Одна з найвідоміших картин Іллі Ріпина «Запорожці пишуть листа…» має цікаву історію створення. Саму картину художник писав більше 10 років, залучивши до співпраці історика Дмитра Яворницького. Відомо, що Ілля Ріпин змальовував козаків, з видатних діячів культури свого кола і не лише. Про всіх героїв я розповідати не стану. Згадаю тільки одного - козака з лисиною.
Мало хто впізнає тут графа Алексєєва, українця за походженням. Спочатку, Ріпин запропонував тому позувати, але граф, що займав високу державну посаду відмовився. Ілля Ріпин не облишив власної затії, провернувши з друзями аферу. Історик Олександр Поль запросив графа, що був нумізматом, подивитися колекцію монет, привезену іншим істориком Дмитром Яворницьким. Граф, взявши лупу, став розглядати монети, зовсім не знаючи, що позаду сидів сам Ріпин малюючи його голову. Після граф упізнав, себе на картині. Іллю Ріпина та його друзів чекала серйозна розмова. А на другій версії картини графа вже не було.
Цей приклад як на мене показовий. Часом митці задля створення своїх шедеврів, переходять межі.
Тут виникає питання етики. Негласні неписані (а часто й писані) норми етики представлені в кожній сфері. В літературі також.
Може здатися, що коли справа стосується технічних наук, питання етики стоїть більш критично. Сперечатися не стану. Медицина, біологія, інженерія, право - все вимагає етичного аспекту. Проте письменницька етика теж необхідна, особливо в світі, де є широкий доступ для написання та оприлюднення своїх текстів, зокрема через соціальні мережі. Зростає загроза, а тому постає питання відповідальності.
Згадаймо деякі основні проблеми письменницької етики.
Чужі історії без дозволу
Час від часу в book-Pinterest знаходжу цитати в стилі: все, що ти скажеш, або зробиш може бути використано в моєму романі.
Насправді, такі речі романтизувати не варто. Ми не можемо просто брати історії наших знайомих для своїх текстів. Хтось вважає, що можна змінити імена, чи окремі деталі, але від цього історія не перестане бути сама собою.
Чи приємно людині, поділитися своїм особистим, а потім зустріти себе на сторінках нового бестселеру?
Так, якщо письменник отримав прямий дозвіл, то він може писати. Хоча з моєї логіки, якщо автора зацікавила історія, то вона має літературну цінність, якийсь конфлікт, який би зазвичай люди не стали давати на всезагальний показ.
Гадаю, винятком можуть слугувати історії, які ви чуєте в публічному просторі, які хтось озвучує загально, наприклад в громадському транспорті. Водночас такі історії постають уривками.
Крім цього письменник може запозичувати елементи зовнішності, цікаві хобі, інші елементи. Тут важливо не перейти меж особистого іншої людини.
Книга, як акт приниження
Поясню, що маю на увазі. Письменник має право висвітлювати власні думки. Це є фундаментальне право людини. Свобода самовираження, творчості, але буває, що автор в своїй історії принижує окремих людей, переходячи на особистості, зневажає цілі групи за сексуальними, соціальними та іншими ознаками, що я неприйнятно.
Книга, що має негативний вплив на читачів
Під особливою загрозою діти, але, звісно, дорослі також можуть постраждати від подібного типу історій.
Теми можуть бути різні. Від романтизації наркотичних речовин до закликів до сепаратизму.
Письменник має право висвітлювати різні, морально суперечливі теми, але ключову роль грає подача та висновки з історії.
Надихатися. Не плагіатити
Подібні історії виникають постійно, ми зустрічаємо книги, які нагадують одна одну. Тут постає питання перед нами, читачами: це плагіат чи творче переосмислення?
Свого часу в booktok виник скандал про схожість книг «Червона королева» та «Безсила». Вони й справді дивовижно схожі, особисто я не заглиблювалася в сам конфлікт, тому тільки зазначу, що «Безсила» отримала більше схвалень. Даремно, що вона видана пізніше за «Червону королеву».
В питанні взаємодії з книгами інших авторів, ключову роль грає намір: що автор хоче отримати? Копію, іншу версію чи новий літературно цінний твір? Багато культових книг написані в переосмисленні своїх попередниць.
Письменницька етика стає все більш актуальною. В міру стирання кордонів між письменником та читачем, коли виникають відкриті діалоги, зростає коннкуренція між авторами, а штучний інтелект набирає все більших обертів, постає питання етики.
Варто пам’ятати не лише про власну свободу, а й про свободу інших. Дж. Ст. Мілль свого часу писав про межі індивідуальної свободи, які можна описати фразою: «Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої».
Гадаю, він мав рацію.
