Йшов третій день мого перебування в місті Ч.
Після телефонної розмови з нею я знову почав метушитися всередині себе. Вона була основною причиною, чому я опинився в цьому місці. Мені потрібно було максимально віддалитися й абстрагуватися від неї, щоб зрозуміти, що я насправді відчуваю і чи моя «любов» не є ілюзією.
Після того як я кілька днів не виходив на зв'язок, вона сама мені зателефонувала.
— Алло, привіт. Ти куди пропав? Уже кілька днів не заходив.
— Не заходив, бо не хотів.
— Приходь сьогодні. Я за тобою скучила.
— Ні, сьогодні не прийду. Та й найближчим часом також.
— Що? Чому?
— Тому що мене немає в місті.
— А де ти зараз?
— Поїхав далеко. На тиждень чи два. Мені потрібно подумати про себе і про події в моєму житті.
— Чому ти мені нічого не сказав?
— Тому що ти почала б мене відмовляти, а я не зміг би встояти перед тобою.
— Зрозуміло... А про що ти збираєшся думати?
— Про нас.
— Але навіщо було їхати? Були б разом — от і думав би.
— Ти не розумієш.
— Потрібно було мені сказати. Давай, повертайся і перестань дуріти. Куди ти поїхав? Я куплю тобі квиток назад.
Саме цього я й боявся. Хотів повернутися ще до того, як вона запропонувала купити мені квиток. Саме тому я поїхав так далеко.
— Не потрібно мені квитка назад. Я не хочу повертатися.
— Тоді я приїду до тебе на вихідних.
— Якщо бажаєш — приїжджай. Я буду радий тебе бачити. Але знаю, що ти не приїдеш.
— Приїду. От побачиш. І заберу тебе додому.
— Звісно, чекатиму. Добре, мені вже час. Радий був тебе чути.
Я справді був радий її чути.
Але кожне слово цієї розмови боліло.
Дистанціювавшись, я дав собі простір розібратися в собі.
Якби все було так, коли я був поруч, у мене не виникло б бажання поїхати.
Після розмови мені терміново потрібно було пройти з десяток кілометрів і все обдумати. Дійшовши до берега моря, я стояв і спостерігав цікаву картину.
Небо перебувало в протистоянні густих чорних хмар і чистого небосхилу із сонцем на чолі, без жодної хмарини.
Філософи назвали б це протистоянням добра і зла, але для мене таких понять не існує. Межі розмиті, а чітких правил немає. По суті, усе вважається добром до певної межі, так само як і будь-що погане стає абсолютним злом лише у своїй радикальності.
Але це була лише випадкова думка.
Того дня мене хвилювало зовсім інше.
Дивлячись на цю межу, я був спантеличений питанням: що робити далі — йти в похмуре майбутнє з його депресією, самотністю та свободою чи бути щасливим поруч із тією, яку по-справжньому кохаю, і радіти вже від самої думки, що вона усміхається.
При цьому бути на повідку.
Так, мене любили б.
Але любили б, як собаку.
Можливо, дуже віддано. Можливо, ніжно. Можливо, навіть щиро.
Та все одно — як собаку.
Не найкращий варіант.
Мабуть, дощова свобода — кращий вибір. Дощ колись закінчується, а повідець так і залишиться на шиї.
Не можна бути поруч із людиною, яку кохаєш, і при цьому залишатися вільним.
Я зробив свій вибір і пішов назустріч шторму.
Краще бути вільним мудаком, ніж наймилішою собачкою.
Я тоді ще не знав, що здорового глузду в коханні не існує, на моє превелике здивування.
Хмари почали віддалятися з кожним моїм кроком.
Я йшов до шторму, але шторм ішов від мене.
Можливо, вибір уже був зроблений за мене.
Повернувшись додому, я вирішив спробувати все спочатку, але по-новому.
Більше жодних ігор у вгадайку. Жодного крокодила, у якому один відчайдушно показує, а другий удає, що не розуміє.
Я знімаю із себе всі маски.
І це мій головний козир.
Я, можливо, змирився б із поразкою і просто жив далі, але знав: вона теж мене кохає.
Принаймні хотів у це вірити.
Це читалося в її погляді — теплому, ніжному, майже беззахисному.
Словами можна брехати.
Можна доводити протилежне, відкидати очевидне, переконувати себе й інших.
Але не можна змінити правду у власних очах.
Ну гаразд, я не знав цього напевно, але вірив у це.
На цій вірі я й тримався.
Коли все йде проти тебе, залишається лише вірити.
Віра і надія — два найсильніші почуття.
У жахливій депресії я провів тут ще чотири дні.
Мені час було повертатися додому.
В останній день море було дуже бурхливим і шумним, а ще дув жахливо холодний вітер.
Море прекрасно передавало мій внутрішній стан.
Воно як дзеркало — кожен бачить у ньому власний стан душі.
Поки я їхав у поїзді, я думав:
«Чи варто мені заходити до неї сьогодні чи вже наступного дня?»
Приїхав я не надто пізно, тому мій вибір був очевидним.
Усі рішення, які я приймаю, я обговорюю сам із собою.
Голос усередині кожного з нас дуже розумний і мудрий, щоправда, ми не завжди його слухаємо.
Я запитував самого себе:
«Що мені робити? Іти до неї одразу, стрімголов, чи вже наступного дня, свіжим і з квітами?»
Відповідь була:
«Не знаю. Роби, як знаєш».
Я був спантеличений такою відповіддю, адже запитував самого себе.
Навіть найрозумніша частина мене не могла сказати, що робити.
Але серце підказувало, що потрібно йти негайно.
Я дуже за нею скучив і не мав жодного наміру чекати, поки настане ранок чи відкриється квітковий магазин.
Щойно приїхав, я одразу попрямував до неї.
Від вокзалу потрібно було йти буквально п'ятнадцять хвилин. Це був додатковий час подумати над словами, які я хотів сказати вперше після розлуки. На ногах думається легше, ніж у поїзді, що постійно рухається.
Підійшовши до дверей, через які мені було добре видно її робоче місце, я ще деякий час дивився на неї й думав, чи варто мені щось робити.
Вона була веселою, як завжди. Звісно, красивою.
Вона невимушено сиділа зі своїми друзями та розмовляла на звичні для них теми, які мене завжди дратували. Я не люблю витрачати час на порожні розмови.
Я вже майже вирішив не заходити туди. Найменше мені хотілося контактувати з іншими людьми, окрім неї.
Ось я стою, дивлюся на неї й спостерігаю за її реакцією на мій телефонний дзвінок.
— Алло, привіт. Як справи? Чим займаєшся?
Вона відповіла чесно, у своїй звичній манері.
— Ти все так само сумуєш і хочеш мене побачити?
— Так, звісно. Чому ти питаєш? Коли ти плануєш повернутися?
— Ти дуже гарно виглядаєш. Твоя синя кофтинка дуже пасує до твого волосся.
— Що? Звідки ти знаєш? Що це означає?
— Подивися у вікно — і сама все зрозумієш.
Після обіймів і обміну ніжними поглядами на морозі я зайшов разом із нею до «наших друзів».
Дивне формулювання, враховуючи, що там була моя сестра, яку саме я й привів у цю компанію.
Я сів, ніби нічого не сталося, і почав з усіма грати в карти. Ніхто не задавав зайвих запитань
Ця оповідь повинна була бути про людину, яка шукає внутрішню опору всередині себе. Мені завжди здавалося, що ми значно схожіші, ніж хочемо визнавати.
Ми проживаємо одне й те саме життя, але за різних обставин і на різному тлі. Усі ми кохали, були кимось зраджені, були вірними або були відкинутими, щасливими й розбитими. Емоції одні, пропорції різні.
