Привіт.
Пам'ятаєш, ти казала, що тобі було б приємно якось отримати справжнього, паперового листа. Твоя мама розповідала тобі, як замолоду листувалася з однолітками з різних куточків країни, про те, яка це серцезворушна мить, коли відкриваєш поштову скриньку і намацуєш там пухкий конверт із довгоочікуваним листом, що ти б теж так хотіла. От я й пишу, сподіваючись, що він не загубиться десь дорогою. Який в мене жахливий почерк! Зовсім дитячий, незграбний. Не смійся, будь ласка. Жартую — я знаю, що ти ніколи не смієшся з моїх вад.
Як ти там, Міланко? Ви все ще вчитеся онлайн? Воно так, мабуть, і краще, все-таки у вас ще й досі небезпечно. Я дуже сумую за всіма нашими одногрупниками (навіть тими, хто мені не дуже подобався), але за тобою найбільше. Як твоя мама? Як батько та брат? Може їхнім бригадам потрібна якась допомога, якщо збір якийсь, ти надсилай, я задоначу хоч трохи.
В мене все добре. Тобто, без змін. Відвідую мовні курси, ходжу на різні проукраїнські мітинги, інтегруюся потроху. Принаймні, намагаюся. Спілкуюся переважно з нашими. Є й певні негаразди, але я не хочу тебе обтяжувати, тобі й без того не солодко, своїх проблем вистачає. Я не маю права тобі скаржитись, я ж, хоча б, у безпеці. Дуже хвилююся за тебе.
Як я мрію нарешті повернутися додому! Знову пройтися з тобою всіма нашими місцями. Скільки спогадів із ними пов'язано... Мені часто сняться наші прогулянки та нескінченні розмови, твоє натхненне обличчя, коли ти малювала в скетчбуку, сидячи на пагорбі. Як мені всього цього не вистачає! Ти знаєш, як я люблю твої малюнки, такі світлі, вони ніби випромінювали тепло. Я пам'ятаю всі, що ти мені показувала. Фантастичні світи та чарівні створіння, які їх населяли, повітряні та підводні замки й фортеці, ніжні, прозорі кольори. Ти любила експериментувати зі світлом та тінню і в тебе це майстерно виходило. А пам'ятаєш ту мою дурну казочку, про принца морського змія який покохав прекрасну білу кіцуне? Зараз мені смішно її згадувати — такі рожеві шмарклі, цукровою пудрою притрушені, але яку чудову ілюстрацію ти до неї намалювала! Набагато кращу за саму історію. Я досі зберігаю цей малюнок у своєму телефоні, коли дивлюся на нього, завжди стає легше на душі. І я трохи заздрю героям: в них там так затишно і вони виглядають такими щасливими. Хочеться туди, в той світ. Мені так шкода, що ти більше не малюєш. Я розумію, що тобі зараз не до цього, хтось може знаходити натхнення навіть у жахливих речах, у найважчі часи виливати свій біль та страхи в творчість, а хтось не може. Але я прошу тебе, не здавайся, не дозволяй війні зламати тебе, зруйнувати твій внутрішній світ. Будь ласка, збережи його, бо він прекрасний. Ти дуже сильна, набагато сильніша за мене, я в тебе вірю.
На цьому буду закінчувати. Не вмію я писати довгі гарні листи, та й рука втомилася. Наступного разу обов'язково напишу більше. Із нетерпінням чекатиму на відповідь.
З любов'ю, Л.
***
Мілана акуратно згорнула списаний великими кривими літерами аркуш та поклала на нього бліді тонкі пальці, замислившись. Тепер вони з людиною, яка написала цього листа, менш схожі, ніж той морський змій та його кіцуне. Їхні світи геть різні, між ними провалля. Не дуже й помалюєш, коли світла нема довше, ніж є, чи не кожного дня щось кудись прилітає, все ближче й ближче, мати геть змарніла та посивіла, батько пише, що все погано, а від брата вже давно не було жодних вістей. Тут не до пасторальних картинок. Як же вона подорослішала, як виросла з усього цього. Але, хоч лист і добряче роздратував Мілану своєю наївністю, він, водночас, роздмухав всередині душі якийсь крихітний вогник, від якого стало трохи тепліше. Все-таки приємно, коли тебе і твою творчість хтось пам'ятає й цінує. Дівчина потерла змерзлі руки, взяла олівець та почала легкими штрихами малювати нарис, просто на звороті листа. Вперше, за дуже довгий час. Вона сама ще не знала, що це буде: щаслива пара фантастичних створінь, що з замилуванням дивляться одне на одного, чи щось з її, реального світу. Але най буде.
