Затуманені вранішні поля. Розмокле опале листя вздовж лісопосадок. Напів порожня електричка — та сама, з Рівного на Львів. Уже н-ний шахед, що залітає на Волинь через Деражне або Нетішин. Три книги в рюкзаку — дві Москальцеві, одна Соломії Павличко. День буде вогким і сірим. Природа наче підготувалася до щорічного ритуалу вмирання, чи то пак консервації. Все таке знайоме й незнайоме водночас. Над головою разом із неперелітними, ваговитими птахами, пролітають голоси людей. Що з нами буде далі? Та чи є сенс гадати — що буде? Я вже, здається, колись про це писав. Прийняти те, що може настати, а може й не настати. Жити так, як живеться. Як електричка, котра прибула на брідський двірець із запізненням — лише! — у понад пів години, а потім продовжує вперто і навіть зухвало рухатись на захід.
Україні пасує осінь. Чимось вона схожа на нас. Меланхолійна та неспішна. Сповнена смутку та надії на воскресіння-весну, що десь там, за крижаною стіною, до якої далеко, як у старій-старій пісні всім відомого гурту. Ну ось, поки писав, знову оголосили тривогу. Шахед із Волині чи то через Радехів, чи через Броди. Дихає нам у спину. Наздоганяє нашого сталевого змія. Цікаво, чи встигнемо доїхати бодай до Підзамча. Доїхали, минули. Стали біля Голоско, між головним вокзалом і Підзамчем. У затишному міжʼярʼї Кайзервальду. На Львів летить шахед із півночі. Ось і він. Звичайний повільний дирчик, не реактив. Вибух. Усе, їдемо далі.
Учора спілкувався з другом, який навчається і працює в Рівному. Там тривоги лунають майже безперестанку, а вслід за ними й вибухи. «Як, — каже, — в таких умовах узагалі про щось думати? Організм працює на інстинктах. На найпримітивніших функціях». А дійсно, як? Зрештою, немає певности, що подібне скоро не настане в інших містах. Аби було, знаєте. Аби кошмарити й кошмарити. Безцільно. Невибірково. По чому завгодно. Знову дають графіки відключення світла. Ну, ось тобі й осінь. Живи з цим. Опирайся. Найважчий опір — ментальний. Не вдатися у всепропальництво. Шукати бодай щось хороше в цьому вихорі небезпеки. Рятуватися під час тривог, проводячи більшість доби в укритті, або облишити цю затію, танцюючи аркан зі смертю. Хто перший втомиться?
Але там, де опір, повинна бути й опора.
Що слугуватиме опорою? Добра книга чи міцний чорний чай. Дощ після обіду або запах прілого листя, гілок і компосту, навіяний з поля. Краєвид із вікна, до котрого звик і з яким не готовий розставатись. Котячий нявкіт серед ночі. Звуки ввімкнення компʼютера. Архів памʼяти, де головний архіваріус — ти. Рідкісні й часті зустрічі. Люди, яких потребуєш, і ті, що вже давно перетворились на живі декорації. Ранковий холод по дорозі на маршрутку. Твердь земна під ногами. Вихор світла високо над хмарами. Плеяди на нічному небі, випадково побачені у вікні. Обриси часу, вимальовані на обличчях, які бачиш усе рідше й рідше. Чужі та свої тексти. Розмови усні. Розмови писемні. Зрештою, навіть кімнатне мовчання, що буває промовистіше від ословлених мовчань.
Нічого нового. Все так само. Щороку одне й те ж. Цикл просто зробив коло — і ми знову перебуваємо в цій точці. Мене заспокоює, що вечорами темрява так само виповнює брідські балкони. Що будиночки стоять у ряд. Що пиво таке ж міцне, а кава досі гірка. Зосередження відбувається на деталях. Дрібниці набувають гігантських форм. Натомість гігантські події — форми шахеда, що про/при-літає в одну, дві, три, десять точок.
Коли є нагода, читаєш добрі книги. Коли зʼявляється час і сили — пишеш. Коли нема — ні те, ні інше. Але тоді й людиною себе не почуваєш. Все наче втрачає зміст. Та що таке твій зміст, коли країна вкотре переживає надскладний час, а значна частина наших людей просто виживають у прифронтових громадах? Мовчу вже про військових та інших достойників, яким завдячуємо тим, що маємо. Збираєшся докупи і йдеш працювати. Як писав класик? В праці сконать! Що ж, непоганий лайфхак.
18.10.2026
