Головна редакторка молодіжного медіа Софія Стефанишин - про те, як із репресованого слова виросла спільнота, і про тих, в чиї двері варто стукати
«Осоння» — слово зі списків тих, які в радянські часи вилучали з ужитку. Так називали місце, не затінене або звернене супроти сонця. Сьогодні так називається культурно-освітній проєкт, який наприкінці 2024 року почався з Instagram-сторінки, а менш ніж через місяць провів свою першу офлайн-подію. Сьогодні молодь має власний YouTube-канал, збирає слухачів у Києві і Львові та проводить благодійні збори для військових.
Софія Стефанишин — співзасновниця медіа. Разом із хорошими друзями - Лілею Легкою та Євгеном Ємельяновим - вони втілили ідею в життя. На початку шляху, Софія й Женя ще були школярами, а Ліля навчалася в коледжі. У грудні 2024 року друзі вперше зібрались у київській Книгарні-кавʼярні Старого Лева — і жваво сипали ідеями з таким запалом, що люди за сусідніми столиками перепитували, чи вони бува не театрали. Нині Софія - і головна редакторка, і піарниця, і спікерка.
Говоримо про електричку, з якої все почалося; про те, чому не варто малювати веселок там, де їх нема; чому в команді категорично не терплять московського; і про незабутні історії офлайн-подій.
Коли зародилась ідея культурно-освітнього проєкту і як вона вас згуртувала?
Женя — наш із Лілею чудесний друг, родом зі Старобільська на Луганщині. Півтора року він прожив в окупації, потім виїхав і переїхав до Бучі. І в мене щоразу мурахи по тілу від думки, що він виїхав з одного міста, яке досі окуповане, в інше, яке на той момент лише відносно нещодавно звільнили.
І от Женя їхав в електричці. Він дуже любить розповідати цю історію, а я його навпаки стримую, бо не знаю, як на неї відреагують люди. Але Женя каже, що має погану звичку дивитися в чужі телефони. Він помітив, що чоловік, який їхав поруч, читає телеграм-канал «Хохлы Z». Женю це дуже обурило: люди, які живуть у вільній Україні, всеодно схиляються до чогось москальського, мають оцю толерантність, чіпляються за їхні інформаційні ресурси.
Жені захотілося створити простір, спільноту для людей його переконань - тих, хто так само нетерпимо ставиться до всього москальського. Він написав Лілі. З Лілею ми знайомі ще зі шкільних років. Вона написала мені й запропонувала долучитися. Ліля прекрасно знала, що я й сама хотіла створити щось схоже, і тут якраз випала нагода.
А коли поруч ще двоє натхненних і заряджених людей, тобі стає значно спокійніше: маєш опору й плече підтримки.
Як ви обирали назву проєкту?
Мені було надзвичайно важливо дати назву, словесно обрамити те, над чим ми працюємо. Тому я відкрила списки репресованих слів: хотіла, щоб назва мала свою історію й спонукала людей подумати. Водночас це мало бути слово, яке легко запамʼятати і яке несе в собі метафору. І мені трапилося слово «осоння». Воно означає незатінене місце або місце супроти сонця.
Ми вклали в нього ще й зміст: проливаємо світло на ті місця нашої історії й на ті теми, які раніше були в тіні, — робимо своє осоння.
А ще взяли собі за орієнтир цитату Івана Світличного — українського дисидента і політвʼязня:
«Вітчизна — це не хтось і десь, я теж вітчизна».
А потім зʼясували, що Світличний теж родом зі Старобільська, як Женя. Це був такий шалений збіг, що ми сприйняли його як знак.
Хто є читачем «Осоння»?
Люди, яким небайдужа Україна та власна ідентичність. Це — безсумнівно, ядро. Мені, як піарниці, завжди хочеться якомога чіткіше сформулювати портрет нашого читача, але він настільки розмаїтий, що ми досі не зійшлися на єдиній думці. Ми звертаємося у своїх матеріалах здебільшого до тих, хто вже усвідомлює значимість національної ідентичности, хто має певну базу знань у тій чи іншій темі. Це ті люди, яких ви щонеділі бачите на акціях підтримки полонених. Ті, хто популяризує хвилину мовчання, бо памʼять — це знати, хто ти є і кому ти цим завдячуєш. Наші читачі — це точно ті, хто категорично нетерпимо ставиться до будь-чого московського.
Але й не хочу тут ідеалізувати. Ми як нація на такому важливому й крихкому етапі, коли поки що лиш кінчиками пальців торкаємося отих затертих і прихованих знань про самих себе. Ще з острахом, непевністю й ваганнями, а чи потрібно і як правильно. І це нормально. Наші читачі — це не «ідеальні українці». Бо нема й не буде ідеальних, і нам варто нарешті припинити той ідеал шукати чи витворювати. Натомість цінно досліджувати себе різними, дискутувати, наприклад, щодо контроверсійних постатей своєї історії, але не стирати, а приймати, переосмислювати. Водночас надважливо мати внутрішній стрижень, а не коритися долі, не бути космополітами. Це те, що ми щиро прагнемо зрощувати і в собі, і у своїх читачах.
Спочатку «Осоння» існувало лише в соцмережах. На якому етапі ви зрозуміли, що тексти на екрані вже не вміщають вашої енергії і ви готові до офлайн-подій?
Одразу! Нам так нестримно хотілося щось організувати, що першу подію ми провели трохи менше, ніж за півтора місяця від початку діяльности. Для мене досі загадка, як прекрасне тріо «Жоржини» погодилося приїхати й заспівати на нашій події, коли ми мали ледве-ледве 150 підписників у інстаграмі, жодного досвіду й дуже багато віри в те, що хтось та й точно прийде слухати пісні Івасюка! І таки прийшли.
Я не приховую того, як люблю сцену, виступи, спілкування з авдиторією. У мене одразу лежала до цього душа. Ще в грудні 2024-го в Книгарні-кавʼярні Старого Лева на Михайлівській ми з Лілею та Женею (прим. — співзасновники проєкту) сміялися й обговорювали ідеї перших офлайн-подій. Навіть мови не йшло про те, щоб починати з онлайн-подій. Ми з такими складними темами працюємо, що оцінити ефективність своєї діяльности найкраще вдається саме наживо, коли ти бачиш зацікавленість, не можеш наговоритися з гостями подій, обмінюєшся контактами й домовляєшся про партнерства. А потім сидиш десь у «Завертайло» біля Софії, співаєш «Червону руту» з колегами, які вже давно насамперед твої близькі люди, а не контакти в спільному робочому чаті. І розумієш, що не дарма лупаєш сю скалу.
Офлайн-заходи дають змогу побачити читачів наживо. Які історії чи реакції запамʼяталися найдовше і дали відчуття, що ви робите це недарма?
Я, мабуть, памʼятаю чи не кожного й кожну, хто коли-небудь приходив на наші події, бо завжди тримаю зоровий контакт із гостями. Після кожної події є люди, які підходять і дякують, розпитують, де можна детальніше дізнатися про ту чи іншу тему. Або навіть як долучитися до нашої команди.
Якось після київської події нам подарували шалено красиві портрети видатних українських діячів авторства Надії Харт і книжку «Столичний Київ», щоб ми могли акумулювати ще більше коштів у благодійних розіграшах. Часто пригадуємо, як на лютневій події в Будинку кіно слухачами ставали люди, які просто заскочили в заклад по келих вина, а потім не змогли відірватися й залишилися слухати нас. Одна чарівна пані завітала на ту ж таки лютневу подію зі своїм чоловіком: зробила йому сюрприз до Дня закоханих. Нас вона повідомила про це заздалегідь, тому ми відчували ще більшу відповідальність, щоб їхнє побачення точно вдалося. А дехто приходить до нас зі своїми батьками чи навпаки дітьми. І таких історій повно!
Чи відчуваєте ви, що у сучасної молоді є гострий запит на вивчення «забутих» чи складних тем? Чи буває так, що підписники самі підштовхують вас до створення матеріалів?
Певно, складно назвати цю потребу гострою, та й, відверто кажучи, не осмілюся узагальнювати потреби й бажання української молоді, бо ми стикаємося з разюче різними її представниками. Але маю переконання, якого не зраджую ось уже майже два роки: наша роль не просто в тому, аби чіплятися за будь-яку лакуну, що існує в суспільному полі, чи першу-ліпшу тему, яка розноситься соцмережами. Ми відчуваємо величезну відповідальність за так званий agenda setting.
Знаємо, що до нас формується кредит довіри, а отже, право на огріхи чи неточності наближається до нуля.
Авжеж, ми зважаємо на те, про що сьогодні болить молоді, на що вони насамперед звертають увагу, а де, можливо, бракне їхнього фокусу. Зрештою, ми самі молодь, тому нам дещо легше аналізувати молодше покоління. Мені видається, що це циклічний процес. Бодай найменший інтерес молоді та й загалом українців стимулює нас копати глибше, створювати більше, розповідати цікавіше, висвітлювати незвичну перспективу.
Дуже тішить тенденція повернення до свого, але не буду брехати: відкат у порівнянні з першими роками повномасштабного є, його складно не помітити. Тому намагаємося не малювати веселок там, де їх нема, а чесно давати собі звіт, що є над чим працювати і в чиї двері стукати.
На ваших заходах виступають запрошені гості, як-от Олександр Алфьоров чи Мар’яна Гірняк. За яким принципом ви обираєте спікерів?
Направду це відбувається дуже органічно. Нам майже ніколи не доводиться шукати когось під подію, бо наші запрошені гості й спікери — це ті люди, які перебувають у нашій бульбашці. Частіше ідея співпраці зароджується безпосередньо в діалозі з ними. Наприклад, із Марʼяною ми давно товаришуємо, говорили про співпрацю ще до реалізації цієї ідеї та знали, що вона залюбки погодиться на пропозицію провести спільну лекцію. Потім майже за рік повернулися до Марʼяни з іншою ідеєю події та в синергії допрацьовували її.
А ось із паном Олександром було дещо інакше. Ми маємо певне коло тем, довкола якого будуємо контент-план. Однією з таких тем є меморіалізація. Але донедавна ми ще не присвячували жодної події цілком лиш темі памʼятування. Далеко ходити не довелося, щоб знайти, кого запросити про це публічно поговорити. Знали, що хочемо залучити до діалогу і громадський сектор, і державний. Одразу мали на думці УІНП та ГО «Вшануй».
Ми з колегами завжди приділяємо неабияку увагу публічній комунікації потенційних запрошених спікерів чи партнерів. Обовʼязково перевіряємо, а чи не було десь хоча би найменшого натяку на толерантність до чогось московитського або ж неоднозначних висловлювань. А ще для нас, звісно, важить фаховість. Ми не намагаємося видати себе за найрозумніших, а шукаємо людей, які вже є такими в певній царині, якщо наших знань десь бракує. І харизматичних людей обожнюємо! Усі наші спікери вміють тримати увагу слухача й зачепити так, щоб ви потім пішли із захватом і бажанням дізнатися ще більше.
Культурно-просвітницьке медіа для молоді завжди балансує між глибиною матеріалу та зрозумілою подачею. Хто у вас відповідає за словесний код проєкту?
Це наша чудесна команда редакторок, спільно з якими ми міркуємо, який кут подачі буде читачеві цікавішим і потрібнішим у тій чи іншій темі. У середині місяця обговорюємо, про що розповідатимемо та в якому форматі. Часом сперечаємося, яке слово краще пасує, а яке формулювання можуть сприйняти не зовсім коректно. Але люблю цей робочий процес, бо він багато чого навчає.
Окрім цього, ми, звісно, маємо редакційну політику, у якій закріплені такі моменти, як-от, наприклад, вживання самоназв етнічних груп чи прикметника «совєцький», замість «радянський». Редакторки завжди на звʼязку зі своїми журналістками (так, у нашій команді 99% дівчат), та і я в процесі створення матеріалу переглядаю його, щоб десь за потреби порадити щось чи підкоригувати. Інколи можемо переінакшити тему чи формат матеріалу, якщо бачимо в цьому потребу. Ми в цьому плані вільні пташки.
Більшість вашої команди паралельно навчається та працює. Як усередині влаштований процес, щоб регулярно випускати контент?
Я дуже вдячна команді, що всі завжди готові одне одного підстрахувати. І звісно, безмежно ціную їхній ентузіазм та віру в те, що ми робимо.
Зазвичай у середині поточного місяця ми з редакторками обираємо фокус-тему на наступний місяць та міркуємо, які аспекти цієї теми й у яких форматах хочемо розкрити. У нас є авторки, які вміють і люблять працювати в конкретних жанрах, тому якісь матеріали одразу віддаємо їм.
Поєднувати з навчанням і роботою справді буває складно, тому час від часу маємо павзи в роботі, але використовуємо їх, щоб назбирати ідей на наступні проєкти, події чи тексти.
Тема боротьби з усім російським зараз дуже гостра. Для «Суспільного» ваша команда казала, що фокусується не стільки на витісненні російського, скільки на розвитку українського. Як реагувати, коли в коментарях спалахують суперечки чи хейт?
Тут хочу підкреслити, що попри наш фокус на розвитку українського, ми палкі русофоби, тому активно витісняємо з українського простору все москальське. Але то вже радше звичка, режим «за замовчуванням», який має бути в кожного українця, на наш погляд.
А щодо негативних коментарів, повірте: ще не було кращих локальних жартів у нашій команді, ніж безглузді коментарі прихвоснів московської культури. Для нас найгірше — залишитися в нейтральній позиції. А ось такі обурені реакції какаяразнічних — лакмусовий папірець, що ми все правильно робимо. До речі, ми обрали відповідати на такі коментарі, якщо вони українською мовою. Раптом хтось із подібною думкою зайде, побачить, почитає нашу відповідь і змінить свою думку.
Авжеж, якщо бачимо конструктивну критику, то враховуємо її, аналізуємо, на якому саме етапі ми оступилися.
Ми не женемося за тим, щоб якомога швидше всіх зробити «свідомими свідомітами», як нас називають хейтери в коментарях. Важливо вкорінити розуміння проблеми та необхідности її системного вирішення, а не збирання «отруйної плівки» на поверхні.
А тепер трохи про тебе особисто.
Бути головною редакторкою та спікеркою медіапроєкту під час війни — значний обсяг відповідальності. Як цей досвід змінив тебе від запуску й дотепер?
У коловороті роботи й навчання зрідка про це міркую. Оглядаюсь зараз на нас два роки тому й дякую собі, Лілі й Жені, що ми в себе повірили. Досвід роботи над «Осонням» мені вже стільки разів доводив, що наріжне — не боятися взяти відповідальність, і це стосується різних рівнів. Якщо ти цього не скажеш зараз, то інші скажуть за тебе й перекрутять. Якщо ти не осмілишся бути прямолінійним, тебе не запамʼятають.
А ще постійно випадає нагода комунікувати з абсолютно різними людьми, вирішувати кризові моменти в обмежені терміни, добирати слова, щоб говорити на чутливі теми коректно. Відчуваю, як зростаю щоразу після чергового виклику. Зараз значно легше ставлюся до форс-мажорів, краще адаптую перебіг заходу під конкретну авдиторію.
Часто кажу, що не вмію мріяти, бо мрія видається чимось таким далеким, а от ціль — приземленіша й досяжна.
Створити ініціативу на хвилі піднесення — це одне, а тримати планку й регулярно видавати якісний контент — зовсім інше. Що допомагає тобі зберігати фокус, коли зникає первинний драйв?
У такі моменти втоми перечитую коментарі під дописами, переглядаю відео з подій та відгуки на них у формі зворотного звʼязку. А часом буває, що, поки пишу контент-план чи готуюсь до заходу, приходить сповіщення про нових підписників чи реєстрації. І ти повертаєш тоді тумблер на максимум. Дуже відгукуються рядки з нової пісні NAZVA: «Люди для людей також щось». Ось для мене люди — це і є натхнення.
«Осоння» вчить не боятися ставити амбітні цілі, бо як тоді інакше зростати?
