-як завжди самовпевнено заявив мій друг та розсівся на картатій канапі у себе на кухні.Я озирнулась навколо.Щось у цьому так добре знайомому інтер’єрі змінилось. Мене це відчутно турбувало.У маленьких змінах базових місць спокою криється якась невидима небезпека.Речі мають бути на своїх місцях.Інакше вони починають оживати й вести активне соціальне життя.Наприклад, вештатись домівкою, поки їх ніхто не бачить.А потім, нагулявшись, вволю грати у схованки.”Бо ми вільні від вельми умовної влади дітей”, - іронічно заявили машинки нашого старшого сина.”А я взагалі хочу на мооооре”,- вередливо промовила м’яка Ельза,улюблениця середньої донечки.Про мої шкарпетки годі і мовити.Вони хихотіли над відчайдушними спробами їх знайти і зібрати до пари з різних кутків приміщення.”Чекай-но, друже!”,- вигукнула я.-Що взагалі тут коїться?Я у себе в кімнаті, в центрі для українських біженців у Швейцарії,вірно?Тут навколо наші речі,що теж поїхали від війни- одяг,іграшки,книжки. З-під двоповерхових ліжок та самотнього стільця допитливо дивляться намальованими оченятами ляльки,що лише прикидаються від променів вранішнього сонця у лего будиночка, з любов’ю побудованих для них звечора дочкою Марією.
То що ж я роблю у тебе на кухні в Києві, га,друже?
Чому твоя кухня така незвично велика, не як фактична-у п’ятиповерхівці на Дарницькій площі, побудованій для перших переселенців сучасної Київщини-з Чорнобиля? Тут так багато простору: можна танцювати, можна принести контрабас на день народження як вже було колись.Музика магією звуків тоді розширила кухню і десять людей одночасно розмовляли,грали, палили,жили.Ми були ніби на експерементальній станції у відкритому космосі.Ця мить тривала вічність.Але насправді була роки тому.Задовго до повномасштабної чи навіть до корони зі тотальним маскуванням.Життя тому.
Я відволіклась від спогадів,що накрили як літня злива - несподівано і тепло.І все ще стояла на київській кухні.Замість швейцарської спальні гуртожитку.Яке неподобство!
”Слухай, так що з твоїм безсмертя?”,- нетерпляче, бо вже питала,здається,проговорила я.”Поспішаю, малята,певно,прокинулись.Чоловік хвилюватися.Мені ж дві доби їхати через кордон.Чи не треба?Чому я не пам’ятаю як тут опинитись?”
Він подивився уважно.Довгим волоссям грав вітер зі привідкритого вікна.І нарешті заговорив.
-Вічність, ти надто говірка сьогодні. Сумуєш?
Я мовчки кивнула, ковтаючи сльози.
-Не хвилюйся, я відкрив секрет безсмертя. Не має значення, чи живий я у тому світі, де ти чи насправді загинув на визвольній війні.Раз я є у просторі твоєї пам’яті - я є завжди.Як і ця кухня. Вона завелика для мене одного. Але тут часто бувають мої батьки. Вони, як і ти, хочуть обсудить щось, що їх турбує. Мати повернулась до Америки, батько нарешті поїхав до моєї сестри в Італію. Ти ж там поряд, так? То, може, побачитесь? Їм сумно, адже тіло моє тут, на Лісовому. Але не душа. Бо я вільний. І можу приходити в ваші світи. Доречі, дякую за гітару. Було нелегко перетягнути її з матеріального світу в цей. Та гітара це насамперед ідея, так що все вийшло.
Слухай пісню і вертався до своїх. Алексу привіт. Коли Вічність разом із Порядком, в них народжуються Простір, Хаос і Масштаб. А це прекрасно…
-Прекрасно те, що ти і з того світу розповідаєш про свою соціонику, друже, - іронізую я і прокидаюсь.
