Моя точка неповернення

Був цілком звичний вечір на вулиці Тихій, молода сім'я Мірчуків, що жила в одному з будинків щойно прийшли додому після довжелезного робочого дня. Це був перший рік їхнього сімейного життя, на стіні висіла дошка з усіма бажаннями та планами, яка нагадувала, що можливості поки не збігатися з бажаннями.
Іван зайшов додому зняв офісний одяг і по звичці залишив його на підлозі рівно на тому місці де зняв, влігся в ліжко і заходився досліджувати всі новини, щоб бути в курсі всього і часом нічого не пропустити. Меланя поглянула, що їжі в холодильнику не густо, посуду брудного не багацько, от вона махнула рукою на що одразу звернув увагу Іван, його дратувала будь-яка тарілка в раковині  і пішла до книжкової шафи, щоб обрати, хто ж стане її героєм цього вечора. Мелані не було діла до новин, вона була зайнята, перебираючи своїми маленькими пальцями обкладинки, деякі книги навіть нюхала, щоб відчути чи цей запах вона хоче вдихнути сьогоднішнього вечора.Іван відірвався від новин і просто спостерігав як його дружина, як і в принципі з першого дня їхнього знайомства робить щось дивакувате, це власне і приваблювало його.
Надворі вже зовсім стемніло Меланя прикрила штори, вляглась біля свого Івана й поринула в пригодницький світ, що так був їй потрібен.
Ранок в той день настав тоді коли ще навіть не світало. Це був дзвінок і слова в трубці: почалась війна!
Іван відкрив вікно і закурив іронічно посміхаючись про себе і ледь чутно шепочучи :”На підлозі й досі мій одяг, який так  дратував її, на кухні не помитий посуд, що так дратував мене і ніби вчора це навіть мало якесь значення і в сумі реальність, де ми можемо втратити один одного в будь-яку секунду.”
Іван дивився як Меланя старалась не панікувати, а спокійно збирати тривожну валізу, як тремтіли її тендітні руки, де блищала обручка як символ їхнього кохання, чесно кажучи як на людину, що працювала по 12 годин в день вона ще доволі не погано трималась. Іван складав речі першої потреби та сльози підступали коли бачив, як пакувала речі які якщо бути відвертим у виживанні не стануть у пригоді, та які були неймовірно цінними, весільний рушник на якому вони вперше сказали так один одному, вишиванки, собі в сумку свою, Івану спакувала його що був подарунком, який сама довгими зимовими днями та ночами вишивала, далі поділили продукти посуд медикаменти, розділили всі кошти, які мали й завмерли, коли підняли очі на дерев'яну скриньку, що була замкнута на дві малесенькі колодочки.
Цю скриньку вони мали відкрити на десяту річницю весілля та реальність вимагає фальстарту.
Вставили кожен свій ключик і ось чутно звук клац, всередині пляшка бурбона і два червоні конверти з мереживними крайчиками, а в них виднілись два білих клаптики паперу на яких щось було написано.
Тільки не відкривай різко скрикнула вона
Іван взяв її руку міцно стиснув навіть трохи потрясаючи й промовив
Кохана ми відкриємо їх на нашу річницю чуєш!Через дев’ять років! А зараз ми ними…. просто обмінюємось…на всякий випадок.