Ксенія - волонтерка в університетській клініці. Ксенія розповіла про її шлях, як волонтера, про плани та мрії на майбутнє, і, найголовніше - дала поради для волонтерів-новачків та поширила трішки слів мотивації для кожного українця. Також важливим було почути, як зберігати спокій та передбачити емоційне вигорання.
— Чому ви вирішили стати волонтером, що вас до цього підштовхнуло?
Вирішила стати волонтером, коли почала на постійній основі ходити вчитись та дивитись на роботу лікарів УК НМУ. На той час на їх базі ще працював Ірпінський військовий госпіталь, потім клініка сама почала приймати військових, а робочих рук для щоденних перевʼязок та етапних операцій катастрофічно не вистачало, тому я почала все частіше приходити та на довше затримуватись, вчитись самостійно робити доступні мені маніпуляції, бути в ролі санітарочки/сестри медичної/людини, яка допоможе заповнити нескінченну документацію, щоб трохи розвантажити лікарів, при повному відділенні – стала універсальним солдатом, додатково до чого паралельно здобувала важливі навички і знання.
Звісно мотивацією завжди для цього були результати/процес лікування військових, ведення від поступлення до закриття ран і проводжання на реабілітацію таких пацієнтів, що самі не могли встати з ліжка, а тепер з однією милицею і посмішкою йдуть по коридору.
В таких місцях, як госпіталь/клініка, що приймає військових, ніколи не станеш зайвим, бо там йде постійний процес, змінюються пацієнти і робота продовжується 25/7.
— Скільки часу ви зазвичай присвячуєте цій справі?
Залежно від завантаження на навчанні. Якщо це не обʼємний цикл/канікули, то я намагалась приходити кожного робочого дня, й періодично на вихідних теж. Під час обʼємних циклів та підготовки до кроку стало дещо складніше і зараз це декілька днів на тиждень.
— Чи відчували ви коли-небудь вигорання, саме від цієї справи, можливо, емоціональне виснаження?
Тяжкі моменти бувають у роботі з військовими, бо у кожного своя історія, своя душевна організація, навіть свій больовий поріг, що також важливо на досвіді виявилось, і кожного треба вислухати, знайти потрібні слова підтримки/засоби допомоги.
Але вигорання/виснаження від цього не було, бо завжди намагаєшся знаходити позитив, разом з колегами відтворювати приємну атмосферу у відділенні з гумором та індивідуальним підходом до кожного, наскільки це можливо. І також, повертаючись до мотивації, кожного дня бачиш прогрес, а це повертає до цілі і бойового настрою.
— Стосовно нашої допомоги, як ми можемо зараз допомогти країні, військовим та і ,звісно, волонтерам?
1) Непотрібної допомоги немає: допомагає кожен тим, чим може/хоче навчитись (необовʼязково бути медиком, можна донатити/плести сітки/робити спецодяг для поранених/готувати їжу і приносити її/займатись логістикою – будь-що стане в нагоді;
2) Не відвертатись на вулиці від військових, які очевидно проходять лікування/реабілітацію після поранень, і у разі потреби пропонувати допомогу;
3) Працювати і платити податки;
4) Для студентів-медиків особливо актуально: повірте, ви потрібні в госпіталях, в лікарнях. Якщо приходити раз на тиждень і допомагати в перевʼязувальній/маніпуляційній/операційній, або писати документацію – це стане великим розвантаженням лікарів, які проводять 6+ годин в операційній. Занести і розподілити гуманітарну допомогу, покрутити матеріал (який використовується дуже швидко) – розвантаження середнього і молодшого персоналу, який може і по 12+ годин в операційній працювати.
Це безцінний досвід для вас, оплатою стануть ваші практичні знання і навички, які ви 100% здобудете.
— Які ваші особисті поради для волонтерів-новачків? З чого почати та як не опускати руки?
Визначитись з тим, в якій галузі ти можеш бути найбільш корисним. І почати, головне - почати) А результати, які обовʼязково будуть, не дозволять опустити руки.
— Згадайте, будь ласка, ранок 24 лютого, як саме він розпочався і що ви тоді відчували?
Я їхала в потязі в Чернівці на вихідні, на який забрала останній квиток, абсолютно спонтанна подорож до друзів. Прокинулась від дзвінка мами о 4-5 ранку і слів, що почалась війна. Спочатку багато плакала в тамбурі потяга, а потім зібралась і почала всім писати і дзвонити, наскільки дозволяв звʼязок. Страх і дереалізацію, бо я з Донецька і в 2014 році ми з сімʼєю вже це переживали, усвідомлення, що почалась повномасштабна війна.
— А от якщо помріяти, то чим би ви хотіли займатися після нашої перемоги? Можливо у вас є якась заповітна мрія?
Після перемоги хочеться розвиватись як спеціаліст в хірургії, працювати, навчатись і вміти достатньо для того, щоб колись стати професором, навчати і надихати.
— Стосовно складнощів, є, з якими ви стикаєтесь майже не щодня?
Поєднувати навчання, підготовку до іспитів, роботу, волонтерство, особисте життя разом.
— Які найголовніші навички, можливо, якісь нові риси характеру ви помітили в собі після того, як почали працювати в сфері волонтерства?
Багатозадачність)
— І останнє моє питання, це стосовно вашої мотивації продовжувати справу, яка лежить вам до серця. Як ви себе мотивуєте?
Знову ж таки, результати роботи завжди мотивують. Мотивує згуртованість роботи в лікарні, розуміння важливості і значимості роботи.
Матеріал підготувала Федорченко Владислава, Інформаційний відділ Студентської Ради М2
