Опанас Заливаха. Людина, яка малювала свободу

Дитинство і початки

Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 року на Харківщині, у селі Гусинка. Його дитинство збіглося з роками найбільшої трагедії українського села — Голодомором. Родина змушена була тікати на Далекий Схід, аби вижити. Цей вимушений розрив із рідною землею залишив у серці хлопця рану й водночас — постійний пошук дому. Можливо, саме тому у зрілому віці він так ревно боровся за Україну — бо втрата відчуття рідного світу в дитинстві породила жагу його повернення.

Ще тоді, серед чужих пейзажів і серед чужих людей, у ньому пробудився дар малювати. Малювання для нього було не просто грою — воно було способом утримати в пам’яті образи того, що вкрали: українську хату, ниву, обличчя людей.

Шлях у мистецтво

Після війни він вступив до Ленінградської академії мистецтв. Проте навчання там не стало спокійною дорогою: радянська система вимагала від студента “правильної поведінки”, участі у партійних заходах, і коли Заливаха відмовився — його виключили. Це було перше відкрите протистояння з режимом. Опанас, однак, не відмовився від мрії і все ж завершив навчання.

На початку 1960-х він переїхав до України й почав активно працювати — створював живопис, графіку, монументальні роботи, мозаїки, вітражі. У його мистецтві відчувалася земля, символи української традиції, біблійні мотиви. Він малював не як “офіційний художник”, а як людина, яка шукає правду й хоче промовити до свого народу.

Шістдесятник і борець

Заливаха належав до шістдесятників — покоління митців та інтелектуалів, які наважилися говорити правду. Він не був політиком, не виголошував палких промов із трибун, але його мистецтво йшло врівень із поезіями Симоненка чи виступами Стуса.

Символічним став вітраж “Шевченко. Мати” для Київського університету. Це була спроба показати Шевченка не як ідеологічну ікону радянських підручників, а як живого пророка, який кличе українців до боротьби. Вітраж, створений спільно з Аллою Горською та іншими митцями, влада швидко знищила. Але сам факт його появи став викликом.

Арешт і табори

1965 рік приніс удар: Заливаху заарештували й звинуватили у “антирадянській агітації та пропаганді”. П’ять років він провів у мордовських таборах. Там художнику забороняли малювати, багато його робіт було знищено. Але навіть у цих умовах він не скорився. Його товариші по неволі згадували, що Заливаха завжди зберігав гідність, умів підтримати інших і навіть у таборах залишався художником — бо художник це не лише той, хто тримає пензель, а й той, хто бачить світ глибше.

Повернення і пізні роки

Після звільнення він оселився в Івано-Франківську. Там продовжував творити — попри цензуру, попри тиск, попри заборони виставлятися. Він залишався вірним українській темі. Його полотна наповнені кольорами землі, символами хрестів, дерев, матерів, воїнів. Це мистецтво про пам’ять і про коріння, яке ніхто не може вирвати.

З роками до нього прийшло визнання. Він став лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка, про нього почали писати, його роботи почали збирати музеї. Але головне — він став символом незламності.

Вплив

Вплив Опанаса Заливахи на українську культуру важко оцінити сухими фразами. Його постать стоїть не лише в ряду художників, а й серед тих, хто творив духовний хребет нації у часи несвободи.

По-перше, художній вимір.

Заливаха показав, що мистецтво може бути мовою правди. У добу соцреалізму, коли художника змушували малювати “правильні” заводи, “щасливих” робітників і “світле майбутнє”, він обирав інші образи: Шевченка-пророка, Матір, яка страждає, символи коріння й землі. Він переніс у сучасність народне мистецтво, показавши його не як етнографію, а як живу енергію. Його полотна стали іконами національної свідомості — не на стіні храму, а у свідомості людей.

По-друге, громадянський вимір.

Він був одним із тих, хто вивів шістдесятницьке мистецтво за рамки “культурного гуртка” і перетворив його на акт спротиву. Арешт Заливахи 1965 року мав особливий резонанс: це був сигнал, що влада боїться навіть фарби й полотна. А якщо влада боїться мистецтва — значить, воно справді живе, справді впливає.

По-третє, національний вимір.

Заливаха не лише малював Україну — він її утверджував. Його мистецтво стало доказом: українська культура не може бути знищена. У таборах він залишався символом нескореності. Поруч зі Стусом, Чорноволом, Горською він формував покоління, яке вже у 1980–1990-х приведе до відновлення незалежності. Його робота — це місток між 1960-ми й добою, коли слово “Україна” знову набуло реальної політичної ваги.

І, нарешті, вплив на наступників.

Молоді художники Івано-Франківська, Львова, Києва сприймали його не лише як старшого колегу, а як учителя морального масштабу. Його приклад показував: бути художником — це не тільки малювати, це також стояти. Іноді навіть мовчати, але стояти так міцно, що це мовчання гучніше за будь-який крик.

Підсумок

Опанас Заливаха був більше, ніж художник. Це був чоловік, який довів, що мистецтво — зброя. Зброя не для руйнування, а для збереження. Зброя, що несе не кулю, а образ, колір, символ — і водночас ранить імперію сильніше, ніж постріл.

Його життя можна описати як траєкторію свободи: від дитячої травми Голодомору, через студентські конфлікти з системою, через тюремні табори, до повернення й пізнього визнання. Це шлях людини, яка не погодилася на компроміси.

Заливаха залишив нам урок: немає “малих” форм опору. Якщо не можеш виголосити промову — створи картину. Якщо тобі забороняють картину — створи ескіз. Якщо забороняють навіть ескіз — збережи у пам’яті образ, який передасться іншим.

І тому сьогодні його ім’я стоїть поряд із найбільшими. Він не мав влади, не писав маніфестів, але залишив після себе спадщину, яка формує національну гідність. Бо його полотна — це Україна. Україна, яка страждає, бореться і, зрештою, перемагає.

Підписуйтесь на національно-визвольне медіа «Світло»!

ПІДБІРКА КАРТИН АВТОРА