21 листопада 2024 року, у День гідності й свободи, я прокинувся від вибуху міжконтинентальної балістичної ракети. Добре, не так. Не прокинувся. У сенсі — не від вибуху. У нас або місто дуже велике, що я нічого не чув, або мій сон занадто глибокий. Але більшість друзів чули.
За вікном був сильний вітер і легенький, але противний, ніби добиваючий дощик. Природа немов реагувала на події світу людей. Хотіла десь завіятись.
З початком повномасштабної я ненавиджу радикальні погодні явища. Грім, град, сильний дощ чи вітер — усе це тепер трактується як агресія. Гнітить і лякає.
Немає сонця — і світла вдома також. Планове знеструмлення.
Вирішив пекти млинці. Гарячі й круглі — на заміну небесному світилу, що сховалося.
Поставив спокійну музику(із завантаженого на смартфоні), приготував тісто. Млинці підгоріли й розвалилися. Напевно, у такий день по-іншому й не могло бути.
Підсмажив гриби, додав сиру, закрутив ті ошмаття, як зміг, запив кавою — рахуй, сніданк відбувся.
Заходжу в інтернет, читаю новини. Міжконтинентальна балістична російська ракета влучила в Дніпровський завод «Південмаш», де колись виробляли ракети...
Можна сказати, що Дніпро — унікальне місто, оточене водою, в якомусь сенсі острів, але щоб окремий континент...
Зрозуміло, що росіяни хотіли пульнути по США, але забоялися, і обрали найбільш американське місто України...
Справа в тому, що я неодноразово чув, як люди, вперше гуляючи в певних районах нашого міста, жартома чи ні казали: «Відчуття, ніби в Нью-Йорку»...
Написав другу, запитав, як він, чи чув вибухи? Каже, що прокинувся від них. О. А я сказав, що все проспав. Він у відповідь: «Ось так якось прокинешся — а ти вже в постапокаліпсисі, люди смажать на багаттях їжу...». Гріє надія, що навіть після апокаліпсису є шанс на гарячу їжу.
Навчитися б до того моменту робити нормальні млинці!..
Займаюсь своїми справами, періодично моніторячи новини.
Новина в наших ЗМІ про реакцію на наші новини в західних ЗМІ: SBC, BBC й інші ресурси з незмінним «С» на кінці, як один, заявили: у Дніпрі то була не міжконтинентальна ракета, а звичайна балістична. Типу, їм видніше. Велике бачиться здалеку.
М-да, не так я собі уявляв торжество фантазії у світі...
Ось вони, славнозвісні західні стандарти журналістики!..
Ясно: навіщо боротися з проблемою, якщо можна просто зробити вигляд, що її немає? Ех, так по нам і ядеркою хуянуть, а світ скаже: нічого не було.
Який сюр! Раніше, рятуючися від абсурду буття, я читав Бекета чи Йонеско(типу клин клином), а тут я навіть не знаю, що читати...
Уявляю собі такий діалог:
— Міжконтиненталка прилетіла, чув?
— BBC каже, що це звичайна балістика.
— Ти кому більше віриш: «Суспільному Дніпро» чи якомусь BBC?..
Пам'ятаю, як один із викладачів у нашому університеті пояснював: «BBC — бабця бабці сказала»...
Залужний: «Третя світова вже розпочалась». Так, але схоже, що лише одна сторона бере участь у цьому конфлікті... Війна світу, блядь, проти України.
Чи темряви. Росія, Північна Корея, Іран — вони хоча би бачать, в якій лохівській компанії опинилися? Як їм не бридко мати справу одне з одним? Хоча, напевно, якщо твій друг такий самий, як і ти, ти просто не помічаєш цієї ганьби...
Якби в ідеальному світі три країни типу Росії, Ірану й Північної Кореї об'єдналися, вони би подивилися одне на одну, розсміялися диким реготом і їхній союз би розпався. Так, але в ідеальному світі просто не було би таких країн...
Росія нам на День гідності й свободи зробила ось такий презент. Це як на день народження приходить дивний, проблемний відлюдько, якого запросили заради годиться, і приносить із собою якусь власну річ, яку б йому і далі використовувати для себе, але просто більше немає, що подарувати...
Тим часом вечоріє. Світло знову відключили, інтернет відсутній, вітер продовжує гудіти за вікном. Не знаю, чи цілилися росіяни своєю ракетою саме по «Південмашу», та мої цілі дня вона вразила: нічого не хочеться. Планували сьогодні зустрітися з подругою в кафе, але який сенс?.. Усе здається таким малим і незначним у зрівнянні з цією бісовою міжконтинентальною ракетою... Хоча мало би бути навпаки.
Скасовую зустріч. Хочу подзвонити до провайдера, запитати, чому зник інтернет, але передбачаю, що мені скажуть: «Ви погоду бачили? Вітром здуло!». Або: «Боже, нам би ваші проблеми! Тут міжконтинентальні ракети літають у межах одного континенту, а вам кількість лайків треба подивится під новим постом...».
У середньовіччі й пізніше, коли траплялася негода, розмивало дороги, і проблематично було кудись дістатись; мій інтернет теж залежить від погодних умов: задуло стежки мережевих прогулянок. Хоча скоріше за все це від обстрілів, а не від вітру. Бо ракета та була не одна.
У темній кімнаті, без інтернету(відведені 2 ГБ на день мобільного інтернету вже закінчуються), із запаленою свічкою на порозі постапокаліпсису шукаю вихід із ситуації. Треба скоріше любити. І сильніше. Будь-що. Країну, себе, іншу людину, літературу, ідею, націю. Пабло Пікассо (неоднозначний персонаж, насправді, але зараз не про це) казав: «Якщо мені не буде кого любити, я закохаюсь у дверну ручку». Ніби любов — єдина відповідь смерті. Любов і боротьба. Є можливість перевірити.
Чим більше любові, тим менше смерті. Якось так. Математика воєнного часу.
Чим більше любив, тим менше помреш. Повністю любив — зовсім не помреш.
Добре, закінчую, бо відносить мене в якусь містику...
Останнє: цю фразу приписують запорізьким козакам, наче вони так казали, колективна творчість, в університеті знову ж таки нам це переповідали — «Поки ми є, смерті немає, коли є смерть, нас уже немає». Мовляв, немає про що шкодувати. Чи кому. Було би сумно померти та бачити, скільки ти не дожив, а якщо не бачиш, то, здається, не так уже й страшно...
