Огляд Дюни та її екранізацій

Вступ

Кілька місяців тому “Дюна” знову підкорила світ. Зараз, як і буває в наш вік, про неї вже забули — себто, окрім мене. Мені про “Дюну” всі ці роки забути було складно; начебто нічого такого: почав читати книгу, не сподобалося, відклав. Але ні: чомусь саме “Дюна” виїдає мені мозок і змушує повертатися до себе знову і знову.

Я починала “Дюну” чотири рази, і перші три — кидала на середині. Але близилася друга частина екранізації, і саме це, я вирішив, буде каталізатором моєї подорожі Арракісом. Цього разу я дістану цю книгу мовою оригіналу і прочитаю від першої і до останньої літери, що б там не було.

Ну, що ж. Літери пораховані і збережені, від першої до останньої, і я готова ділитися враженнями — як від книги, так і від екранізацій.

І най тече спайс!

“Дюна” Френка Герберта

“Дюна” (1965) Герберта — поклад із філософських і політичних ідей. Її світ древній: це видно у фракціях, тенденціях, практиках, про джерела яких давно позабули. Знищення розумних машин, виведення Квісатц Хадераха, утворення Гільдії Навігаторів, ментати — все покрите плівкою таємниці. І одночасно — все впливає на світ книги навіть сьогодні.

І впливи ці настільки фундаментальні, що навіть надлюдина, якій судилося стати пророком, попри всі старання не в змозі змінити хід людської раси. “Дюна” — історія, що скидає з постаменту міф про героя-рятівника (білого чи ні) і вказує на цю правду: історію творять сотні й сотні поколінь у сотнях місць і часів; кожна подія — результат безлічі менших подій, які складають світ в одне ціле.

Не дивно, що Толкін не любив “Дюну”. Але я схиляюся до бачення Герберта: глобальні зміни потребують часу і зусиль тисяч людей. Не одного героя.

…все ж: читати цю книгу було зовсім не весело. Вона мені як філософський трактат, а не історія: важка і безособистісна.

Але хоч раз — варто.

“Дюна” Дені Вільнева 

“Дюна” (2021–2024) Дені Вільнева — аудіовізуальний шедевр, місцями очевидно голлівудський. Фільми (особливо другий) на перший план висувають персонажів, а не філософії; Пол, Джесіка, Чані, Стілгар — живіші за книжкові відповідники і водночас менше відповідають духу “Дюни”. Звідкілясь у фільмів знайшовся час для жартів і солоденької романтики, наче на якусь хвильку Пол забув жахливе призначення, що чекає на нього в майбутті.

Але під кінець і жарти, і романтика грають роль. Створений Вильневом конфлікт між стороною Джесіки, яка хоче зробити з Пола пророка, і стороною Пола, який хоче уникнути святої війни, б’є сильніше, коли повертає нас до знайомого вже книжкового Пола. Беземоційного, маніпулятивного і розважливого. Як би він не старався, як би ми за нього не вболівали — йому не уникнути цієї долі. Відтоді фільм котиться вниз знайомим уже шляхом, і фінал виходить правильно зловісним; не тріумф фременів — а провал Пола.

Мені сподобалося, хоч і не викликало якогось захвату. Дивитися точно було приємно.

“Дюна” Алана Сміті 

“Дюна” (1984) Алана Сміті — першокласна наркоманія. Нє ну ви подивіться: що це таке?! Чому щити схожі на картонні вирізки? Що то за космічний хробак в акваріумі? Чому вони стогнуть ніби їм хтось робить орал всього життя? Чому Барон Харконнен поводиться як полтергейст із фільму Бертона? ЩО ВОНИ ВСІ НОСЯТЬСЯ З ОТИМ МОПСОМ?!

Химерний візуал на межі між біопанком і тріпом під лсд, психоделічний саундтрек, купа відсєбятіни і, ммм, характерної акторської гри — і маємо, що маємо. Я би сказав, що ця "Дюна" ближча за духом до наступних книг у серії, ніж до першої.

Але я розумію, чому вона провалилася в театрах. Їй не вистачає хронометражу, через що сюжет рухається надто швидко і ріже важливі нюанси. Історія потому перетворюється саме на те, що Герберт деконструював у книзі: на троп білого рятівника. Тут стільки фокусу на те, як Пол рятує фременів, і водночас майже нічого про наратив підставного месії.

Це сумно, бо я би подивився на екранізацію з авторським баченням “Дюни” Сміті, але вірну темі оригіналу.

“Дюна” Джона Гаррісона

“Дюна” Джона Гаррісона — мінісеріал 2000 року. Я не чула, щоби хтось згадував цю екранізацію — і дарма.

Це найточніша адаптація з усіх. Попри слабкі декорації і спецефекти, нерівну акторську гру і хиткий перший епізод, серіал витримує баланс між дивністю й приземленістю оригіналу. І до того ж показує сцени, про які “Дюни” Вільнева та Сміті позабули.

Тут найкращий Барон Харконнен (by a mile) і багато фокуса на політиці та інтригах імператорського двору. Нам показують, що світ набагато більший за Арракіс, і кожна фракція має свої ставки у конфлікті Дюни.

Пол — саме такий, яким я його уявляла (окрім першого епізоду). Він розважливий і холодний, але водночас харизматичний, яким і має бути лідер. Його страх розпочати джихад показаний на екрані не лише видіннями, а й у реальності, у сцені, яку я не буду спойлерити.

З легковажного: це дуже гейська адаптація, ви зрозумієте, про що я, коли дивитиметеся. Барон — така сучка, я обожнюю його сцени, особливо як він взаємодіє з Фейдом.

Власне, рекомендую.

На завершення

Тож яка адаптація найкрутіша?

“Дюна” Вільнева має найбільш сучасний вигляд внаслідок мінімалістичного візуала, побудованого на майстерній постановці кадрів, геометрії архітектури й костюмів. Персонажі живі та прості для розуміння; особливо другорядні герої як Чані або Стілгар. Зміни сюжету оригіналу одночасно спрощують історію, але й роблять її та її теми більш доступними, і десь, можливо, цікавішими.

“Дюна” Сміті підійде тим, хто хоче максимальної дичини, але також — тим, хто хоче ближчу до книги адаптацію за атмосферою, декораціями та навіть маленькими деталями як-то думки персонажів у кадрі.

“Дюна” Гаррісона — найбільш повна адаптація, попри загальний хронометраж, менший за обидва фільми Вільнева. Наперекір усім недолікам, серіал передає як тему оригіналу, так і його загальний вайб, і робить деякі зміни, які підсилюють політичну складову книги. До того ж у серіалу є продовження — “Діти Дюни” 2003 року, яке деякі вважають сильнішим за перший серіал.