Оригінально публікація на WordPress від 14.12.2022.
З нагоди 300-річчя від народження Григорія Сковороди Харківська обласна організація НСПУ і видавництво “Майдан” видали збірку текстів під назвою “До Григорія Савича”. Зазвичай такі антології від маловідомих видавців лишаються без відгуків, але цього разу я спробую виправити цю несправедливість.
Значну частину збірки складає поезія, яку в цьому відгуку впевнено омину, адже, на мою думку, для оцінки віршів необхідною умовою є наявність поетичного хисту у критика, заявити про який я не маю нахабства.
Першим прозовим текстом книжки (“півтори” тривіальні передмови Ковальової й Ушкалова, звісно, не рахую) є спомин під заголовком “Всякому городу нрав і права” про обставини появи у Харкові пам’ятника Сковороді. Спогад, який стилістично розташувався десь на межі між обивательською бувальщиною і журналістською заміткою колумніста, примітний для сучасного читача головно як знімок давноминулої політичної доби. Безмежно далекої епохи: коли Масельський — ще не станція метро, а жива людина, представник Президента в області (ОДА ще не існувало). У ті часи триб українського суспільного життя був молодим і новим для всіх його учасників, наявність двох (згодом трьох) українських церков бентежила, й учорашні компартійці лишень призвичаювались до нового національного наративу.
Віктор Бойко підписав свій текст 1992 роком — роком встановлення пам’ятника. І хоча він явно додав пару ретроспективних коментарів із часів, ближчих до сьогодення, споминок безперечно сочиться духом тодішнього.
Наступна у збірці проза належить перу покійного Володимира Вакуленка. Дитячий письменник і талановитий поет загинув цього року від рук інтервентів під час російської окупації міста Ізюма. Я розумію, що на момент верстки книжки доля Вакуленка лишалась туманною, а надія на краще ще жевріла, однак мені видається, що сам факт викрадення окупантами автора вимагав супровідного коментаря при творі.
Текст “Мій Сковорода” Вакуленка присвячений почасти шкільному й позашкільному знайомству з літературою і цілком розкриттю глибини впливу слобожанського філософа на світогляд письменника. Вакуленко доволі живо змалював свій досвід дитячо-юнацького читацтва, коли кожен текст свіжий і близький до одкровення. Попри назву, замітка не зводиться до спогадів про читання творів власне Сковороди: принагідно Володимир вказував на паралелі і зв’язок із класиком новіших авторів і творів (не тільки літературних). Водночас, в силу хронологічного оповідання й ітеративного знайомства з доробком філософа, він щоразу повертався до підвалини в особі Савича, чим додатково підкреслював його істотність для українського письменства. Підбив свою замітку Вакуленко гучною і місткою релігійною аналогією: якщо Шевченко — наш Месія, то Сковорода — Предтеча.
Наступною прозою є російськомовні тексти Світлани Зайцевої. Перший під назвою “Сковорода. Вибір” — діалог-етюд, у котрому змальовано майже “матроську” втечу філософа від одної із коханок. Коханок? Саме так! Другий текст, названий “Чи можна сумістити дві путі?”, — невеличка розвідка інтимного життя відомого аскета (точніше оповідок про нього), датована автором 1990-ми роками.
Далі коротенький “Асоціативний ряд” Єлизавети Коваленко — незграбна спроба пожартувати на підставі поширеної хибної упевненості щодо “єдино правильної” назви сковорідки.
Затим нарешті виразно свіжий текст: “По стежках Сковороди” Сергія Лисенка і Юрія Коробки. Краєзнавці доповідають про результати своїх пошуків сковородинських місць.
Чи вважати прозою стенограму радіопередачі? У збірці поміж віршів можна знайти стареньку радіопрограму “Філосовський куліш для професора з Кіпру”, котру, як зазначено, в 2008 році відзначили дипломом Х Міжнародного фестивалю телерадіопрограм “Рідний край”. Розмова про збереження стародавніх грецьких рукописів у Каразінському університеті потрапила до антології завдяки “несподіваним історичним паралелям”. Обговорення грецького культурного спадку в Україні очікувано не обійшлося без згадки локального продовжувача філософської думки. Хоча назвати те згадкою буде применшенням: Сковорода і грецькі рукописи — рівновеликі теми бесіди.
Далі “Біблія Сковороди” Людмили Нікуліної, що оповідає в напівмістичному тумані про фантастичну зустріч під стінами харківського монастиря із самим Сковородою. Приємний з художньої точки зору текст, у котрому автор-пратоганіст намагається через неможливу розмову окреслити погляди Григорія Савича. Доречний прийом. Як-не-як, діалог — найстаріша форма викладу філософської думки.
Наступним неримованим твором є “Прихилити небо” Олександра Підкопая — оповідання про учня Сковороди, сповнене роздумами про мирське і духовне. Як можна легко здогадатись, найбільше протиріччя між першим і другим творить у чоловічій душі присутність жінки. Таке ж приємне художнє чтиво, як і попередня “Біблія”, хоча, як на мій смак, підзатягнуте. Зате ряснієє прив’язками до рідного слобожанського терену.
Потім за кількома віршами йде уривок із повісті “Визволи од лукавого” Віктора Полянецького. На мою думку, уривки завше погано передають сюжетний задум автора, але маємо тут об’єктивно високохудожній текст, котрий побіжно оповідає про різні моменти життя мандрівного філософа. Безперечно повість варта уваги.
За уривком повісті (цього разу без поетичної паузи) розташувався текст, знову дотичний до пам’ятника. Стаття “Повернення мандрівного філософа” Владислава Прокопенка згадує історію (недо)вшанування пам’яті Сковороди в Україні загалом і окремо в Харкові. Але цього разу перипетії, пов’язані зі спорудженням скульптури Савича, розглянуті докладно.
“Галицька стежка Григорія Сковороди” належить тому ж авторові. Відверто кажучи, галицького в статті не так багато: достеменно відомо, що через Галичину Сковорода проїздив у Європу — все. Звідти трошки спекуляцій про те, які саме місця міг відвідати проїжджий слобожанин у Львові, а половина замітки — перелік уже іноземних, себто неукраїнських, міст, які відвідав наш славний філософ.
Однак спекулятивна “Галицька стежка” не є найбільшим гріхом антології, оскільки безпосередньо за нею розмістився уривок, прости Господи, з книжки “Справжність Велесової книги: науковий доказ”. Нагадаю: Велесова книга — визнана фальшивка, написана несистемною мішанкою слов’янських мов. Автор, який доводить справжність цього російського аналога Книги Мормона, апріорі навіжений. Та до честі укладачів зазначу, що в наведеному уривку немає страшної крамоли. Як і особливого сенсу. Не розумію, що саме хотів сказати автор Ігор Рассоха. У тексті щось про харківські катакомби і їхній зв’язок зі Сковородою. Маячня та й годі.
Закінчує антологію (у її прозовій складовій) автор одної із передмов — Леонід Ушкалов. Іронічно, що “Поет українського бароко” — це теж передмова, але до іншої книжки: до “Саду божественних пісень”. Формат передмови передбачає певне узагальнення і оглядовість, тож мені вкотре довелось читати побіжну біографію невпійманого світом мудреця. Якби не фокус на конкретній книжці Сковороди, було б зовсім сумно.
У підсумку мушу сказати, що не розумію, кому може стати цікавою ця збірка. Не думаю, що для сковородознавців тут є щось нове, а для пересічного читача все занадто специфічне. Взірцева книжка до дати: тема дотримана — і годі. Хіба що дві замітки про пам’ятник мають якусь історичну цінність, а також, звісно, текст Вакуленка через його трагічну долю.
