Mortui Vultus — Distant Echoes (LP, 2025). Рецензія

Посилання на альбом: https://linktr.ee/mortuivultus

Море пахне волею, але від нього віє холодом. Двоє стоять на березі, мовчки дивляться, як віддзеркалене сонце розбивається на уламки у воді. Давно немає слів — лишились тільки думки.

Позаду — місто, що вже не належить їм. Там більше немає дому, лише розтрощені стіни та імена, які боляче вимовляти. Попереду — дорога, якій вони не довіряють, бо жоден шлях не обіцяє безпеки.

У них було два варіанти, але насправді жодного. Повернутися — означало знову топтатися на місці, слухати ті самі обіцянки, які ніхто не виконує. Поїхати далі — означало тікати без кінця, не знаючи, чи є десь місце, де вони зможуть просто жити.

Він відчуває, як вітер пробирається під куртку. Вона стискає лямку рюкзака, ніби той може дати їй відповідь.

— Їдемо? — питає вона, і це не запитання.

Він киває. І вони йдуть.

Війна залишає шрами не лише на землі, а й у душах людей. Це не лиш фізичні руйнування міст і сіл — це довготривале знищення людської психіки, наслідки якого можуть тривати роками після завершення бойових дій. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), депресія, тривожність, емоційна відстороненість і почуття безнадії стали частиною реальності для багатьох українців.

І це не може не знаходити відбиток у музиці. Щороку з’являються сотні альбомів про життя під час війни та її наслідки — у різних інтерпретаціях і жанрах, від типової «байрактарщини» до серйозних робіт, що прагнуть осмислити цю трагедію. Але раз на рік виходять релізи особливого значення — ті, що не назвеш прохідними чи неактуальними. Вони справді потрібні. Це щирі, справжні роботи, де музикантам є що сказати цьому світу. У 2024-му таким став монументальний злиток «Пил», а цього року — переконливий дебют «Distant Echoes».

За даними Міністерства охорони здоров’я України, близько 12–20% людей, які пережили війну, можуть зіткнутися з ПТСР. Але цифри не здатні передати всю глибину цієї трагедії. Страх, що стискає тіло, небажання говорити про пережите, безсонні ночі та кошмари — це лише частина наслідків травматичного досвіду. Війна змінює людину, роблячи її емоційно відстороненою, замкненою або, навпаки, надмірно агресивною.

Для багатьох війна — це не лише вибухи та обстріли, а й втрата контролю над власним життям. Дім, робота, рідні — все це може зникнути в один момент, залишаючи після себе відчуття спустошеності та невизначеності. А щоденні тригери — звук сирени, новини про чергові атаки, несподівані гучні звуки, що нагадують вибухи — здатні повертати людину в найстрашніші моменти її життя.

Особливо вразливими є діти. За оцінками психологів, емоційна травма, пережита в дитинстві, може супроводжувати людину все життя, впливаючи на її психічне здоров’я, стосунки та здатність відчувати щастя. Втрата безпеки, вимушена зміна середовища, розлука з рідними й друзями залишають глибокий слід у підсвідомості, формуючи рани, які можуть ніколи не загоїтися.

Дебютний альбом Distant Echoes одеситів Mortui Vultus — саме про це. Про емоційний стан людини під час війни. Про те, як ми його проживаємо і який зрештою досвід отримуємо. Гурт фіксує розпач повсякденного життя, спричинений негативними новинами та постійними обстрілами, шукаючи в цьому хоч і примарну, але все ж надію.

Уся ця підводка даних із відкритих джерел вкотре підтверджує, наскільки сильно травмоване наше суспільство і що українська музика не може не реагувати на ці речі. Mortui Vultus не намагається розв’язати цю проблему — радше концентрується на особистих переживаннях, що випливають із подій, які стрімко змінюються мало не щодня. Тобто ліричний підхід гурту зосереджується на архетипі людини, якою може бути будь-хто з нас.

Звичайно, всі люди різні, і кожен має своє розуміння проблеми. Але я більш ніж впевнений, що мільйони українців втратили на війні когось рідного і важливого, а це — наскрізна тема альбому. Про це йдеться вже в першому треку Mara: головний герой застряг у тумані, його дні проходять монотонно, ніби він існує в стані відчуження. Цей образ перегукується з депресією чи травматичним досвідом, коли реальність стає розмитою, а дні проходять без сенсу.

Основний конфлікт пісні — протистояння між відчуттям ізоляції та безнадії («І не можу вийти з мряку») і слабким проблиском можливого спасіння («А десь там світить мрія»). Це боротьба між прагненням вибратися з темряви та безсиллям перед нею.

Загалом, текст Mara чудово вписується в концепцію загублених людей, які перебувають у стані між минулим і майбутнім, але не мають впевненості в жодному з них.

Концептуальної глибини як такої в альбомі немає, оскільки гурт не прагне вибудувати сюжет чи велику історію. Та, здається, це тут і не потрібно, адже пісні об’єднує ідея рефлексії та впливу війни на психіку. Другий трек outmoon занурюється в ще більший морок — його лірика холодна, немов айсберг, хоча їй, на жаль, бракує ширшої драматургії. Так, безумовно, це про стан, особливо в цих рядках:

І це все не проходить.
А десь там нас чекають,
Та не бачать,
Де ми є,
Де ми
Де ми є.

На перший погляд, це досить прості слова, де думка чітко й прозоро доноситься. Але війна теж звужує оптику: люди намагаються не витрачати енергію на те, на що не можуть вплинути. Тож їм залишається лише боротися з власними демонами.

Це не моя улюблена пісня альбому з погляду тексту, а щодо музики — поговоримо про це пізніше.

Трек klekit варто послухати хоча б завдяки неймовірно пронизливій ліриці, навіть якщо не все зрозумієте через екстремальну техніку вокалу. Але це найпоетичніший текст у блек-металі цьогоріч поки що. 

А вітер мовчить,

І мова затміє

Як же це красиво і ностальгічно, погодьтеся? 

Або ж ці рядки:

А на тому вікні

Побачимо надії

Довгими ночами

Небо горить

Аж серце розриває…

Горіння неба – це буквальне відсилання до обстрілів, або метафора внутрішнього неспокою, коли війна вирує не лише навколо, а й у голові. Мені навіть сни подібні сняться, де багато метафор і всяких символів. Тому розбирати всілякі образи для мене не вперше, хах.

І картини на темній стіні

Не бачать облич довгі роки

Цікава метафора з картинами, які не бачать облич. Може говорити про знеособлення війни, про тих, кого забрала історія, залишивши лише сліди їхнього існування.

Текст поділений на короткі, емоційні уривки, що створює ефект спогадів або думок, які рвуться у свідомості. Вікно як погляд у майбутнє, картини як минуле, холод як смерть або страх. Тобто люди та події, які колись були реальними, зникають або залишаються лише як примарні тіні.

Пісня "klekit" – це болісна медитація на тему війни, її впливу та посттравматичних переживань. Вона показує не лише страх і страждання, а й той розрив між минулим і майбутнім, у якому застрягли багато людей. Це текст, що говорить від імені тих, хто не може забути, навіть коли всі навколо кажуть "час лікує".

Багатьом професіоналам блек-металу варто було б повчитися таких тонкощів поезії, яку пишуть ці молодики. Мені подобається, як вони граються з формою: текст будується на протиставленнях на кшталт «світло і темрява», «безсилля й очікування», «минуле і майбутнє». Особливо цікаво, як у фіналі відбувається нагнітання напруги — останні рядки подані у питальній формі, що створює ефект емоційного наростання, немов голос у голові не може змовкнути.

А це, на хвилиночку, студенти, молоді люди, які ще не мають великого досвіду на сцені, а все їхнє майбутнє попереду. І вони вже створюють дуже глибоку лірику, пронизану війною. Я не скажу, що вона бездоганна, але як мінімум — дуже красива й здатна викликати емоції. Відомим блек-металістам нашої країни справді варто звернути увагу на цих перспективних хлопців, які вразили дебютом, і заклубитися з ними.

Пісня susurration створює атмосферу ізоляції, внутрішньої порожнечі та розчинення в безмежному спокої. Головна емоція — відчуженість, яка проявляється через кілька ключових мотивів: безсоння і туман, застиглий час, самотність. Фрази в тексті короткі, вони наче губляться в просторі, передаючи стан апатії та розчинення в темряві — так я це розумію.

І, звісно, тут не обійшлося без символічних образів: вони формують уявлення про щось холодне, пусте, схоже на відсутність життя, де втрата контролю відчувається особливо гостро. Лірика малює загалом не дуже приємні картини, позбавлені умиротворення — туман розмиває межу між сном і реальністю.

Susurration передає стан внутрішнього застою, де світ виглядає як розмитий фон, а людина повністю занурена в себе. Це момент тиші перед чимось невідомим — чи то занурення в сон, чи зникнення в безмежній самотності.

Трек «Broken Bed» – це маніфест відчаю, внутрішньої боротьби та екзистенційної кризи. Герой розривається між гнівом до самого себе, розчаруванням у моралі та суспільстві, пошуком сенсу й спокусою здатися. Фінал залишає питання відкритим: чи це остаточне занурення в небуття, чи тимчасовий стан, після якого настане пробудження?

З перших рядків пісня малює стан глибокого виснаження. Це не біль від втрати чи трагедії, а нудьга як форма глибокої внутрішньої порожнечі. Квіти стають символом ілюзорної краси, яка розчиняється в безглуздості. Герой допускає можливість втечі – чи то в буквальному сенсі, чи як емоційне відключення від реальності. Біль не є фізичним; він став автоматичною реакцією, рефлексом. Але якщо біль – це єдина стабільна річ у житті, чи можна надати йому сенс?

Метафоричний образ нескінченного потоку подій і втрачених мрій звучить у рядках: «В морі сузірь / Всіх марних мрій / Хвилі накриють потоком подій». Світ не має фіксованої структури – це лише безперервний рух без сенсу. І це, зокрема, підтверджується тим, що ні релігія, ні істина не дають пояснень і не кажуть правду до кінця. Слова з пісні «Віра сліпа / Правда німа» для мене завжди звучать актуально, особливо на фоні останніх подій.

Якщо вже з лірикою розібралися і склали певний пазл картини, яку формують Mortui Vultus, час братися за лупу музичного наповнення. Молоді люди грають постблек метал під впливом Deafheaven та інших подібних колективів, які сформували музичний світогляд одеситів. Вони поєднують цю формулу з шугейзом і самі ж зізнаються, що їхній потік фантазії настільки неконтрольований, що нові сингли та альбоми можуть кардинально відрізнятися від дебютного. Хоч мастеринг та зведення залишають гіркий посмак того, що можна було зробити краще й професійніше, однак я не можу дорікнути хлопцям за таку кількість проробленої роботи на дебюті, навіть попри технічні недоліки.

Перший трек «Mara» починається кінематографічно з англомовними семплами. Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів це рішення, адже далі йде україномовна лірика. Чому не використати семпли рідною мовою, наприклад, з українського кіно? Чи не додало б це глибини звучанню платівки? Це викликало в мене двоякі відчуття, і гадаю, що зі мною погодились би.

Аранжування на альбомі вибудовані так, щоб меланхолійна атмосфера могла послідовно розкриватися, занурюючи в моторошну картину руйнування цього світу. Не дарма ж одесити грають постблекметал — відчувається, що до аранжувань підійшли дуже відповідально. В одній з розмов Лев розповідав, що деякі треки вони переписували десятки разів — то барабани, то гітари, шліфуючи аранжування до ідеалу, який би їх влаштував. Хлопці неабияк запарилися над тим, щоб зробити все максимально добре. Тому в піснях тонко поєднуються построкові мотиви з інтелігентними тремоло, які не звучать як атмосферний блек, а є тоншими й красивішими, на мою думку.

Шугейз формує романтизовано обнадійливий характер альбому. Але жоден зі стилів не прагне домінувати на платівці. Для хлопців важливіше зберігати постблекову інтонацію, тому багато мінімалізму наповнює альбом, і стіна звуку з’являється лише в конкретних моментах, коли це необхідно. Хлопці чудово відчувають ці межі, тому до загальної атмосфери й структури аранжувань немає вагомих нарікань. До того ж я не музикант, щоб доколупуватися до гри барабанщика чи гітариста.

Враховуючи, що це їх дебютний альбом, можу сказати, що результат більше ніж потішний, навіть якщо мені не зовсім підходить продакшн, і в деяких місцях вокальний мікс.

Поки що українська важка сцена не створила багато якісних альбомів, які б могли претендувати на звання «найкращого за рік». Потенційно хітових робіт крім альбомів «Пройдисвіт» і «Гра тіней» так і не вийшло. але на фоні цих факторів дебют від творчих одеситів виглядає дуже надійно. А ще вони наживо створюють абсолютно неперевершений перформанс, який варто побачити хоча б раз, щоб зрозуміти, наскільки великий потенціал прихований у цих талантах.