Розділ про убихську мову та її термінального носія Тевфіка Есенча з книжки «Останнє слово. Світ мов, що зникають»
Стосунки німецького «зеленого» політика Джема Оздеміра з Туреччиною та її президентом важко назвати хорошими. Оздемір, який до міністерської відповідальності за продовольство та сільське господарство у 2024 р. додав ще й освіту з науковими дослідженнями, уже доволі давно вирізнявся різкими заявами на адресу своєї малої батьківщини. Він був проти вступу Туреччини до ЄС під проводом Ердогана та відкрито заявляв, що німецьким спецслужбам варто уважніше стежити за цією країною, оскільки саме звідти до Європи потрапляють бойовики ІДІЛ. Німецький політик також послідовно критикував ставлення Туреччини до курдів, її вторгнення в Північну Сирію та політичні чистки після невдалої спроби державного перевороту у 2016 р. Ну і, що взагалі вже ні в які ворота не лізе, був активним прихильником визнання Бундестагом геноциду вірмен.
Турецькі колеги відповідали Джемові повною взаємністю — після Мюнхенської безпекової конференції 2018 р. йому навіть надали поліцейську охорону, бо турецька делегація, як писали, назичила йому забагато погроз. Та й сам Реджеп Таїп Ердоган не залишився осторонь — якось на засіданні своєї партії він презирливо нарік Оздеміра «так званим турком». Не треба бути детективом, щоб зрозуміти підтекст такої образи — в Оздеміра очевидно турецькі ім’я та прізвище (він ніколи і не приховував, що його батьки з Туреччини), але сам він народився в Німеччині, тотально онімечився, плює у своє коріння, і повноцінним турком його вважати вже не можна. Це все так, але в цієї ердоганівської поглумки був іще один рівень. Упевнений, турецький очільник добре знав, що батько Оздеміра мав черкеське походження, тому бив і в цю точку — «ти не турок і навіть не німець». Про тонкощі турецько-німецьких зносин ми ще якось згадаємо, а поки що поговоримо про кавказькі мови, російські андерстейтменти й термінального носія убихської мови Тевфіка Есенча.
Враховуючи те, як «малі» народи Росії прийшли зі зброєю до українських домівок, було б дивно, якби українці сильно переживали за смерть мов тих народів. А вони, можете повірити, також помирають — наприклад, у 2021 р. пішла із життя термінальна носійка беринговського діалекту алеутської мови Вєра Тимошенко, а у 2022 р. сконала й медновсько-алеутська мова в особі Геннадія Яковлева. Утім і на співчуття з боку росіян чекати годі. У кращому разі це просто незнання, що ті малі народи зі своїми дивними мовами взагалі існують — американський лінгвіст Девід Гаррісон, який вивчав тувинську мову, у 1996 р. марно доводив касирці на Казанському вокзалі в Москві, що в її країні є не лише місто Ту́ла, а ще й Республіка Тува́. На «кращий раз» часто розраховувати не доводиться, тож рівень співчуття у сучасних росіян до «всяких там» якутів чи мокшан десь такий самий, як і в Єрмака Тимофійовича, підкорювача Сибіру. Це така собі тяглість російського історичного процесу — від знищення Новгородської республіки Іваном IV через геноциди «нєрусскіх» в імперський період і депортації в радянський час і аж до удобрювання ґрунту бурятами десь під Авдіївкою в наші дні. Російське державне утворення ладне тільки експлуатувати слабші за нього народи, вичавлювати з них усе, що можна, а якщо ті в процесі повністю асимілюються і втратять свою ідентичність або просто здохнуть, то ще краще. Звинувачувати «Третій Рим» в упередженості не хочу, позаяк упевнений, що всіх своїх дітей він любить однаково, але, звісно, до Кавказу Росія завжди ставилася з особливою ніжністю. Якщо бути зовсім точним — до Північного Кавказу.
Уявіть собі гру з дивними правилами. Припустімо, ви нічого не знаєте про сучасні республіки Північного Кавказу, ніколи не чули про народи, які їх населяють, і мови, якими ті народи спілкуються. Тут я вам кажу, що є карачаєво-балкарська мова, а є кабардино-черкеська, і питаю, як називаються дві республіки, у яких ними послуговуються. Більшість адекватних людей логічно припустить, що перша використовується в Карачаєво-Балкарії, а друга, напевно, у Кабардино-Черкесії. Така відповідь принесе вам програш із коментарем «категорично не підходить для роботи в російських спецслужбах». Річ у тім, що все навпаки — є Кабардино-Балкарія, є Карачаєво-Черкесія, і є народи, перемішані між ними вперехрест. Це далеко не єдиний приклад, коли радянська влада перетасовувала народи, закладаючи бомби сповільненої дії на майбутнє (на мапу радянської Центральної Азії теж краще не дивитися, бо вам може стати зле). І байдуже, що кабардинці з черкесами є майже одним кавказьким народом, що карачаєвці з балкарцями є фактично одним тюркським народом з однією тюркською мовою. Байдуже, що в кабардинців з балкарцями глибокі історичні суперечності, а карачаєвці з черкесами теж не те щоб обожнюють одне одного — «партія сказала розділити, значить, треба розділити». Та чого це я про Союз тільки, це ж іще Російська імперія задала тон роботи з «кавказькими елементами».
У домовленостях із росіянами загалом немає абсолютно нічого поганого, якщо не брати до уваги 99-відсоткову гарантію їхнього порушення (1% залишаємо на випадки, коли хотіли порушити, але не вийшло). У цьому вельми швидко переконався правитель східногрузинського царства Картлі-Кахеті Іраклій II, який у 1783 р. підписав з Російською імперією Георгіївський трактат. Договір установлював протекторат росіян над державою Іраклія, а якщо точніше, мав захищати її від османів та персів, між якими було затиснуто царство. Росія того самого року кинулася активно готуватися до виконання своїх зобов’язань — почала будівництво Військово-Грузинської дороги і фортеці з доволі нейтральною назвою Владикавказ. Усе наче йшло добре, однак уже через кілька років Османська імперія почала знову показувати зуби, тож Російська імперія відважно відвела свої війська з території царства, фактично денонсувавши той трактат. Її можна зрозуміти — ну як же нормально захищати, коли у вас якісь половинчасті стосунки, тож у 1800 р. цар Георгій XII Багратіоні звернувся до імператора Павла I із проханням прийняти під своє надійне крило вже всю його державу. У 1801 р. Павло I, якому до знайомства з тютюнницею та шаликом залишалося кілька місяців, підписав маніфест про приєднання Картлі-Кахеті до імперії під назвою Грузинське царство, а сина Георгія Давида XII з родиною заарештували і вислали до Санкт-Петербурга. Передбачену на початку автономію грузинів швидко розмазали російськими портянками, а фактична влада перейшла до петербурзьких чиновників. Додайте до цього ще і приєднання деяких Закавказьких ханств, як-от Бакинського, й отримаєте дуже привабливу для Російської імперії геополітичну картину. Проте залишалася одна проблема.
Між росіянами та їхніми здобутками (і ще трохи по краях) лежали землі північно-кавказьких народів, які зберігали незалежність, не визнаючи російську владу, та ще й, на свою біду, були мусульманами. Російській армії, звісно, не подобалися періодичні набіги горян, тож вони використовували найжорстокіші методи для їхнього винищення. Особливо відзначився генерал-лейтенант Алєксєй Єрмолов, який приїхав на Кавказ у 1816 р., тобто за рік до початку так званої Кавказької війни, і заробив собі не лише звання генерала від інфантерії, а й прізвисько «Кат Кавказу». Насправді жорстокими були як його попередники, так і наступники, але Єрмолов до всього виявився ще й надзвичайно прямолінійним, відверто казав, що він робитиме з ворогом: «…шлях до завоювання Кавказу лежить через підкорення чеченців, а точніше через повне їх знищення». Це сходиться зі спогадами російського військового та мандрівника Михаїла Венюкова, який приїхав на Кавказ за три роки до завершення війни —наприкінці 1861 р.: «Ми просувалися вперед крок за кроком, але безповоротно й очищуючи від горців, до останньої людини, усяку землю, на яку [хоч] раз ступала нога солдата. Гірські аули випалювали цілими сотнями, тільки-но сходив сніг, але перш ніж дерева вбиралися в зелень (у лютому й березні); посіви витравлювали кіньми чи навіть витоптували».
Патологічно чесний Єрмолов, звісно, не брехав, коли казав про винищення чеченців. Наприклад, у 1819 р. під час нападу на аул Даді-Юрт було вбито не менше 500 осіб, включно із жінками і дітьми. «Схожого прикладу ще не бачили в цьому краї, і я лише для того його подав, щоб навіяти жах», —писав Єрмолов. Загалом росіяни влаштовували каральні рейди з масовим винищенням аулів, посівів, садів і вдало застосовували систему аманатів (простіше кажучи, брали в заручники) і кругової поруки — тобто за приховування названих росіянами злочинців відповідало все село. Єрмолов також грав у політику розбрату, налаштовуючи місцевих правителів один на одного, після чого, звісно, знищував і одних, і інших. Кавказці добре воювали, але чисельна перевага, наявність у росіян нарізної зброї і вичавлювання кавказців з родючих рівнинних і передгірних земель подалі в гірські райони, провокуючи голод, зробили свою справу. Росія перемогла. У 1859 р. було взято в полон імама Шаміля, що фактично ознаменувало кінець боротьби Північно-Кавказького імамату на сході регіону.
Північно-західний фланг протистояння російській окупації провоював на п’ять років довше. Там боролися черкеси і робили це завзято, але зрештою у 1863 р. їхнім старійшинам довелося підписати мирну угоду з російськими генералами. Остаточно придушення опору і завоювання Північного Кавказу було закріплено 21 травня 1864 р., коли російський генерал Граббе провів військовий парад в урочищі Кбааде. У наші дні на місці Кбааде розташований гірськолижний курорт Красная Поляна, де відбувалися змагання під час Зимових Олімпійських ігор 2014 р. в Сочі, а ще в наші дні залишки абхазо-адизьких народів щороку 21 травня вшановують пам’ять жертв Кавказької війни. Кажу «залишки», бо одразу після перемоги росіяни запропонували черкесам прекрасний вибір — або ви переселяєтеся зі своїх рідних районів туди, куди вам скаже імперія, або їдьте собі до Османської імперії. Приблизно три чверті (тобто десь 250 тис. осіб) погодилися на османський варіант, решта — на рівнинний. За обох варіантів у домівки черкесів російська влада переселила нових господарів, серед яких було багато козаків, що стало одним із чинників формування й розширення української етнічної більшості на Кубані. Не кажу посипати голову попелом, однак варто все ж пам’ятати про етнічні чистки черкесів, коли говоримо про «споконвічно українську Кубань».
Цікаво, що російська історіографія фактичне масове винищення та депортацію черкесів називає не геноцидом, а нейтрально — мугаджирством. Можна зустріти назву «мухаджирство», однак це калька з російської, де немає українського «г» (арабське слово «переселення», від якого походить цей термін, має літеру ﻩ, яка на звук ближче саме до нашого «г»). Отже, мугаджирами іменують мусульман, що переселилися з Мекки до Медини у часи пророка Мухаммеда — цю подію називають Гіджра і вважають початком ісламського календаря. Пізніше це поняття розширили, і мугаджирами стали називати мусульман, що мігрують до мусульманської країни в пошуках притулку, як, наприклад, переселення мусульман з Індії до Пакистану після розділення Британського Раджа у 1947 р. Тут російським історикам, звісно, можна тільки поаплодувати лаптями — тобто наче ж і справді мугаджирство має таке значення, але очевидно, що обрали термін, набагато нейтральніший за геноцид, та ще й багатьом просто незрозумілий.
Кавказ є загалом пістрявим регіоном, і якщо Південний більш зрозумілий (хоча в етнічно-лінгвістичному розмаїтті того ж таки Азербайджану можна зламати голову), то про Північний, мені здається, люди знають менше, і ні, не лише через те кабардино-черкесько-карачаєво-балкарське плетиво. Окрім згаданих Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії, у цьому регіоні розташовані ще п’ять республік (Адигея, Північна Осетія-Аланія, Інгушетія, Чечня і Дагестан) і два краї (Краснодарський та Ставропольський) Російської Федерації, утім інколи сюди відносять і частини Ростовської області та Калмикії. З мовами трохи пістрявіше. Не враховуючи дещицю картвельської мовної сім’ї (грузинська мова), найбільше тут представлені такі сім’ї: індоєвропейська (наприклад, осетинська, вірменська мови), тюркська (скажімо, кумицька і ногайська в Дагестані або карачаєво-балкарська), нахсько-дагестанська (аварська, лезгинська, лакська мови в Дагестані, а ще чеченська, інгуська) та абхазо-адизька (до прикладу, абхазька, кабардинська, адигейська, абазинська мови).
Остання сім’я, що логічно, поширена серед абхазів, абазинів та адигів. Перших двох сьогодні не чіпатимемо, а от щодо адигів треба пояснити детальніше, бо їхні назви інколи плутають. Отже, є автохтонний народ Північного Кавказу, який сам себе називає ади́ге, або адиги (ендоетнонім), а решта називають його черкесами (екзоетнонім). Серед адигів / черкесів розрізняють багато субетносів, наприклад, абадзехи, бжедуги, кабардинці, шапсуги, убихи тощо. До слова, реакція цих субетносів на пропозицію вийти на кораблях із Сочі до Османської імперії також була неоднорідною —скажімо, шапсуги та убихи поїхали майже всі, а абадзехи — десь 50 на 50. Щодо мов ади́ге, то розрізняють дві основні мови (якщо не сильно занурюватися в діалектні групи цих мов): адигейська (інші назви —західночеркеська, західноадизька) та кабардинська (інші назви — кабардино-черкеська, східноадизька). З убихською ще заплутаніша ситуація, бо саме до адизьких мов її не відносять, але її носіїв (убихів) називають субетносом адигів (хоча, треба визнати, інколи називають окремим етносом). Поки ви розмірковуєте, навіщо вам була ця нудна інформація про абхазо-адизькі мови, я перейду до убихів.
Убихи, звісно, також є автохтонним народом Кавказу, який проживав у Сочі та на його околицях аж до етнічних чисток середини XIX ст. Депортація до Османської імперії відбувалася, як можна здогадатися, жахливо — на всіх її етапах на депортованих чатували неймовірні випробування. Спочатку їх під конвоєм зганяли ближче до берега Чорного моря, де вони місяцями чекали на відправлення, хворіючи й помираючи від інфекцій, холоду і нестачі їжі. Далі відбувався власне морський перехід на кораблях, у яких кількість людей перевищувала допустимі норми у шість-сім разів. Деякі судна, набиті людьми, потонули, а смерті депортованих у дорозі й викидання за борт були просто нормою. Тих, хто примудрився вижити на цих двох етапах, добивало прибуття до Туреччини, де їх поселяли в карантинні табори без належних санітарних умов. Зрештою убихи були розпорошені на великій території Османської імперії — від Трабзона до Бурси, і хоч вони наче й приїхали до своїх братів по вірі, але ставлення зустріли неоднозначне. Наприклад, одній жінці, яка розмовляла в трамваї убихською, турок крикнув: «Говори турецькою!». Звісно, місцеві не розрізняли, хто там саме перед ними стоїть, убих чи шапсуг. Просто бачили, що стоять не зовсім турки, «так звані турки», інакше кажучи, а треба, щоб були повноцінні. До речі, окрім Джема Оздеміра, є, напевно, набагато більш популярний етнічний адиг — письменник з Нобелівкою та дещо українським прізвищем Орхан Памук («памук» турецькою «бавовна»).
Те, що в убихській не повністю вбила Російська імперія, потроху добивала Османська, а шкода, бо мова справді унікальна. Не в тому сенсі, що неунікальні мови заслуговують на смерть, просто убихська об’єктивно виняткова, але спочатку за традицією трохи історії.
Перші записи убихської мови зробив у XVII ст. турецький мандрівник на ім’я Евлія Челебі, який зібрав слова і вислови не лише убихською, а й абхазькою та адигейською. У XIX ст. естафету документування абхазо-адизьких мов перейняв російський військовий та лінгвіст Пьотр Услар, який написав роботу з граматики цих мов за очевидно добровільного сприяння полоненого юнака-убиха. Пізніше вже на новому місці проживання в Туреччині убихів знайшов данський мандрівник, який займався малими народами, Оге Майер Бенедиктсен. Він випадково натрапив на убихське поселення Киркпинар на березі озера Сапанджа, записав кілька зошитів убихською і передав це все в Тифліс (сьогодні Тбілісі) відомому кавказознавцю Леву Лопатинському, якого також, до речі, доля добряче покидала — народився в місті Долина на Прикарпатті, а помер аж у Баку. Лопатинський, який і сам був написав граматику кабардинської мови, не став публікувати матеріали Бенедиктсена, а передав їх Адольфу Дірру, російсько-німецькому лінгвістові, що спеціалізувався на мовах Дагестану. Той поїхав до Туреччини напередодні Першої світової війни, щоб описати граматику і створити словник убихської. Йому вдалося потрапити до Киркпинара і попрацювати з місцевими, після чого він усе гарненько описав російською мовою і вже з Німеччини відправив ті записи разом з нотатками Бенедиктсена до Тифліса, але почалася війна і матеріали не пережили дорогу. Тож Дірр, якому довелося по пам’яті знову все записувати вже німецькою, у 1927 р. таки видав граматику та словник убихської.
Щодо власне мови, тут маємо повний комплект. І аглютинативність (приклеювання до кореня афіксів, кожен з яких несе окреме значення), і полісинтетизм (коли в одному слові багато морфем, які разом виражають цілу фразу, а інколи й речення), і ергативність (коли підмет перехідного дієслова виділяється окремо, а підмет неперехідного і прямий додаток мають однакову форму). А ще, на відміну від абхазької, в убихській немає граматичної категорії роду, а ще це дуже дієсловоцентрична мова, бо тут безліч станів, часів тощо. Проте найголовніше в убихській — це фонетика, а якщо точніше, приголосні. Навіть на тлі адизьких родичів убихська є винятковою — просто замисліться, тут нараховують разом з усього трьома голосними (в абхазькій, до слова, узагалі два голосних) аж 80 (інколи кажуть 84) приголосних і аж вісім місць творення приголосного, коли в середньому в мовах їх від трьох до п’яти. Якби не койсанський діалектний континуум к’хонг (або таа) з півдня Африки, що має цілих 130 приголосних, убихська була би в Книзі рекордів Гіннеса, а так вона посідає друге місце. Водночас, якщо не рахувати мови з клацальними приголосними, а к’хонг має їх купу-купезну, то убихська — повноправна чемпіонка. Людина, завдяки якій ми аж настільки добре орієнтуємося сьогодні в убихській, народилася в 1904 р. в османському селі Гаджи-Осман і отримала ім’я Тевфік.
Я вже в заголовку написав, що прізвище Тевфіка було Есенч, але це не зовсім так. Насправді він походив з убихського роду Зейшуве (у сучасній Кабардино-Балкарії їх називають Заїфови), а отуречене прізвище Есенч родина отримала вже в рамках реформи прізвищ під час правління Ататюрка. Це, до речі, саме дружині Есенча нагрубили тоді в трамваї, коли кричали: «Говори турецькою!». Не знаю, чи це саме той випадок так на неї вплинув, однак дружина термінального носія убихської була класичною носійкою-примарою, якщо ви пам’ятаєте такий тип носіїв, про який ми говорили на початку цієї частини. Після того епізоду в трамваї вона ніколи не говорила убихською — ні з Тевфіком, ні з лінгвістами, які приходили до них додому. Мову пам’ятала, але не говорила. У документальному фільмі «Мені наснився сон» («Bir Rüya Gördüm»), який зняла про Тевфіка Есенча його онука Бурджу, є знаковий епізод на цю тему. Коли Тевфік звертається до дружини убихською, вона йому убихською ж відповідає: «Я не знаю убихської».
Лінгвістів у житті родини Есенчів справді було багато — у якийсь момент усі хотіли відщипнути собі трохи уваги термінального убихського мовця. Зокрема, видатний французький лінгвіст Жорж Дюмезіль, який у 1925 р. викладав у Стамбульському університеті, захопився там кавказькими мовами й особливо прикипів до убихської та осетинської. Про стосунки Дюмезіля, який залишив після себе чудово пропрацьовану граматику убихської, та Есенча найкраще говорить лист француза від 25 квітня 1960 р., у якому він пише: «Мені сказали, що ти приїжджаєш на Ліонський вокзал 2 травня. Я тебе зустріну. Я написав мсьє Фогту, напиши йому й ти, він, може, теж приїде в Париж, щоб попрацювати з тобою кілька днів. Про одне прошу — благаю, не вези подарунків. Ми просто будемо раді тебе побачити».
Мсьє Фогт, згаданий у листі Дюмезіля, — це норвезький лінгвіст Ганс Фогт, який багато працював з Есенчем як у Парижі, так і в Норвегії. Коли Есенч приїхав до Норвегії на запрошення Фогта, місцева газета навіть написала, що «останній убих приїхав до Фліси (місто в Норвегії), щоб навчити професора Фогта мови, що зникає». Син Фогта Петер згадував, що місцеві інколи подейкували, буцім у місті іноземні шпигуни, бо Фогт і Есенч говорили на вулицях турецькою. А ще в Норвегії Есенч утомився постійно пити каву, яку йому наполегливо підливали всі навколо. Щоправда, потім виявилося, що це не норвежці такі набридливі, а просто Есенч турецькою весь час повторював kâfi («кяфі», тобто «досить»). Результатом цих прогулянок, посиденьок і важкої роботи убиха та норвежця став гарний словник убихської.
У 1980-х рр. естафету вивчення убихської та спілкування з Тевфіком Есенчем перехопив учень Дюмезіля, французький лінгвіст грузинського походження Жорж Шарашидзе. Його сестра згадувала, що Жорж почувався в Есенчів як у себе вдома і завжди з радістю до них їздив — це була справжня дружба, а не просто робота з інформантом. Так само охоче відвідував Париж Есенч, який тоді працював звичайним державним службовцем у Стамбулі. Він був очевидно приємним чолов’ягою, оскільки позаводив купу знайомств біля паризького інституту, де його «мучили» лінгвісти. І пізніше, коли Есенч уже поїхав, місцеві навіть питали Шарашидзе: «А де подівся мсьє Убих?».
Загалом усі лінгвісти, з якими працював мсьє Убих, були вражені глибиною його знань, памʼяттю і терпінням, бо висидіти стільки часу в тих фонетичних лабораторіях — ще те задоволення. Тим паче, якщо тебе постійно просять повторити якийсь звук, а, враховуючи убихську фонологію, просили, думаю, не раз. До того ж Есенч не лише в мікрофон начитував слова, йому ще й рентген робили в офісі LACITO (Langues et Civilisations à Tradition Orale — організація, що вивчає усну традицію мов), щоб зрозуміти, де саме там ті убихські звуки народжуються. Утім Тевфік Есенч справді натхненно ставився до перспективи збереження мови і завжди з радістю витрачав години свого життя, ба й коли вже був літнім. Я навіть не знаю, хто відчувавав більшу вдячність — Есенч до лінгвістів чи навпаки.
Заради справедливості я, напевно, на завершення мав би сказати, що Есенч не був прям останнім-останнім носієм убихської, оскільки в Туреччині ще залишалися люди, які пам’ятали цю мову. Та й сам образ і статус Есенча дещо нагадують той тип носіїв, які асоціюються з такими собі старійшинами — сильними, харизматичними особистостями, які чи то самі собі відводять статус «останнього носія», чи то отримують його від громади. Це все так, але тут справді працює аргумент «це інше». І навіть не через те, що Есенч набагато краще володів убихською за інших, і не тому що його вчив рідної мови дідусь, тож Тевфік розмовляв нею так, як убихи розмовляли ще на Кавказі. Річ радше в його ставленні до лінгвістів, з якими він працював, і до самого процесу документування. Він, і це важливо, якось дуже швидко зметикував, для чого вони все це роблять — для чого ці години в лабораторії, ці рентгенівські знімки, ці години розмов і вимовляння слів, які майже неможливо повторити європейцям. Зрештою, він зрозумів і, може, навіть відчув, що все це означає для нього самого і для того останнього убиха, який, загасивши свічку, пішов у порт Сочі чекати на корабель. Що це могло би означати для його дідуся Папуша, який ніколи не говорив про депортацію, і для тітки, яка мусила колисати своє мертве немовля, аби його не викинули в Чорне море.
Коли я сів за цю книжку, звісно ж, розділ про Тевфіка Есенча став першим, який я включив у зміст. Абсолютно неможливо писати про смерть мов і не згадати убихську, але мені хотілося вишукати щось особливе, тож я дуже зрадів, коли знайшов в інтернеті документальний фільм Бурджу Есенч. Зрадів і одразу ж зажурився, бо відео було заблоковане без можливості придбати — подивитися можна лише через спеціальний код від авторів фільму. Вони цього не прочитають, але я неймовірно вдячний Бурджу та її братові Бураку за те, що відповіли на мого листа, надали мені безкоштовний доступ до фільму і я таки переглянув цю дуже щемку й теплу картину.
7 жовтня 1992 р. у рідному селі Гаджи-Осман помер термінальний носій убихської мови Тевфік Есенч, якому було 88 років. За кілька днів до смерті він розповідав близьким, що йому наснився сон убихською. Коли Тевфіка спитали, що саме йому наснилося, той відповів: «Ви не зрозуміли б, навіть якби я розповів».
