01
Осінній полудень був холодним та похмурим. Хотілося сказати щось на кшталт “в таку погоду краще сидіти вдома” і залишитися у більш-менш теплій кімнаті, та ще й обернутися ковдрою – і так сидіти, ненавидіти осінь, хмари та холод.
І, здавалося, чого б мені саме цього не зробити?
На жаль, коли переді мною постав вибір між “вийти з будинку Холу вершників в осінній холод” та “нікуди не йти, залишившись у власній кімнаті”, я змушений був обрати перше. Лише тому, чесно кажучи, що відчував: це вже треба зробити.
І ось тепер, холодний та похмурий як той сотник Горведд, я стояв перед дверима невеличкого двоповерхового будиночку на вулиці Побидд’он. Хазяйка його, зі слів пана Йожефа Кнедліка (у якого я все ще підробляв охоронцем), готова була погодитися за помірну платню здати мені кімнату зі спальнею на другому поверсі.
Якраз те, що мені було потрібно.
Через хвилину після того як я подзвонив, двері відчинилися, і господиня без жодних питань запросила мене усередину. Це була жінка, спроба визначити вік якої дещо знітила мене. На перший погляд, їй було вже за шістдесят – але достатньо було помітити, якими живими, яскравими та молодими були її очі, як у мене з’явилися сумніви щодо першого погляду. І взагалі, щось у ній було таке, що так і просило знизити можливий вік на третину… чи взагалі вдвічі?
Ну добре, запишемо: господиня була жінкою невизначеного віку.
– Пані Алоізія Розум?
– Так, а ви, якщо я не помиляюся… – вона змірила мене поглядом.
– Гій, вершник.
– А прізвище ви де загубили, пане вершник?
Я хотів сказати щось на кшталт “в глибинах пам’яті”, але одної згадки про ті глибини вистачило, щоб мій настрій почав псуватися і в’янути, як кульки червоно-білих квіток…
Можна було сказати “в іншому світі”, але і це було б занадто.
Не треба. Зарано ще на правду. І тому...
– Може, ви цього й не знаєте, пані, але, згідно королівського наказу від п’ятсот п’ятдесят восьмого року, всіх випускників Академії вершників, яких після закінчення цього навчального закладу прийнято на дійсну службу в легку антимагічну кавалерію, тобто, у вершники, позбавляють прізвища…
Пані Алоізія недовірливо хмикнула.
– Ну ви ж розумієте: ті, хто віддає своє життя службі, мають віддати себе всього, включно з прізвищем. До того ж, прізвищем нам тепер слугує слово “вершник”, ми всі ніби брати та сестри, працюємо разом на благо та заради безпеки Королівства. Підтримує командний дух і все таке інше.
– Командний дух, кажете… Не хотіла б я втратити своє прізвище…, – господиня тихо засміялася. – Ох, не дарма вас Йожі… Тобто, пан Кнедлік до мене відправив, ох не дарма.
– А ви з ним, мабуть, добре знайомі?
– Ох, – вона махнула рукою. – не настільки добре, як давно… Ще коли він Спілку рудих очолював…
Мабуть, у цей момент мій погляд став занадто недовірливим.
– Що, пане вершнику, ви вважаєте, він завжди такий як зараз був? Ох, ні-ні-ні, ох не завжди. Це ще на Великій землі, ще до того скандалу в Богемії, після якого йому довелося сюди перебратися… І до всього того, що тут потім відбулося...
Не можу сказати, що ці слова викликали у мене більше довіри, ніж попередні. Уявити, що пан Йожеф Кнедлік, у благодійному закладі якого я мав честь працювати, – коли не було потреби відвідувати Академію вершників, – колись міг бути молодшим, ніж зараз, було дуже важко.
От є такі люди, які, здається, завжди були одного якогось віку. У когось очі навічно застрягли у вісімнадцятиріччі, а інші – ніби народилися маленькими, товстенькими, сивими та з пенсне на носі...
– Але то вже минуле… – здається, пані Алоізія теж мала щось, про що не дуже хотіла згадувати. – Краще скажіть мені: старий Кнедлік вам виклав мої умови?
– Так, разом із компліментами щодо вашої їжі…
– Добре, добре… І як вже ви прийшли, вас все влаштовує? Чи ви вирішили особисто засвідчити мені своє незадоволення з якогось приводу?
– А… ні, все просто пречудово, пані Розум!
– Ну, тоді, пане вершнику, можете займати кімнату та спальню на другому поверсі. Я так розумію, ваші речі ще десь на вулиці чекають? Не скажу, що варто хоч щось там залишати без нагляду, але ви ж вершник, хто вашими речами спокуситься…
– Та… – я зітхнув. – Насправді, немає у мене ніяких речей. Трохи одягу та книжок – ось.
Я похитав перед собою клунком, який вміщував у собі всі мої матеріальні надбання і який легко можна було підняти однією рукою.
Це жахливо, якщо подумати.
– Сподіваюся, гроші десь там теж знайдуться, пане вершнику? – господиня примружила очі. – Якщо Йожеф не казав, я беру плату тільки наперед і тільки за весь місяць одразу.
Я знову зітхнув – цього разу глибше.
Кілька монет змінили власника.
Пані Розум уважно роздивилася кожну з них, двічі перерахувала, задоволено кивнула і поклала до кишені.
– Ну, пане мій новий мешканцю, ласкаво прошу до нового дому. Сходи до вашої вітальні та спальні онде, вечеря буде о восьмій, можете розташовуватися та відпочивати.
– Дякую, пані, – я чемно вклонився у відповідь. – Відпочивати – це добре.
– До речі, про відпочинок. Сподіваюся, можна вам не повторювати, що я не терпітиму галасу? Особливо, якщо галасують напідпитку? А ще особливіше – як починають дівок водити?
– Ви щойно це повторили…
– Тому що я цього терпіти не збираюся. Знайте, пане вершнику: будете тягати сюди хтозна-кого – шукатимете собі житло у Муґніті. Це зрозуміло?
І звісно ж, варто було їй це промовити, як вхідні двері без жодного попередження розчахнулися навстіж і крізь їх отвір до кімнати увійшла королівська чарівниця Тора Хафкор власною персоною.
Персона ця була вдягнена так, що, як на мене, їй би знайшлося місце десь у провулках, – навіть не на вулицях! – Муґніту. Принаймні, пересічний мешканець Столиці звик бачити чорні топи, що щільно облягають струнку фігуру і залишають відкритими плечі, лише там. Так само, як і спідницю, що з лівого боку каскадом нібито недбало зшитих разом шматів тканини падала аж до підлоги, а з правого була майже відсутня, відкриваючи поглядам ногу в чорній панчосі, ніби зробленій з павутиння.
Чарівниця зробила крок від дверей, що без звуку зачинилися за її спиною, зупинилася, подивилася на нас і тупнула ніжкою – мабуть, дивилися ми з пані Розум на неї дуже красномовно.
– Та що ж це таке!? – вимовила вона, звертаючись невідомо до кого. – Мені що, не можна було просто спокійно увійти…?
Тут я звернув увагу ще на дві деталі. Перше: взута вона була у чоботи, що викликали у мене асоціації переважно з військом мого колишнього світу… Але це ще нічого порівняно з другою деталлю: на голові у неї був капелюшок з вузькими крисами, прикрашений чимось, схожим на пір’я (важко було сказати, що то таке було насправді), яке справляло враження полум’я…
Ні, чекайте. Не “справляло”!
Я, забувши про будь-які манери, вказав на неї пальцем:
– Торо!
– Що?
– У тебе капелюх… горить…
– А, це… – вона вхопила полум’я рукою, зім’яла його у долоні та повісила на шию рубіновий кулон на золотому ланцюжку. – Ось.
– Неможливо… – звично похитав головою я.
– Дякую! – не менш звично жартівливо вклонилася чарівниця.
Господиня дивилася на нас сумними очима… Ні, чекайте, не такими вже й сумними, навпаки, у примружених її очах грала мерехтливими барвами весела молодість.
– Вітаю, пані чарівнице, – спокійно сказала нарешті жінка. – Давно вас не бачила.
– Ох, Алоізіє, я щось така заклопотана, така заклопотана… – Тора зняла капелюшок і тепер вертіла його в руках. – Ще й капелюхи якісь незрозумілі…
Тендітні долоньки чарівниці стиснули незрозумілого капелюха з відчайдушною силою, так, що той аж зник.
– Так краще, – вона струсила руками. – Про що я? А, вибач, Алоізіє, клопотів було стільки, що й зайти на чарку не було коли.
Пані Розум у відповідь тільки махнула рукою.
– Та годі вам, пані чарівнице. Тим більше перед жильцем… – вона вказала на мене. Я вдав, що зашарівся. – Чи ви до нього якраз і прийшли?
І, не чекаючи на відповідь, вона продовжила:
– Ну, то добре, я вас залишу. Пане вершнику, ви знаєте, де ваші кімнати. Пані чарівниця, будь ласка, не треба у цій хаті більше нічого підпалювати. Вибачте, – і з цими словами вона пішла.
02
Перше, що зробила Тора, увійшовши до моєї вітальні, – кинулася до шафи з книжками, при цьому зідрала з шиї рубін та кинула його у камін, в якому одразу ж весело запалало полум’я. Впевненим рухом чарівниця відчинила шафу, вхопила, майже не дивлячись, одну з книжок, та відправила її слідом за кулоном. Тобто – у камін. Тільки там тепер ще й вогонь горів.
Книжка зайнялася миттєво.
Я кинувся до неї…
– Не лізь! – несподівано твердо гримнула на мене чарівниця. Я відсахнувся, встигнувши лише зрозуміти, що у каміні зараз полум’я гортало сторінки “Історії”, написаної Коном Іраєм…
– На… Навіщо? Це ж…
– Це брехня, – відрізала Тора. – І, як і годиться брехні, займається вона швидко і палає жарко. Туди їй і дорога.
– Але ж мені тепер…
– Так, тепер це твоя кімната, ти й платитимеш. Книжечка дешева була, не розоришся, – чарівниця продемонструвала мені найчарівнішу із своїх усмішок.
– Щось мені підказує, що це лише початок… Ще трохи й почну думати, що дешевше було…
Так, зупинися, Гіє, бо зараз чарівниця образиться і бути мені…
– Жабою! – Закінчила вона мою думку. – Або хробаком. Або обома одночасно. З тебе файна хробожаба буде, пане вершнику.
– Ну вибач, Торо… Не можу я дивитися, як книжки нищать, які б вони не були.
– Пфффт! – фиркнула чарівниця у відповідь і всілася у крісло, пара яких стояла перед каміном. Мабуть, час вже змінювати тему.
– До речі, пані королівська чарівнице, а скажіть мені от що… – вона дивилися на мене зацікавлено, ніби очікуючи, про яку ще нісенітницю цей вершник запитає? – Я все намагаюся співставити цей світ зі своїм рідним… І ось що помітив: географічно вони більш-менш збігаються, але чи мені здається, чи тут, на Інисі, якось дуже багато людей із прізвищами, що більш відповідають країнам на Великій землі? Ну, їх більше, ніж місцевих. Що тут відбулося?
– А не треба було на теорії магії куняти! – Тора наставила на мене палець. – Це ж треба таке: взяти й заснути прямо переді мною на лекції! От чесно, Гіє, я ображена. Ти – перший і єдиний мій студент, хто на таке спромігся. Це ж просто неможливо…!
– Дякую! – не втримався я.
– Отже ж ти! – вона прикрила долонею рота та похитала головою, звівши очі догори. – Хробожаба!
– Ой, не треба, почекайте, пані! – я вдав найбільший переляк у своєму житті. Не дуже впевнено вдав, але як вже вийшло, слабенький з мене актор. – Тим більше, Торо, я тебе запитую не про теормаг, а про історію…
– А вони пов’язані. Вся історія цього острова просякнута магією. На заняттях з географії ти теж куняв? Те, що від континенту нас відділяє смуга постійних штормів та непердбачуваних течій – чув? Маре Прочелларум, відкрите лише для повітряного сполучення…
– Так, це я знаю.
– От і добре. Як воно виникло – якось іншим разом розповім, як привід буде, але і там без магії не обійшлося… Зараз важливіше те, що через кілька сторіч після його виникнення, на Великій землі винайшли йому “чудове”, у великих лапках, застосування. Садили всіх, кого суд визнавав винним, на кораблі та відправляли у море. “Там десь, мабуть, має бути острів,” – казали, – і відправляли. Гребіть собі, але не думайте повертати чи розвертатися, бо потопимо одразу. І багатьох топили. Бо ж навіть найдурніші з того наброду, що опинявся на тих кораблях, знали: з Маре Прочелларум вороття немає. Кому пощастить – того корабель піде на дно. Менш везучі будуть вічно блукати між штормами…
– Тож подолати його було…
– Правильно вгадав: неможливо. Тепер додай ще те, що в якийсь час магія на Великій землі опинилася під забороною – і чарівників почали садити у ті ж кораблі.
– Он як… Тобто, острів було заселено магами?
– Ох, ну не зовсім – більшість там була звичайними бандитами, але чарівники швидко пояснили їм, хто тут буде головувати. Магія все ж таки у подібних справах зазвичай допомагає. І до того ж, острів вже був населений...
– Це ті люди, що зараз мешкають на півночі?
– Так, залишки – ті, хто не перемішався із переселенцями з континенту і не призвичаївся до життя у новому суспільстві.
– І звісно ж, ті, хто доплив сюди з континенту тихо-мирно оселилися собі на березі та жили, не завдаючи нікому клопоту, перемішуючись із тими, хто вже був тут до них…
– Скажи, Гіє, тобі слава пана Ірая спокою не дає? Теж хочеш свою “Історію” написати? Може, тебе вже зараз у камін кинути, щоб потім не гаяти часу, спалюючи по одній книжечці?
– Може, краще вже у хробожабу?
– Може й краще… – Тора замислилася на мить. – Ні, звісно ж, все не було тихо-мирно. На континенті полювали на магів, один за одним відправляючи кораблі у Маре Прочелларум, – як вони вважали, – на вірну загибель. Час ішов, магію на Великій землі майже викоренили – а тут її стало як ніколи багато…
– Майже викоренили?
– Ну так: магічні здібності не надто широко розповсюджені. Чарівники, переважно це діти, які успадкували здатність чарувати від батьків. Інколи – від діда-баби. Дуже рідко – від пра-родичів. І якщо почати висилати магів куди подалі швидше, ніж вони народжуватимуться – за якийсь час їх можна позбавитися майже зовсім.
– І знову це “майже”...
– Та залишилося там кілька родин… Магія все ще заборонена, але вони живуть, вдаючи звичайних людей. Та інколи правда виходить назовні, і стаються величезні скандали, як тоді у Богемії...
– Але я не про те, я ж про магів, що з Великої землі сюди припливли. Припливли вони, на берег висипалися, а потім я-ак почалося: Перша острівна війна, Друга острівна війна, Війна завоювання, Північна війна, Перша, Друга і Третя громадянські, – вони, насправді, одне й те саме, тридцятирічна бійня всіх проти всіх, але історикам подобається ділити її на три частини, – і, наостанок, не повіриш, Остання Війна Магів.
– М-м-м… Дуже винахідлива назва.
– Так! І обов’язково всі три слова з великої літери, бо ж важливість. Саме тоді вперше розумний маршал Ойл почав використовувати легку антимагічну кавалерію або ж просто королівських вершників як самостійну бойову одиницю… І це ти вже, мабуть, знаєш. Вершниця Діана, сяючий спис, біле вбрання… Кожного дня її бачив на стіні в Холі вершників.
– Так, аж очі намозолила, бачити її не можу…
– Тільки її?
– Що?
– Тільки вершницю Діану, питаю, більше бачити не можеш? Чи, може, ще якусь?
– Торо…
– Все-все, мовчу, не в свою справу не лізу! – якось дуже швидко піддалася чарівниця. – І нічого не швидко! Та й не те, щоб піддалася… Але це дійсно не моя справа. Завдання мого персонажа – розповідати та пояснювати. Завдання твого – сидіти, слухати, робити висновки та залицятися до Івонни.
– Чого це тільки “сидіти і слухати”!?
– Цікаво, що реакцію спровокували саме ці слова… – Тора замовкла, вивчаючи мене поглядом. – Не знаю, Гіє, що там між вами сталося після того, як ви з вампірками впоралися… Не знаю, та й знати не хочу. Єдине, що мене хвилює як королівську чарівницю – це те, щоб ваші сварки не завадили виконанню обов’язків.
– Як це так… Королівська чарівниця чогось не знає…, – пробурмотів я.
– Я все знаю, Гіє, – відізвалася та. – Але не завжди. І якщо через ваші взаємини щось трапиться…
– Та що може трапитися через те, що двоє вершників зі всіх сил намагаються уникати одне одного? Що, у Королівстві вершників мало?
– Донька Майстра вершників – одна. – Тора відігнула один пальчик з кулачка, потім другий. – Невідомо звідки з’явившийся рекрут, який вже зарекомендував себе у рекордні строки – один. Як бачиш, таких як ви небагато. І якщо ви почнете чудити, наслідки можуть бути ого-го які. Неприємні.
– Не хвилюйся. Все буде добре.
– Впевнений?
– Ні…
– От і добре.
03
Поки тривала ця розмова, Тора, сидячи у кріслі, раз-по-раз мусила підсмикувати спідницю яка сповзала у бік, погрожуючи відкрити занадто вже багато. Я, у свою чергу, мусив з останніх сил вдавати, що мені зовсім не хочеться на її ноги витріщатися… тому міряв кроками кімнату, роздивляючись меблі та різні дрібнички, що на них лежали.
Це насправді було легше, ніж здавалося, тому що дрібничок було багато – збиралися вони у цій кімнаті не один і не два роки.
Забудьте роки – кілька десятиріч, не менше.
Можливо, якийсь геніальний детектив-консультант і зміг би, лише прискіпливо роздивившись ці речі, дійти висновків про перебіг життя господині дому, чим вона займалася, ким була і які історії з нею траплялися… Але я був не настільки розумним та спостережливим.
Єдине, що все це викликало у мене – дитяче захоплення.
Здавалося, що кожна дрібниця має значення, кожна річ готова розповісти щось неймовірне, от тільки треба познайомитися із нею як слід – вклонитися, представитися, відрекомендуватися, простягнути дружньо руку, уважно прислухатися, завоювати довіру, зламати кригу…
– Агов, вершнику! – увірвався у мої роздуми голос чарівниці. – Краще вже на мої ноги задивляйся, дурню!
– Га? Що? Що трапилося?
– Ну от чого ти такий чутливий до магії, скажи мені? Чи ні, мовчи краще. Був би не чутливий, то до нашого світу і не потрапив би. От ще б привчити тебе не з’їжджати з розуму кожного разу…
– Куди ще це я з’їхав, Торо? Що ти таке кажеш?
– Та нічого, заспокойся, – в її голосі з’явилися нотки зацікавленості. – А що це ти таке знайшов, що тебе ледь не унесло?
– Я…
У руках я тримав газету, уся остання сторінка якої була присвячена описам неможливих випадків, що відбулися із мешканцями Столиці на її вулицях. Точніше навіть не вулицях – перехрестях. Тут була історія про чоловіка, який пішов звичною дорогою на роботу, але чомусь так і не дістався туди, звернувши на одному з перехресть не туди, куди треба було, і замість звичної праці мусив блукати довгий час містом, яке хоч і нагадувало ззовні Столицю, але було зовсім іншим, чужим, позбавленим людей і всього живого, чи, можливо, яке було живим само по собі… Коли заблукалий повернувся, виявилося, що минули лише хвилини, хоч він був упевнений, що прожив у тій іншій Столиці кілька днів.
А поважний пан з міської канцелярії якось зустрів на перехресті самого себе, тільки напідпитку і, – жахлива подробиця! – без краватки…
А от служниця пані Генфаґ, яка бігла з кошиком на ринок за яблуками, зустріла-була знову ж таки на перехресті ту саму пані, яка наказала їй забути про яблука та купити груш… От тільки пані Генфаґ на той час уже рік як не вставала з ліжка через хворобу.
І так далі, і тому подібне… І кожна історія була неймовірнішою за попередні.
– Схоже на збірку звичайних міських пліток, – підбив я підсумок.
– Ага, пліток, а-а-аякже, – відповіла Тора, розтягнувши те “а” вздовж усієї кімнати.
– Ой, тільки не кажи, що…
– Не буду. Але знаєш… Перехрестя – дивна річ. Дивовижна навіть. Не знаю, відколи це почалося, – скоріш за все водночас із тим, як дві стежки вперше збіглися і розійшлися. І коли до тих стежок вперше підійшла людина і замислилася: “Повернути наліво чи направо? Чи йти собі далі просто? Чи, може, взагалі зійти зі стежок та потоптати навпростець?” От із такої думки народилася магія місця...
– Перехрестя водночас дають надію і лякають невизначеністю, Гіє. Але зазвичай їх магія майже непомітна: от скажи, ти ніколи не відчував, виходячи на перехрестя, несподіваного бажання звернути не туди? Ніби ти і знаєш, куди тобі треба. І знаєш, що сенсу йти в іншому напрямку немає. А все одно – хочеться. А що, якщо? А якщо, то що буде? Ось тобі, Гіє, справжні чари, ось тобі, вершнику, питаннячко.
– Просте дуже… Ні, не відчував. Вибач, Торо, але це щось таке… мені незнайоме.
– Ну… – вона уважно подивилася мені прямо в очі. – Ну, мабуть, так. Дійсно, вершнику, ти така людина, що скоріше обиратимеш між “піди куди треба” та “не піти нікуди”. І врешті-решт підеш, лише тому що треба…
– Бува ж таке… – Чарівниця потисла плечима. – Тоді повір мені, що з іншими, нормальними, людьми таке трапляється. І з тим, як місто ставало більшим, як у ньому з’являлося все більше перехресть, траплялося воно все частіше й частіше, і потяг ставав все сильнішим, аж поки ходити містом стало майже неможливо. Люди губилися, люди зустрічали самих себе, перехрестя почали розходитися не лише в просторі, а й у часі. І ти знаєш, люди дуже люблять розмовляти про пошуки себе – а коли находять насправді, чомусь здебільшого ніяковіють, втрачають свідомість, або навіть помирають. А деякі – миттєво старіють, з вісімнадцятирічних перетворюються на людей невизначеного віку, чи з рудих на сивих… Та то вже дрібниці.
– Нічого собі “дрібниці”...
– Повір, могло бути гірше. Ні, не так – було гірше. Перехрестя почали… “Перехрещувати” – чи є таке слово? Як немає, то нехай буде. Перехрещувати собою людські життя, втручатися у долі мешканців Столиці.
– А раптове старіння – це ще не втручання у життя?
– Так, ти правий… Але я про інше. Розумієш, люди люблять уявляти, що в їх житті є моменти, коли їм треба “зробити вибір”, миті, від яких залежить, куди те їх життя піде далі…
– Хочеш сказати, що вибору насправді немає?
– У персонажів оповідання з вибором взагалі не дуже… – вона обірвала фразу та потерла лоба, ніби в неї раптом заболіла голова. – Ні, я не те хочу… не те маю сказати. Таких моментів набагато більше, ніж здається. Зазвичай, запам’ятовуються лише найголовніші з них. Ну от як у тебе був вибір – покинути цей світ або залишитися у ньому. Але до нього тебе підвела низка маленьких вибірочків: захищати безпомічну вершницю, чи піддатися, здатися у полон? Їхати із нею до Столиці чи просити пані Жоржину залишити тебе при собі? Бігати як дурень містом у пошуках того, хто замовив твоє вбивство, чи піти працювати до пана Кнедліка, а вже потім бігати містом як дурень?
– Досить “дурнів”, Торо, я зрозумів. Мабуть, зрозумів.
– І от усі ці вибори тримаються один одного, створюючи низку того, що і є тобою, твоєю особою. Всі вони, кожний найменший із них, впливають на те, що ти обереш наступного разу, коли виникне потреба. Впливають непомітно: ти можеш думати, що забув минуле, ти можеш навіть і справді його забути, але воно все одно визначатиме те, що ти робитимеш у майбутньому…
– А перехрестя…
– А перехрестя почали надавати людям шанс звернути зі шляху. Розірвати низку виборів, в одну мить стати кимсь іншим, почати збирати себе спочатку.
– Чим же це погано? Багато хто, мабуть, лише зрадів би.
– Та, може, воно і не так погано, як… Я казала вже: невизначеність лякає. Необхідність робити вибір лякає ще більше. Скажи, ти б наважився вийти з хати, якби не знав, яким будеш, коли повернешся? І до якої хати повертатимешся?
– …
– Ні, мовчи, бо знаю, що ти вийшов би. “Тому що треба” – знаю. Але хочеться вірити, що ти не настільки егоїстичний, щоб не розуміти, що інших це лякатиме. Ніхто не хоче змінюватися, особливо, коли невідомо, до якого результату зміни призведуть… Ніхто не хоче втрачати особистість, яку та руда вершниця плекала не рік і не два. Бо ж завжди може статися, як із тим біженцем з королівської родини Богемії та коханням усього його життя, яке не протривало й десяти років…
– Кохання чи життя?
– Теж мені, редактор знайшовсь! Спробував би сам стільки розмовляти без перерви!
– Ти ж вчителька, тобі ж не звикати.
– Р-р-р-р! – Чарівниця лише рикнула у відповідь.
04
– Ну добре, припустимо, загальний обсяг проблеми я зрозумів. Причини, наслідки і все таке інше. Але це все відбулося у минулому – і зараз я не помічав за столичними перехрестями якихось особливих здібностей. З цього можна зробити висновок, що проблему було вирішено… якось.
– “Якось”, – чарівниця хіхікнула. – Теж мені, великий детектив.
– Не починай знову, добре? Ми, здається, вже домовилися, що детектив з мене – так собі.
– Якби ж тільки собі…
– ...І якщо ти вже почала розповідь, будь ласка, закінчи її. Бо ще трохи – і я почну уявляти, як королівські вершники стали до бою із перехрестями – сяюча зброя проти бруківки.
– Нічого собі у тебе уява! – Тора широко розплющила очі, ніби мої слова її неабияк здивували. – Може, краще було тебе до газети влаштувати?
– То все ж…
– Мабуть, сказати, що відповідь ти тримаєш у руках буде недостатньо, так?
Я ще раз уважно подивився на газету, яку тримав.
– Абсолютно недостатньо.
– І натякати, що не треба було засинати на заняттях – теж?
Я подивився на бідолашну газету ще уважніше.
– Абсолютно теж.
– Тоді скажи-но мені, чим є магія цього світу?
Сам не знаю чому, але я ще раз подивився на газету. Уважно.
– Абсо… Що?
– Та годі тобі, не так давно про це розповідала.
– Ти знаєш, я не люблю згадувати…
– Ну добре, добре… Тільки припини витріщатися на газету. Магія – це мистецтво неможливого. А що таке неможливе?
– Це те, чого не може бути.
– Логічно. Але чи правда? Зваж на наявність магії.
– Е-е-е…
– Перетворювати тебе на жабу я відмовляюся. Щоб не ображати жаб.
– Спідницю підтягни.
– Ще скажи, що це в тебе від цього розум відняло!
– …
– Ну добре, – вона поправила норовистий одяг. – “Дякую”, авторе, у великих лапках! Не звертай уваги, Гіє… Подумай краще: ось є можливе, ось – неможливе. Але магія робить неможливе – можливим. І, відповідно, можливе…
– Неможливим?
– Молодець, нарешті! Строго кажучи, якщо додати чари у рівняння, то “можливе” та “неможливе” стають відносними, суб’єктивними категоріями. Ось є у Богемії такий собі Йожин, жахіття, потвора, чудовисько, що якось вкрало собі красуню… Всі навкруги знають, що не може такого бути – і воно є! А зроби так, щоб пісню про нього співали у кожному місті, щоб усі повірили у можливість його існування – і воно вже зовсім не чудовисько, воно виявляється далекою, але ріднею королю і навіть очолює якусь там спілку…
– А якщо про це ще й напишуть у головній газеті країни…
– Ти диви, здогадався! Ще трохи, і жаби тебе за свого вважатимуть!
– Чекай, але навіть якщо так, все одно щось не збігається. Мешканці Столиці, які стикалися з тими занадто магічними перехрестями і так мали переконатися у можливості існування усього, про що тут написано. І це вже само по собі мало унеможливити всі ці випадки… Але якщо вони стали б неможливими, то були б можливішими… неможливі… можливі… Як ви, маги, живете?
– Весело! – маленька чарівниця показала мені язика. – Саме для того і потрібні були публікації. Як ти сам зрозумів, справжнє загострення, коли у місті підняли бунт майже всі вулиці, тривало лише кілька тижнів… А от щоб воно ніколи не повторилося – потрібно було залишити у колективній свідомості згадки про його можливість. Про можливість зустрітися на вулиці із власним двійником. Про можливість потрапити до неіснуючого “міста у місті”. Про можливість існування чорних свиней у міській каналізації… Хоча, стосовно останнього у мене є сумніви.
– Сумніви у неї, бач. Отак понаписуєте брехні…
– ...Яка швидко займається і жарко палає. Чого тільки не зробиш, вершнику, щоб королівській чарівниці можна було безпечно, ніде не звертаючи не туди, пройтися від королівського палацу до твоєї хатки...
