Життя підготувало для Азалії занадто багато болю і змусило сховати справжні почуття за маскою холодної та неприступної жінки, яка завжди все контролює. Вона пообіцяла собі, що ніколи не повернеться додому, де все навколо нагадує про минуле, однак новина про автотрощу, у якій гине її мати, руйнує всі плани. І лиш новий загадковий сусід Іден, який здається таким же загубленим у цьому світі, як і вона сама, вперше повертає усмішку на її обличчя. І хоча Азалія заприсяглася ніколи не мати почуттів до чоловіка, Іден перевертає її світ. Але чи готова вона поділитися таємницями власної змученої душі?
Уривок із роману «Наші змучені душі» Морґан Монкомбль, що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія.
Ласкаво просимо в «Шановну Патріархію». Екстрені новини: чоловіки плачуть. Жінки мастурбують. Чоловіки можуть робити собі макіяж. Жінки люблять порно. Чоловіки можуть кохати інших чоловіків. Жінки можуть кохати інших жінок. Чоловіки можуть любити рожевий колір. Жінки можуть не голитися. Чоловіки можуть носити підбори. Жінки можуть бути хорошими науковицями. Чоловіки не обов’язково мусять бути м’язистими. Жінки не обов’язково мають мати округлі форми. Чоловікам не обов’язково любити секс. Жінкам не обов’язково бути худими.
Мені завжди подобалося жити на пляжі.
Там красиво, спокійно. До того ж туди легко дістатися. Коли прокидаюся вранці чи лягаю спати ввечері, бачу неймовірний краєвид. Дитиною я ходила плавати чи розпалювала багаття, коли хотілося.
Що вже й казати про опівнічні купання.
Коли сідає сонце, я вирішую повернутися до своїх колишніх звичок. Виходжу, сповнена рішучості. Собака здивовано підводить голову, але не зрушує з місця. Він, мабуть, сердиться на мене за те, що я сьогодні не прийшла його погодувати.
Перетинаю понтон і роздягаюсь на ходу. Я тільки в стрингах серед темної ночі. Опускаю ногу в холодну воду й починаю тремтіти. Після секундного вагання знімаю і стринги. Потім занурююсь у студену воду, яка одразу мене паралізує. Намагаюсь якомога більше рухатись, щоб зігрітися. Наступну годину я плаваю і катаюся на вейкборді, не думаючи ні про що. Я знаю, що мене ніхто не побачить, бо тут лише я і мій сусід.
Згадую слова Ендрю, але одразу ж відганяю їх від себе. Мені не потрібні його нотації, навіть якщо він бажає мені добра. Мені ніхто не потрібен.
До того ж життя навчило мене ні на кого не покладатися. Ми самотні, хоч скільки друзів маємо у фейсбуці. Коли літній вітерець посилюється, загартовуючи бурштинові пиптики моїх грудей, я пливу до берега, щоб забрати свої речі. Завмираю на місці.
— Чорт забирай. Ні! Ні, ні, ні...
Занадто пізно. Я бачу, що мій одяг плаває навколо мене. Його віднесло хвилею. Намагаюся зловити речі, перш ніж вони зникнуть. Лаюсь собі під ніс. Але тепер усе мокре до нитки.
— Молодець, Азо, — бурмочу я.
Переконуюсь, що на мене ніхто не дивиться з вікна сусіднього будинку, і переходжу пляж мовчки, притискаючи до грудей купу одягу.
Тільки от...
Двері не відчиняються. Я забула ключі всередині. Стою там нерухомо і молюсь, щоб це був поганий сон. Пробую еркери, але марно. Тож вирішую обійти будинок, щоб знайти відчинене вікно. Іду, світячи оголеними сідницями. Ще й кілька разів спотикаюся на слизькій траві, перш ніж дістаюсь до вікна кухні.
Забираю з обличчя кілька мокрих волосинок і танцюю від радості.
— Слава Богу.
Справді, воно відчинене, хоча й трохи замале. Я кладу одяг на бетонний край і вже хочу поставити на нього коліно, та раптом помічаю тінь. Збентежена думкою, що хтось побачить мене в такому вигляді, швидко повертаюсь назад.
— Аргх!
Зашпортуюсь і стаю у квітковий горщик. Звісно ж, падаю з дурнуватим криком.
Лежу гола на траві. Ноги до кісточок чорні від землі з розбитого вазона. Я ледве встигла айкнути, як хтось галантно простягнув мені руку.
— Допомогти?
Я пробігаю очима його рукою вгору й зупиняюсь на глузливій посмішці. Чорт забирай, тільки цього бракувало. Я ігнорую його допомогу, щосили намагаючись прикрити оголене тіло: одна рука нижче від пупа, друга — на грудях. Чоловік, що стоїть переді мною, спокійний. Певно, його не бентежить мій вигляд. На ньому вільна майка, темні джинси і кепка.
— Що коїться? Ви хто? — кричу я. Мої щоки просто палають.
І найважливіше: що він робить біля мого будинку? Я встаю, здригаючись від болю. Затуляюсь, як можу. Незнайомець забирає свою руку. Зважаючи на паскудну усмішку, він, здається, зовсім не ображається.
— А ви? — запитує чоловік у відповідь.
Я не можу в це повірити. Щойно я кинула оком на нього, як зрозуміла, що це мій клятий сусід. Проте не показуватиму цього, щоб він часом не здогадався, що я витріщаюсь на нього, коли той приймає душ. Ось чому намагаюсь не дивитися на його забиті татуюваннями шию чи руки. Однак таки можу сказати, що він нічогенький.
Гаразд, справді непоганий. Він не схожий на голлівудську зірку, але такий гарний, що неможливо відірвати очей від його клятих солоденьких уст.
Навіть якщо я ненавиджу цього чоловіка, то його усмішка та очі мені страшенно подобаються.
Завдяки густим бровам його погляд ще проникливіший.
Справді, мій сусід — потенційний психопат, який кумедно піднімає брову. І це одразу ж повертає мене на землю.
— Я перша спитала, — сухо кажу, роздратована тим, що він помітив, як я дивлюсь на нього.
— А що тут такого? Нам уже не по дванадцять років.
Я стискаю зуби, мертва від сорому, і майже кричу у відповідь:
— Я — власниця цього будинку! Ось хто я така!
Чоловік хмуриться, тримаючи руки в кишенях. Повільно киває. Чекаю, доки він відвернеться, щоб я могла одягнути своє мокре шмаття, але той не відвертається! Навпаки, стоїть собі спокійно.
— Зрозуміло... То ось чому ви намагаєтеся залізти через вікно. Двері залишилися в минулому.
Пронизую його поглядом.
Сусід думає, що я злодійка. Ну це було б уже занадто, якби я сказала собі: «О, пограбую будинок! Ще й голяка! Було б дуже весело».
— Я забула ключі, — пояснюю, відчуваючи дедалі сильніший біль у руках. Відверніться, на бога, хіба ж ви не бачите, що я гола?
Він дивиться мені просто в очі. Це могло б мені сподобатися, якби я не зненавиділа його усмішку. У будь-якому разі я впевнена, що чоловік устиг мене роздивитися, поки я лежала на траві.
— А, так, так, розумію. Я міг би дати вам свою майку, але... Ні, мушу сказати, що так смішніше. Вибачте, — визнає сусід, широко всміхаючись.
Він знущається з мене. Ідіот! Я вже вкотре похмуро дивлюсь на нього, але той просто регоче. Заспокоївшись, нахиляє голову набік і насмішкувато морщить носа.
— Ви збентежені. Це так мило.
Це вже занадто. Цей ідіот відверто сміється з мене. Однак він, очевидно, не усвідомлює, що з мене не можна глузувати. Мушу визнати, що зараз я в поганому становищі.
Якщо відвернусь та проігнорую його, то чоловік побачить мої сідниці. Але й так я не подолаю свою проблему. Мушу потрапити в цей клятий будинок.
Я готова до бою. Задираю підборіддя і якнайхолодніше кажу:
— По-перше, я не соромлюсь. Я не з тих, хто соромиться. По-друге, це дуже нечемно...
— До речі, чому ви тут голяка? — він перебиває мене, зацікавлено роздивляючись.
Я стою з напівроззявленим ротом. Мою імпульсивну промову перервали. Цей привабливий чоловік один із небагатьох, хто наважився мене перебити.
Не знаю, чи чув він плітки про свою нову сусідку. Здається, ще ні.
Або й чув, і тому вважає, що може витріщатися на мене голу. Моя лють тільки набирає обертів, але я вирішую змінити тактику. Не розумію, чому виправдовуюсь.
— А ви чому швендяєте чужими подвір’ями посеред ночі?
Він знову знизує плечима, його руки досі в кишенях, тоді як мої намагаються затулити голе тіло.
— Мені подобається дивитися, як жінки приймають душ, — спокійно відповідає. — Таке собі хобі.
— Збоченець.
— Це не я намагаюся залізти голою дупою в будинок.
Зачепило. Це мене розсмішило б, якби стосувалося когось іншого. Марно шукаю щось, щоб кинути йому в обличчя. Від того, що стою перед ним гола, почуваюсь безсилою. Я не сором’язлива, але... мені не подобається бути голою перед незнайомцями, коли цього не хочу.
Розтуляю рота, щоб спробувати поглузувати з нього, але слова застрягли в горлі. Я мовчу. Почуваюся безглуздо, і від цього стає сумно. На щастя, він веде далі замість мене:
— Насправді я вважаю, що це досить зухвало з боку тієї, яка нишком підглядає за невинними чоловіками, що виходять із душу.
Я одразу червонію.
— Ви — «невинний»? Ну, звісно. Просто, щоб розставити крапки, я не...
І знову він мене перебиває, здіймаючи руки до неба на знак заспокоєння.
— Не треба пояснювати, я не сором’язливий. Але зрозумійте, мене це трохи турбує... Тому, якби ви могли стримувати свої імпульси в майбутньому...
Я так зціплюю зуби, що вони аж скрегочуть. Навіть боюся, що щелепа зараз вибухне.
Мої очі, як леза бритви, прорізають його з усіх боків. Сусід це помічає і безтурботно всміхається. Йому справді байдуже до мене. Він кайфує від цього.
Я спокійно веду далі:
— Я хочу висловити те, про що кожен із нас думає. Ця розмова дуже ніякова. Тож пропоную вам стерти «чарівну» усмішку, а я «стримуватиму свої імпульси». Та чому б вам не допомогти мені ввійти в будинок?
Він, здається, обмірковує всі варіанти. Нарешті зітхає та витягує руки з кишень — великі й трохи шкарубкі. Підходить до вікна.
— Ідіть до вхідних дверей, я вам відчиню.
Я вже хочу відмовити, бо навіть не знаю його, та розумію, що це найкраще вирішення. Чоловік бере мій одяг із підвіконня і кидає його на підлогу кухні, а потім і сам туди залізає.
Щойно він опиняється всередині, я поспішаю до вхідних дверей. Чоловік, імені якого досі не знаю, відчиняє їх саме тоді, коли я підіймаюся сходами на ґанок.
Прикушую щоку, розуміючи, що він притулився до рами дверей і крутить навколо пальця мої чорні стринги, які я зняла перед купанням.
— Дуже мило, — каже він, усміхаючись.
Пролітаю повз нього, як фурія, вихоплюю труси з його рук і миттю збігаю на поверх. Опинившись нагорі, натягую джемпер розміру XXL, який прикриває мої стегна, і кидаю мокрий одяг у пральну машину. Повертаюсь униз, досі багряна від сорому й розчарування, а сусід досі стоїть там само.
Цього разу без милосердя.
— Ви ще тут?
Він тихо розвертається, і я помічаю, що його руки знов у кишенях. Це якась манія?
— Чекаю на подяку, яка мені належить, — каже він, а потім додає, киваючи підборіддям на мій червоний джемпер: — До речі, цей колір вам дуже личить.
Я мало не давлюсь від сміху. Мій співрозмовник тихенько підсміюється від такої реакції та пильно дивиться. Його очі пронизують мене й наче досліджують, виблискуючи чимось таким, що змушує мене тремтіти. Вони ненадовго опускаються по моєму силуету, а потім знову підіймаються, ніби нічого не сталося.
— Подяка? За те, що витріщались на мене голу? Гадаю, обійдемося без цього.
Його погляд упивається в мене, серйозний як ніколи. Цього разу він ігнорує моє зауваження й несподівано каже:
— Оскільки я бачив вас голою, то вважаю, що ми вже перейшли певний поріг близькості. Мене звати Іден. Іден Вайс.
Я суплюсь і хитаю головою. Щелепа відвисає. Це вже занадто.
— Але мені начхати, як вас звати.
Його охоплює мимовільний порив сміху, але він одразу опускає голову, приклавши руку до рота, щоб це приховати. Хоч хтось із нас скористається ситуацією. Чоловік опановує себе й киває, зморщуючи лоба, що не викликає довіри.
— Це чарівно. Справді чарівно.
Я згинаю ногу та схрещую руки на грудях. Тепер, коли я одягнена, почуваюсь більш-менш комфортно.
— Чому в мене таке відчуття, що ми не подружимося?
— Не маю ані найменшого уявлення, — щиро відповідає сусід. — Але ви мені дуже подобаєтеся.
— Хоч комусь у цьому місті я подобаюсь, — іронізую, видушуючи усмішку. — Незабаром ви дізнаєтеся, що я не найідеальніша сусідка. І коли жителі Чарлстона переконають вас у цьому, ми будемо воювати.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
