Найкращу каву варять в окопах
З глиняним присмаком, темну як ніч,
Гарячу, мов уламок металевого остраху,
Що прикіпів-був до долоней твоїх.
Чути з поверхні граду тупот,
Світ вивертається з нутра пітьми,
Земля здригається - розмішує цукор.
"По нас?" - "Не по нас. Тримай. Закури."
***
На СПшці завжди сниться сон
Про сходи, яких немає,
Якими підіймаюсь угору
Перестрибуючи від стіні до стіни,
Втинаючись пальцями у бетон,
Підтягуючи важке застигле тіло
Аби ж дістатися знов
додому.
***
Не питай, коли закінчиться війна.
Не питай, коли зупиняться снаряди.
Час втратив сенс, його більше нема,
Він загинув в лютому заради
Звільнення простору.
Голкою гострою
Протинаєш часопростір наскрізь
З’єднуючи “тут і зараз” із “колись” -
Із минулого, в теперішнє, в майбутнє.
…Не питай. Колись воно все буде.
***
Ми збираємось разом
Ми рахуємо своїх
Хто залишився
(Контузія...
300...
Вчора пішов...
Завтра має вернутись...)
Завжди ті самі
Ніколи не ті, як колись
За чорним столом
Ми збираємось знову
І знову
І знов...
***
/彼岸花 - (букв.) "квітка на тому березі", (яп.) лікорис променистий./
Крізь вузький отвір бійниці
Бачу
На тому березі розквітають квіти
Червоногарячі
Пекучі, сліпучі, високі
Від землі дістають до хмар
На мить.
...А за кілька секунд
Приходить звук.
***
Ти ніколи не знаєш,
Хто це прочитає.
Як те, що ти сказав,
Вплететься в їх думки
Та спогади.
Про що
Їм нагадають літери
Що ти складеш в слова,
Слова у речення,
І речення у діалоги
Кого
І невідомо з ким.
