Кажуть, колись на місці цієї пустелі шумів безкрайнє море. Його хвилі розбивалися об високі скелі, кораблі знаходили тут прихисток, а місяць щоночі залишав на воді срібну дорогу. Тепер від моря не залишилося майже нічого. Лише потріскана від сонця земля, вкрита тонким шаром солі, поодинокі мушлі, що назавжди втратили свій дім, та уламки кораблів, які ніби застигли серед білого безмов'я.
Саме цим висохлим морем ішов лицар.
Попереду, над рівниною, здіймалася самотня гора. Її вершина губилася в легкому серпанку, а десь там, серед скель, уже багато століть жив останній дракон.
Лицар не поспішав. Він давно перестав кудись поспішати.
Його кроки були впевненими й важкими, ніби земля давно звикла до ваги цього чоловіка. На поясі висів величезний меч. Настільки великий, що більшості воїнів забракло б сили навіть підняти його двома руками. Для лицаря ж він був продовженням власного тіла. Колись цей меч був символом слави, тепер дедалі більше нагадував старого товариша, з яким пройшов усе життя, але вже не знав, про що з ним говорити.
Під ногами тихо хрумтіла сіль.
Кожен крок підіймав легку білу куряву, а разом із нею здіймалися й спогади.
Він згадував свої перші битви, у яких тремтіли руки, але палало серце. Згадував облоги міст, турніри, перемоги, пісні менестрелів, що прославляли його ім'я, згадував людей, яких рятував, і жінок, чиї серця підкорював не словами, а вчинками.
Він прожив життя, про яке мріяв майже кожен хлопчик, що вперше взяв до рук дерев'яний меч.
І саме тому все частіше ставив собі запитання, яке з роками почало звучати голосніше за дзенькіт сталі.
—Для чого?
—Для чого знову кудись іти?
—Для чого вкотре здіймати меч?
Для чого шукати нового ворога, якщо він уже довів усе, що тільки можна було довести — і королям, і світові, і самому собі?
Найдивніше було те, що він більше не втомлювався від битв.
Він втомився бути лицарем.
Його обладунок був прекрасним. Дзеркально відполірована сталь відбивала сонячне світло так, ніби всередині самого металу жило маленьке сонце. Найкращі ковалі королівства роками вдосконалювали кожну пластину, кожен ремінець, кожен шарнір. Обладунок сидів так природно, що лицар почувався в ньому майже як удома.
Минуло стільки років, що він уже не пам'ятав, коли востаннє бачив себе без нього. Колись він вдягав обладунок, щоб захистити людину. Тепер усе було навпаки, обладунок залишився, а людина десь загубилася під ним.
Іноді лицар ловив себе на дивній думці. Він майже не пам'ятав власного обличчя. Йому здавалося, що люди знають не його, а блиск сталі. На його обладунку виднівся герб — вогняна квітка, обплетена папороттю. Колись цей знак знали далеко за межами королівства: його впізнавали на полі бою, ним лякали ворогів і зустрічали переможця після чергового походу. На поясі висів величезний меч, який іншому воїну було б важко втримати навіть двома руками, та лицар давно звик володіти ним однією. У руків'я був вправлений великий смарагд, що спалахував зеленим щоразу, коли на нього падало сонячне світло. Меч був майже таким самим відомим, як і його власник, і, можливо, люди впізнавали їх обох значно краще, ніж чоловіка, який усі ці роки носив його при собі.Вони любили лицаря.
А чи знав хоч хтось чоловіка?
Він ішов мовчки й думав лише про одну річ, не про нову перемогу і не про славу, навіть не про смерть. Він мріяв лише про той день, коли зможе зняти обладунок і більше ніколи його не вдягати.
Тим часом високо над скелями дракон розправив величезні крила й легко відштовхнувся від краю прірви.
Його печера не була схожою на лігво чудовиська, про яке складали легенди. Вона була величезною, майже як природний храм, і одним своїм боком відкривалася просто до неба. Звідси було видно весь світ: висохле море, далекі гори, обрій, який губився між землею й небом.
Дракон любив це місце, не тому, що воно було його домом. Ні. Тому що тільки тут він міг залишитися наодинці із собою.
Він злетів високо над урвищем, зробив широке коло і, склавши крила, стрімко пірнув униз. Здавалося, ніщо вже не врятує його від зіткнення. Вітер свистів між лусками, земля наближалася з шаленою швидкістю, але за кілька митей до удару дракон широко розкрив крила, і повітря м'яко підхопило його. Він ковзнув над поверхнею моря, якого більше не існувало. Лише в окремих западинах ще залишалися темні озера солоної води. Кінчики його пазурів торкнулися гладіні, залишаючи довгі сріблясті кола, у яких тремтів місяць.
Саме в польоті він думав найкраще. Тільки тут він міг чесно поставити собі запитання, від яких тікав усе життя.
Для чого існує цей світ?
Яка його роль у ньому?
Чи може чудовисько бути добрим, якщо всі навколо народилися з упевненістю, що воно має тільки руйнувати? Він знав, що вміє спалювати міста. Знав, що може перемогти будь-якого лицаря. Але щоразу, дивлячись на власне відображення у воді, запитував себе про інше.
Чи здатний я хоч раз не знищити те, що прийде до мене зі зброєю?
Дракон жив у великій напіввідкритій печері, що врізалася в схил гори й одним боком виходила до неба та моря. Усередині було просторо й тихо. Кам’яні стіни зберігали прохолоду навіть у найспекотніші дні, а з високого уступу відкривався краєвид на безкрайню воду, яка вдень зливалася з небом, а вночі ставала темним дзеркалом для місяця.
Тут дракон почувався в безпеці. Печера була єдиним місцем, де ніхто не вимагав від нього відповідати чужим уявленням про те, ким він має бути. Лише зрідка він залишав її, щоб подивитися на сонячне світло, місячне сяйво або безкрайній океан. Найчастіше вилітав уночі, коли світ затихав і ніхто не міг побачити його таким, яким він був насправді.
У польоті завжди було легше розуміти себе.
Дракон здіймався високо над горою, робив кілька широких кіл над своєю територією, а потім складав крила й стрімголов пікірував униз. Його могутнє тіло набирало швидкість, вітер свистів між лусками, а поверхня океану невпинно наближалася. Здавалося, що він уже не встигне зупинитися, але в останню мить дракон широко розкривав крила й завмирав над самою водою. Ще мить він нерухомо висів у повітрі, а потім починав плавно ковзати над гладінню, настільки низько, що кінчики його пазурів іноді торкалися води й розрізали місячне відображення довгими срібними лініями.
У синій нічній темряві він не здавався чудовиськом. У небі не було ані лицарів, ані людей, які складали про нього легенди. Там він був просто живою істотою, що намагалася зрозуміти, для чого існує цей світ і яке місце відведено в ньому саме йому.
Що таке щастя? Чи може він узагалі бути щасливим? Чи здатна істота, яку від народження вважають уособленням руйнування, стати кимось іншим?
Він знав, що вміє спалювати, трощити й захищатися. Знав, що його вогню боялися цілі королівства, а від одного помаху його крил люди розбігалися, навіть не намагаючись побачити в ньому щось, крім небезпеки. Усі, хто приходив до його гори, приходили зі зброєю. Ніхто не ставив йому запитань. Ніхто не хотів дізнатися, чи справді він прагне битви.
З роками дракон дедалі частіше думав, що, можливо, справді став тим чудовиськом, яким його вважали. Проте він уже втомився ним бути. І найбільше його лякало не те, що він не зможе змінитися, а те, що, можливо, ніхто ніколи не дозволить йому спробувати.
Саме під час одного з нічних польотів дракон помітив самотню постать, яка рухалася висохлим морем у напрямку його гори. Навіть із висоти він одразу впізнав лицаря: сонячне й місячне світло однаково добре відбивалося від полірованого обладунку, а великий меч на поясі не залишав сумнівів щодо того, навіщо той прийшов.
—Ще один.
Дракон міг напасти на нього одразу. Міг злетіти вище, скласти крила й обрушитися вниз раніше, ніж лицар устиг би витягнути меч. За багато років він навчився знищувати загрозу ще до того, як вона наблизиться до печери.
Але цього разу не став.
Дракон давно зрозумів, що чудовиськами бувають не лише дракони. Серед людей він бачив достатньо жорстокості, зради й безглуздої жаги до крові, щоб більше не вірити старим казкам про безумовне людське благородство. Проте якщо серед людей траплялися чудовиська, то, можливо, й дракон міг хоча б одного разу спробувати бути людяним.
Він вирішив не нападати першим. Поки лицар не становитиме для нього загрози, дракон дозволить йому йти далі.
Лицар бачив гору ще здалеку. Чим ближче він підходив, тим чіткіше розумів, що це справді буде його останній подвиг.
Остання битва.
Остання жертва.
Усе життя він ішов від одного ворога до іншого, переконуючи себе, що саме наступна перемога нарешті дасть йому право зупинитися. Але після кожної битви з’являлася нова. Після кожного подвигу королівство чекало наступного. Люди любили героя лише доти, доки він залишався героєм.
Тепер він більше не хотів убивати. Навіть якщо ціною цього рішення стане його власне життя.
Лицар знав легенди про дракона, який жив на горі. Казали, що він був величезним і грізним, а найкращі воїни королівства один за одним загинули від його вогню та пазурів. Жоден із них не повернувся, щоб розповісти, що побачив у печері.
Колись ці історії запалили б у лицареві азарт. Тепер вони викликали лише втому. Він переконував себе, що йде до дракона заради останньої перемоги, але десь глибоко всередині вже знав правду. Він не був певен, що хоче перемогти. Можливо, він узагалі не хотів повертатися.
Можливо, думка загинути від руки найстрашнішого дракона королівства вже не здавалася йому поразкою. У такій смерті принаймні був би сенс, якого він давно не знаходив у власному житті. Люди запам’ятали б його останню битву, менестрелі склали б пісню, а сам він нарешті зміг би перестати бути тим, ким усі його вважали.
Проте навіть ця думка не приносила спокою. Лицар починав розуміти, що йде не по смерть і не по перемогу. Він ішов, тому що більше не знав, куди ще можна йти.
Гора наближалася, а разом із нею наближалася відповідь на питання, якого він досі не наважувався поставити собі вголос:
чи справді він хоче завершити своє життя — чи лише прагне завершити життя, яке змушений був проживати?
Печера зустріла лицаря несподіваною тишею. Він очікував побачити місце, яке десятиліттями описували легенди: понівечені обладунки, гори кісток, сліди крові та смерті. Саме так мало виглядати лігво чудовиська. Проте вже за кілька кроків він зрозумів, що легенди знову сказали лише половину правди.
Печера була величезною. Вона не ховалася в надрах гори, а ніби народилася разом із нею. Один її бік залишався відкритим, і звідси відкривався краєвид на висохле море, що розчинялося десь за горизонтом. Денне світло вільно проникало всередину, повільно ковзаючи по кам'яних стінах, а легкий вітер приносив запах солі й гірського повітря. Усередині було дивовижно спокійно. Так тихо буває лише в місцях, де дуже давно перестали чекати гостей.
Десь у глибині печери лежав дракон. Він давно відчув чужу присутність. Ще тоді, коли лицар тільки ступив в його печеру. Він міг знищити його будь-якої миті. Міг зустріти ще на схилі гори або обрушитися згори, не залишивши жодного шансу навіть витягнути меч. Але цього разу дракон зробив те, чого не робив ніколи.
Він мовчки підвівся. Повільно пройшов повз лицаря, навіть не глянувши в його бік, ніби той був лише черговим подорожнім, що випадково заблукав у цих краях. Вийшов із печери, розправив величезні крила і одним сильним помахом злетів у небо.
Лицар навіть не зрозумів, що сталося. Він інстинктивно поклав руку на руків'я меча, очікуючи нападу згори, але дракон не обернувся. Він просто полетів. Над висохлим морем, над своїми володіннями. Туди, де завжди було легше думати.
Він летів низько над водою, що ще залишалася в окремих западинах колишнього океану. Стрімко падав до самої поверхні, а потім у останню мить розкривав крила й зависав над нею. Він не милувався краєвидом. аВін просто не хотів повертатися.
«Іди...» — подумав дракон.
«Будь ласка... просто піди.»
Усе своє життя він бачив одне й те саме. Люди приходили до нього зі зброєю. Вони навіть не запитували, хто він. Не намагалися почути. Вони вже знали відповідь ще до зустрічі.
Чудовисько.
І кожен із них приходив убити його.
А він...
Він лише залишався живим.
Кожна перемога залишала на його тілі новий шрам. Кожен лицар ішов сюди за славою, а повертався звідси лише дракон. Сам. І щоразу після чергової битви він усе менше відчував себе переможцем. Він просто виживав.
«Невже і цього разу все повториться?»
Він літав довше, ніж будь-коли. Навмисно відтягував повернення, сподіваючись, що цього разу людина зробить те, чого не зробив жоден лицар до неї. Піде. Просто розвернеться й піде. Навіть якщо після цього весь світ назве його боягузом. Навіть якщо менестрелі більше не складуть про нього жодної пісні. Лише б він залишився живим. Бо дракон більше не хотів нікого вбивати. Навіть ціною власного життя. Та була одна річ, яку він знав напевно. Якщо лицар дістане меч... Він не зможе дозволити себе вбити.
Тим часом лицар залишився в печері сам.
Він ішов повільно, майже безшумно, ніби боявся порушити спокій цього місця. Уздовж стін лежали старовинні книги, карти давно зниклих королівств, обладунки, зброя, дорогоцінне каміння, золоті кубки й дивні речі, призначення яких давно забув навіть час. Проте все це не було схоже на скарб. Золото лежало так само байдуже, як звичайне каміння. Ніби його давно перестали вважати чимось цінним.
Погляд лицаря зупинився на великому сапфірі. Камінь лежав окремо від інших і світився глибокою синявою, у якій дивним чином поєднувалися холод, спокій і життя. Чомусь саме він нагадав лицареві дракона.
Лише тепер він озирнувся навколо уважніше й помітив на камені місце, де дракон лежав ще кілька хвилин тому. Він знову подумав про його тіло, укрите старими шрамами. І тоді вперше в житті поставив собі запитання, яке ніколи не спадало йому на думку.
А якщо дракон ніколи не шукав цих битв?
Він усе життя жив тут. Нікуди не ходив. Нікого не переслідував. Це люди приходили до нього. Приходили зі зброєю. Приходили вбивати. І кожен із них залишав на його тілі ще один рубець.
Лицар повільно підійшов до тієї межі печери, за якою починалася внутрішня зала, де щойно лежав дракон. Саме тут він зупинився. Відстебнув меч і поставив його біля кам'яної стіни. Потім зняв шолом, ніби залишав за цією межею не лише зброю, а й самого лицаря.
Він більше не хотів заходити далі як воїн. Якщо дракон повернеться, то побачить перед собою не героя чергової легенди. А просто людину, яка так само втомилася від війни.
Коли дракон повернувся, він ще здалеку помітив постать біля входу до внутрішньої частини печери. Лицар не пішов. Дракон відчув одночасно здивування й розчарування: він навмисно залишив свою оселю так надовго, даючи незнайомцю достатньо часу, щоб одуматися й піти без битви, але той усе ще був тут. Отже, все мало закінчитися так само, як закінчувалося десятки разів до цього.
Дракон різко пішов на зниження, але біля самої землі широко розправив крила й приземлився напрочуд м'яко для істоти таких розмірів. Кілька митей він просто сидів навпроти лицаря, склавши крила вздовж тіла й уважно дивлячись на нього. З ніздрів вирвався короткий язик полум'я — не напад і навіть не погроза, радше попередження про те, що в разі потреби він готовий до бою.
— Навіщо ти досі тут? — нарешті запитав дракон. — Я дав тобі можливість піти. Ти ж не настільки дурний, щоб справді думати, ніби зможеш мене здолати?
Лицар озирнувся навколо.
— Мабуть, тому що мені більше нікуди йти.
Дракон повільно відвернув голову.
— Якщо тобі потрібне золото — бери. Якщо потрібні коштовності — теж бери. Мені вони давно не потрібні. Я стільки століть їх охороняв, що вже й сам забув, навіщо. Люди приходили сюди саме за ними. Або за моєю головою. І я більше не бачу різниці між одним і другим.
Він ненадовго замовк.
Тільки тепер дракон помітив меч. Він стояв осторонь, притулений до кам'яної стіни, достатньо далеко від лицаря, щоб той не зміг схопити його одним рухом. У руків'ї тьмяно мерехтів великий зелений камінь. Дракон одразу впізнав смарагд: про цей меч він чув не менше, ніж лицар чув про нього самого.
Його погляд мимоволі ковзнув далі, до місця, де лежав великий сапфір. Камінь був трохи зміщений. Зовсім трохи — настільки, що інший, можливо, цього навіть не помітив би. Але дракон знав кожну річ у своїй печері й пам'ятав, де вона лежала. Отже, лицар ходив тут, розглядав його скарби й навіть торкався їх. Але нічого не взяв. Більше того — залишив власний меч, свою найдорожчу зброю, осторонь.
Дракон знову подивився на людину перед собою. Щось у звичному порядку речей явно не сходилося.
«Хмм, гроші цьому шукачу пригод напевно не потрібні»
Дракон оцінив камінь так як був великим знавцем коштовностей. В молодості він би хотів би мати такий в себе в колекція так як він був дуже схожий до його улюбленого сапфіру. Який чомусь лежав трішки зміщеним зі свого місця
— Я також усе життя бився. Спочатку тому, що мусив. Потім тому, що звик. А тепер просто не хочу більше. У цьому немає жодного сенсу, окрім людських амбіцій. Я не бачу себе в тому світі, який залишився за межами цієї гори.
Він подивився на лицаря.
— І тут тобі не місце. Тому забирайся.
Лицар лише кивнув.
— Я й не збирався залишатися.
Він підвівся, взяв шолом у руки, але меч так і не чіпав.
— Просто... я хотів поговорити.
— Поговорити?
— Як воїн із воїном.
Дракон тихо засміявся.
Уперше за багато років.
— Який же я тобі воїн? Подивися на мене. Для людей я чудовисько. Моє тіло вкрите шрамами від таких, як ти. І ти думаєш, що я сидітиму тут із тобою й говоритиму про сенс життя?
Лицар відкрив невелику шкіряну торбу, що висіла в нього через плече.
Дістав пляшку вина.
— Якщо чесно...
Він ледь усміхнувся.
— Саме це я й пропонував.
Дракон мовчки дивився на нього.
Потім відвернувся.
— Ти можеш задовольнитися товариством самого себе. Здається, ти достатньо філософський, щоб навіть із чудовиськом захотіти поговорити.
Останні слова дракон промовив уже значно тихіше, майже пошепки, ніби переконував у них не стільки лицаря, скільки самого себе. Лицар ще якусь мить дивився на нього. Йому хотілося відповісти, можливо, навіть спробувати пояснити, навіщо насправді він залишився, але щось підказувало, що зараз це нічого не змінить.
— Добре, — нарешті сказав він. — Я піду. Вибач, що увірвався до твоєї оселі. Я просто думав, що ти мене зрозумієш.
Він підняв шолом, підійшов до стіни й забрав свій меч. На мить затримався біля виходу, але не озирнувся. Дракон теж нічого більше не сказав. За кілька хвилин важкі кроки лицаря стихли в коридорах печери, і всередині знову стало так само тихо, як було до його приходу.
Тільки тепер ця тиша чомусь більше не здавалася дракону спокійною.
Ніч уже остаточно накрила пустелю.
Лицар ішов мовчки. Він не відчував поразки. Не відчував і перемоги. Він не загинув від лап дракона, але й не вбив його. Він просто повертався у світ, до якого більше не належав.
«І що тепер?»
Якби він повернувся додому й розповів правду, йому б не повірили.
Сказали б, що злякався.
—Втік!
—Зрадив своє покликання!
Але найбільше його лякало навіть не це. Він більше не бачив у драконі чудовиська. І не знав, як тепер жити з цим.
Позаду раптом спалахнуло світло.
Дракон ще довго дивився в порожній прохід, яким щойно зник лицар. Він отримав саме те, чого хотів: людина пішла, битви не сталося, кров знову не пролилася в його печері. Все мало б повернутися на свої місця. Він залишився сам, як залишався сотні разів до цього, і саме цього завжди прагнув.
Але полегшення не було.
Натомість усередині повільно росло дивне й давно забуте відчуття. Він намагався переконати себе, що вчинив правильно. Немає жодної причини ворогам сидіти за одним столом і ділити пляшку вина. Лицар залишається лицарем, а дракон — драконом. Саме так влаштований світ, і не їм удвох його змінювати.
Та одна думка поверталася знову і знову: а якщо він щойно власноруч прогнав єдину істоту, яка прийшла до нього не вбивати?
Дракон різко підвівся. Щось усередині нього вимагало виходу, і він більше не намагався це стримувати. Величезний струмінь полум'я вирвався з його пащі й ударив у нічне небо. Він палив довго, до болю в грудях, ніби разом із вогнем намагався випустити назовні все те, що століттями накопичувалося всередині. Полум'я здійнялося над горою так високо, що на кілька митей освітило частину пустелі далеко внизу.
Лицар озирнувся.
На вершині гори здійнявся вогонь. Полум'я було таким сильним, що освітило частину пустелі, ніби сходило друге сонце.
А коли вогонь згас, дракон уже знав, що робитиме.
Він розправив крила.
І полетів за лицарем.
За кілька хвилин він почув знайомий шум крил. Дракон наздогнав його. Не попереду перекривши шлях. Не згори, щоб напасти. Він приземлився поруч.
Довго мовчав.
Потім сказав:
— У мене є дещо цікавіше за вино.
Він трохи нахилився, мовчки запрошуючи лицаря сісти йому на спину.
Цієї ночі вони разом повернулися до печери.
Аж до самого світанку вони говорили про життя. Про жінок. Про любов. Про амбіції. Про багатство. Про сенси. Про втому. Про самотність.
І про те, ким вони є насправді.
Опонентами.
Чи, можливо...
союзниками.
Вони ще довго сиділи біля входу до печери.
Вино давно закінчилося. Потім дракон приніс стару глиняну посудину з міцним напоєм, який колись варили гірські народи. Лицар жартував, що дракон тримає його не для гостей, а щоб переживати чергових героїв. Дракон уперше за багато років щиро засміявся.
Лицар згадував жінок, яких кохав.
Говорили про королів, яких уже давно немає.
Про війни, які колись здавалися найважливішими подіями світу, а тепер перетворилися лише на кілька рядків у старих літописах.
Про золото, яке нікому не принесло щастя.
Про славу, що закінчується швидше, ніж стихають оплески.
Про амбіції.
Про сенси.
Про життя.
І вперше ні лицареві, ні дракону не хотілося нікуди поспішати.
Непомітно ніч почала поступатися світанку. За горами повільно світлішало небо, а перші промені сонця торкнулися кам'яного входу до печери.
Лицар мовчки підвівся.
Потягнувся.
Подивився на меч, що й досі стояв біля стіни.
Озирнувся на обладунок який цієї ночі він уперше за довгі роки зняв із себе повністю. Колись він настільки звик до ваги металу на плечах, що майже перестав її помічати; обладунок став продовженням його тіла, частиною того образу, без якого він уже й сам не знав, ким є.
І тільки зараз лицар усвідомив дивну річ.
Він зміг зняти його тут.
Не серед людей, які називали його героєм. Не серед тих, хто захоплювався його подвигами, піднімав келихи за його перемоги й оспівував його ім'я. Перед ними він завжди залишався лицарем.
А тут, у печері, поруч із тим, кого весь світ називав чудовиськом, він уперше за багато років дозволив собі просто бути людиною.
Лицар раптом зрозумів, що сама думка знову вдягнути його здається важчою за весь шлях через пустелю.
— Мабуть... мені вже час вирушати.
Дракон не відповів одразу.
Він лише подивився на нього так, ніби давно знав, що ця фраза пролунає.
— А куди?
Лицар усміхнувся.
— Не знаю.
Дракон теж ледь усміхнувся.
— Тоді тобі зовсім не обов'язково йти.
Лицар здивовано подивився на нього.
— Залишайся стільки, скільки буде потрібно. Ця печера достатньо велика для нас обох. Ти не заважатимеш мені. А я... сподіваюся... не заважатиму тобі.
Лицар мовчав.
Він озирнувся на свій меч.
На обладунок.
На пустелю, якою ще вчора йшов назустріч останній битві. Усередині він уже попрощався.
Попрощався зі світом, де все життя вимірювалося перемогами.
Попрощався з людиною, яка доводила свою цінність кількістю виграних боїв.
Попрощався зі своїм великим, славним...
і дивовижно беззмістовним життям.
Він більше не відчував, що має кудись повертатися.
Довго мовчав.
Потім тихо запитав:
— Скажи... чому ти впустив мене до своєї оселі? Ти ж самітник. Ти все життя нікого сюди не пускав.
Дракон подивився кудись далеко за обрій.
Наче відповідь давно була готова.
— Тому що...
Він ненадовго замовк.
— Я така сама забута легенда, як і ти.
