21 Прийшли вони в Капернаум, і він, відразу в суботу, увійшовши в синагогу, узявся навчати.
22 І дивувалися його навчанню, бо навчав він їх як повновладний, не як книжники.
У суботу Ісус входить до синагоги і відразу починає навчати. Його ніхто не запрошує – Він просто заходить і починає говорити. У синагозі завжди був учитель чи проповідник, який пояснював Святе Письмо, але Ісус не чекає, поки його покличуть. Він заходить і навчає. Не бере участі у молитвах, не дотримується встановленого ритуалу. Взагалі. Те, що він викладає, без сумніву, стосується Царства Божого.
Однак у Євангелії від Марка слово "навчати" має конкретне значення: роз’яснювати вчення на основі Старого Завіту. Саме тому Ісус навчає лише юдеїв. Коли серед слухачів є неюдеї, він їх не навчає, бо для нього навчати означає брати тексти Старого Завіту і, виходячи з них, відкривати нове послання. Показати, що вже у Старому Завіті містилися зерна Євангелія.
Отже, у цьому середовищі юдеїв, які дотримуються традицій, які є релігійними, які перебувають всередині релігійної системи, Ісус покаже їм, що у Старому Завіті є щось, про що вони ніколи не замислювалися. Щось, що веде до зовсім нового послання.
Наприклад (хоча це не в самому Євангелії, але як ілюстрація) – Завіт. Їх завжди вчили, що Завіт є вічним, що Закон непорушний, що нічого ніколи не зміниться. Однак у книзі пророка Єремії, у 31-му розділі, Бог каже через пророка: "Я укладу новий Завіт." Якщо Бог каже, що створить новий, це означає, що попередній застарів. Старий Завіт замінюється новим.
Про такі тексти в синагозі зазвичай не згадували. Але вони там є. Оповідь про Синай, Закон як вічний, Завіт як непорушний... Але Єремія каже: "Бог укладе з цим народом новий Завіт." "Вкладу Мій Закон у їхні серця, напишу його в їхньому нутрі." Тобто вже не буде Закону, нав’язаного ззовні, написаного на кам’яних таблицях. Це буде щось внутрішнє. Так говорить Єремія.
А Єзекиїл, який знає слова Єремії, пояснює їх так: "Я дам вам Мій Дух." Тобто, те, що Єремія називає "Законом у серці", Єзекиїл називає "Духом Божим у людині".
Таким чином, Старий Завіт — це не однорідне ціле. Це зібрання текстів дуже різного походження. Одні кажуть одне, інші — зовсім інше. Тому треба розрізняти, що є вічним, а що тимчасовим. Що є суттєвим, а що вже втратило свою актуальність. Багато старозавітних законів і постанов повністю втратили свою чинність. Вони більше не мають жодної сили.
Зазвичай, у синагозі саме відповідальний за богослужіння запрошував проповідника. Але тут Ісус просто заходить і одразу починає навчати. І реакція присутніх очевидна. Це люди релігійні, добропорядні, які ніколи не замислювалися над тим, що може бути щось інше, відмінне від того, що вони знають. Їх із дитинства навчали саме цьому, і цього їм вистачало. Вони ніколи не ставили під сумнів правильність чи хибність своїх переконань.
Щосуботи в синагозі проповідували книжники.
Книжники були освіченими людьми, випускниками вищої школи, яка діяла в Єрусалимі. Вони вивчали Святе Письмо та канонічне право, тож були водночас богословами та юристами. Досягнувши 40 років, вони отримували особливе посвячення (не священниче), що давало їм офіційний статус книжників. Відтоді вони могли не лише навчати, а й виконувати функції суддів.
Вироки книжників мали силу закону, адже вони тлумачили як богословські, так і правові питання. Це була високоосвічена, авторитетна еліта. Їх поважали за великий обсяг знань, досвід та логіку, бо вони були відмінними діалектиками. І саме вони традиційно викладали в синагозі.
Для євангеліста Марка всі ці лідери належали до партії фарисеїв. Фарисеї були одним із релігійних рухів юдаїзму. Вони виникли після повернення з Вавилону, коли юдеї втратили незалежність і опинилися під владою імперій. Пророки зникли, і єдиним фундаментом ідентичності юдеїв залишився Закон Мойсея. Тож вони ще глибше заглибилися в Закон і створили групи, які займалися його вивченням та суворим дотриманням.
З часом вони стали відомі як "фарисеї" — тобто "відокремлені", "відлучені". Це, ймовірно, була назва, яку дали їм інші. Фарисеї утворили замкнене товариство, їхньою метою було не лише вивчення Закону, а й його докладне тлумачення та найсуворіше дотримання.
Серед них були два основні рівні. Прості прихильники — люди, які старанно дотримувалися Закону, хоч і не мали богословської освіти. Книжники ж були високоосвіченими вчителями, які вивчали Святе Письмо і визначали, як його треба застосовувати в житті.
Фарисеї намагалися відділитися від решти суспільства. Вони вважали, що лише вони виконують Закон так, як слід, а всі інші живуть неправильно. І там, де з’являється релігійний закон, там завжди з’являється і дискримінація.
Ми самі це спостерігали. Колись це було частиною нашого життя. Якщо у релігійній спільноті є суворі правила, то з’являється поділ: є ті, хто їх виконує, і ті, кого зневажають за їх невиконання.
І люди, які вважають себе зразком релігійності, несвідомо (а іноді й свідомо) ставляться з презирством до тих, хто не дотримується правил так само суворо. Їм закидають, що в них "немає духу", що вони "не справжні віруючі". Так було тоді. Так буває і сьогодні.
Бути добрим християнином означало виконувати ці приписи Закону. Але чи справді це так? Якщо так, тоді я можу визначати, хто є добрим християнином, а хто ні. Якщо хтось не дотримується цих норм, то він поганий, а я — добрий. А отже, Бог любить мене, а його — ні. І це породжує ворожість.
Релігійний закон складався з 625 заповідей. Хто міг їх пам’ятати? Люди жили в постійному занепокоєнні: "А як щодо 403-ї заповіді? Чи не порушив я її?" Їхнє життя оберталося довкола мікроскопічної точності у виконанні всіх цих норм. Але ця "вірність" робила людей пихатими. Вони починали зневажати всіх інших.
Це видно навіть у Євангелії від Йоана, де фарисеї кажуть Никодиму: "Цей народ проклятий, бо не знає Закону". Але що вони мали на увазі? Вони не казали, що народ не знає Закону Мойсея. Вони мали на увазі, що народ не виконує його так, як вони самі це трактували.
Юдеї перейшли від пророків до каноністів. Від людей, які говорили від імені живого Бога, до людей, які тлумачили правові приписи.
Для пророка головним було особисте спілкування людини з Богом. Так, це спілкування проявлялося у певних діях і нормах, але основою був живий зв’язок з Богом. І це називалося вірою.
Для каноніста, для книжника, головним було дотримання кодексу законів. Відтак, це була безособова релігія, яка висушувала людський дух. Бог у такій системі відходив на другий план.
Для пророка Бог продовжував говорити сьогодні. Для книжника Бог промовив один раз, це записано, і більше говорити не буде. Тому немає потреби дослухатися до Нього. Це Бог, який замовк.
А якщо людина будує своє духовне життя виключно на виконанні кодексу, вона вже відмовилася від Бога. Це не має нічого спільного з особистими стосунками з Отцем і з Ісусом як Господом.
Саме тому Ісус, щоб створити нову спільноту, нову єдність, насамперед має скасувати Закон.
Поки існує Закон, існує поділ, презирство і ворожнеча. Адже Закон створює уявлення, що Бог любить лише "правильних", а "неправильних" — відкидає. Тож якщо Бог їх відкидає, то чому я маю їх приймати?
Звідси зневага, ненависть і відчуження. "Правильні" навіть не спілкувалися з простим народом.
Але ці книжники і фарисеї мали ореол святості. І люди цьому вірили.
Простій людині легко ввести себе в оману. Вона бачить поважного чоловіка, що говорить уривчасто, дивиться вниз, ходить повільно, має довгу бороду і таємничий погляд. І вважає його святим.
Ці люди виглядали урочисто. Вони з величезною серйозністю заявляли: "Я не можу цього зробити, бо зараз маю релігійні обов’язки", "Сьогодні я не їм оливки, бо це заборонено". І люди їм вірили.
Іспанський філософ Ортега-і-Гассет казав: "Іспанці не хочуть святих, вони хочуть святош".
Святий небезпечний. А святоша безпечний. Він просто дотримується ритуалів.
Фарисеї теж створювали свій образ через зовнішні знаки. У Торі написано: "Нехай Закон Господній буде завжди перед твоїми очима". Це означало — не забувай його, нехай він керує твоїми вчинками. А вони сприйняли це буквально — почали писати уривки із Закону і прив’язувати їх до рук і чола.
Бо якщо Закон треба мати "перед очима", то давайте носити його на лобі! І такі люди здавалися всім надзвичайно побожними.
Але Ісус прийшов змінити все це.
Вони сприймають це буквально і носять на собі підвіски із сувоями, на яких записані слова Закону, і ще один сувій прив'язують тут, тому що, як сказано в Святому Письмі: "Нехай Закон буде перед твоїми очима".
Це певною мірою карикатура. Серед цих людей були й добрі люди, але Євангеліє не заглиблюється в окремі випадки, а вказує на суть проблеми.
Для Євангелія фарисеї є головними противниками Ісуса.
Чому? Тому що фарисей ставить Закон вище за благо іншої людини. Спочатку йде Закон, а вже потім – благо ближнього.
Звісно, на практиці це не завжди виглядало так категорично. Багато фарисеїв були простими ремісниками: теслями, слюсарями чи іншими майстрами, які намагалися дотримуватися Закону у своєму житті.
Але сама доктрина, якої вони дотримувалися, містила цей отруйний елемент. І це, звісно, не могло залишитися без наслідків.
Фарисеї, до того ж, не були людьми, які прагнули змін. Вони прекрасно знали, що ситуація була жахливою.
Вони знали, що в Галілеї панував жахливий рівень безробіття серед селян.
Знали, що багатії захопили землю у бідняків, створили величезні латифундії.
Що колишні малі власники стали наймитами.
Що рівень злиднів сягав небачених масштабів.
Що власники землі жили в Єрусалимі, просто збираючи податки та орендну плату.
Але коли про це заходила мова, фарисеї відповідали: "Ні-ні, це все через наші гріхи".
"Якби ми краще дотримувалися Закону, Бог послав би нам благословення".
Отже, що треба робити? "Бути праведними, виконувати Закон і чекати".
– Але ж хіба ми не можемо бодай щось зробити, щоб допомогти голодним?
– Ні, ні. Це вже справа Бога. Нам треба лише бути праведними.
Це чистий релігійний спіритуалізм.
Вони не відчувають болю народу. Для них усе зводиться до індивідуальної святості. Але в підсумку вони не роблять нічого. Вони повторюють одне й те саме: "Дотримуйся Закону, дотримуйся Закону". Але повністю ігнорують жахливу соціальну реальність, у якій живе народ.
До того ж вони ще й націоналісти. Вони хочуть приходу Месії. Але не як спасителя всього людства, а як царя, який принесе славу Ізраїлю і поставить його над усіма народами.
Вони зневажають бідних євреїв, які не можуть виконувати всі ритуальні приписи. І водночас вони зневажають всі інші народи. Для них усі язичники є нижчими. Отже, коли прийде день, Ізраїль має стояти над усіма.
Їхня релігія не має соціального виміру. Їх не цікавить справедливість у суспільстві. Вони мріють лише про те, що Ізраїль отримає владу над світом.
І саме це проповідується у синагозі суботу за суботою. Прості юдеї слухають і поступово вбирають це у свою свідомість. Бо якщо чуєш одну й ту саму річ щотижня, вона стає для тебе істиною.
І ось приходить Ісус. Він входить до синагоги і починає говорити. І відразу ж викликає реакцію.
Вони були вражені його навчанням. Бо він навчав їх як той, хто має владу. Влада означає, що він говорив як пророк. Влада Божа, влада Духа. Як пророк. Не як юрист, не як книжник, не як коментатор, який прискіпливо розглядає деталі Закону.
Ті книжники ніколи не говорили від себе. Вони завжди цитували інших.
"Як сказав рабин такий-то, і як сказав рабин інший, і як сказав ще один, то виходить, що істина ось така". Це був постійний відсил до традиції.
Я пам’ятаю, як одна людина, коли після Другого Ватиканського собору її запитали:
"А що ви думаєте про це питання?"
Відповіла: "Ну, бачите, Ватикан сказав…"
– Але що ви думаєте?
– Ну, Ватикан сказав, що…
Тобто, людина навіть не наважується говорити від себе.
Таким було і навчання книжників – надзвичайно монотонним. Але ще й з хитрістю. Вони заявляли: "Ми маємо усну традицію, передану словами. І ця усна традиція має таку ж саму силу, як і Писання".
Адже всі знають, що Старий Завіт – це натхнена книга, що вона походить від Бога. Але, казали вони, Бог сказав Мойсеєві на Синаї ще багато чого, чого не було записано.
І Мойсей передав це Ісусу Навину, своєму наступнику. А Ісус Навин передав іншим. І ось цей скарб Божого вчення, переданого Мойсеєві, ніколи не був записаний, але передавався усно.
І те, що ми, книжники, зараз говоримо – це саме те. Отже, наші слова мають таку ж саму владу, як і написане у Святому Письмі.
Але, як завжди буває, оскільки це їхня справа, вони почали вигадувати безліч нових доктрин, що фактично скасовували написане в Біблії. Тобто традиція стояла вище за Святе Писання.
Це те саме, якби ми сказали: "Дивіться, церковне вчительство, яке є нашою традицією, важливіше за Євангеліє". Звичайно, що ні.
Бо для християнина основа і фундамент – це слово Господа. Це очевидно. Все інше – це лише способи його коментування і пояснення.
Але фарисеї дійшли до того, що для них традиція була єдиним, що мало значення. А Писання – просто збірка слів.
Саме тому у 7-му розділі Євангелія це питання розкривається докладніше. Там Господь каже:
*"Так, ви, в ім’я вашої традиції, скасовуєте заповідь Божу.
Бо якщо хтось із вас – син, у якого є живі батьки, літні, потребуючі допомоги, – скаже: "Все, що я маю, я присвячую як дарунок храмові", – то, згідно з вашою традицією, він більше не зобов’язаний допомагати своїм батькам, навіть якщо вони помирають з голоду.
В ім'я вашої традиції ви оголошуєте цей обіт дуже священним і, таким чином, знищуєте заповідь Божу: "Шануй свого батька і матір"."*
Ось що зазвичай відбувається з усіма цими традиціями – вони стають важливішими за самі Божі слова.
І ось в такій атмосфері з’являється Ісус.
Реакція людей – одразу позитивна.
Ці люди ніколи раніше не чули нічого подібного. Вони звикли до нудного, нескінченного повторення книжників.
І тут вони починають перешіптуватися: "Оце справжнє слово! Цей говорить зовсім не так, як наші законовчителі. Цей говорить по-справжньому, як той, хто має владу від Бога".
Не як ті, хто приписує собі фальшиву владу, засновану на своїх традиціях.
Ні, у ньому вони впізнають істинну владу Духа.
Бо Дух Божий наповнює його, і це надає йому такої сили, такої впевненості, такого світла, що люди залишаються враженими.
І, порівнюючи його вчення з тим, що вони завжди чули від книжників, вони розуміють: "Оце – істинне! А те, що нам завжди проповідували, – ні, це не від Бога".
Він уже пробудив в них розуміння, що традиційне вчення, яке їм завжди подавали, – не є істиною. Що це – не від Бога.
Але в той момент, коли він навчає, в синагозі знаходиться чоловік, одержимий нечистим духом.
І той раптом починає кричати...
