«Пікнік на узбіччі» та «Важко бути богом»: моє знайомство зі Стругацькими та аналіз двох повістей

Прийшов час і мені познайомитися з творчістю братів Стругацьких. Про них я, звісно, чув давно, знав про «Пікнік на узбіччі», «Важко бути богом», знав, наскільки сильно їхні твори розійшлися по культурі й давно вже живуть далеко за межами книжкових сторінок, але самому якось усе не доходили руки. У підсумку для знайомства я вибрав, мабуть, два найвідоміші їхні твори, і після прочитання захотілося поділитися своїми думками, бо за фантастичними декораціями тут виявилося значно більше питань про людину, ніж я очікував.

Цікаво й те, наскільки ці дві повісті різні. «Пікнік на узбіччі» розповідає про людей, які зіткнулися з чимось настільки вищим і незрозумілішим за себе, що навіть не здатні осягнути його природу. «Важко бути богом» перевертає ситуацію: тепер уже людина сама опиняється майже богом серед тих, хто стоїть на значно нижчому рівні розвитку. В одному випадку ми дивимося знизу вгору, в іншому зверху вниз, але в центрі все одно залишається людина з її добром, злістю, страхом, жадібністю, любов'ю і постійною необхідністю вибирати.

Колись Землю відвідала невідома позаземна цивілізація. Ніякого першого контакту, війни чи великого послання людству не сталося. Вони просто побували тут і зникли, залишивши після себе декілька Зон, наповнених дивними предметами й явищами, принцип роботи яких люди майже не розуміють. Навколо однієї з таких Зон і виріс цілий світ: науковці намагаються її досліджувати, державні структури контролювати, контрабандисти заробляти, а сталкери нелегально заходять усередину й витягують звідти все, що може мати цінність.

Сама назва «Пікнік на узбіччі» прекрасно передає масштаб ситуації. Для людства Відвідування стало чи не найважливішою подією в історії, а для тих, хто прилетів, Земля могла бути звичайним узбіччям, на якому вони ненадовго зупинилися й залишили після себе сміття. Люди дивляться на артефакти й намагаються зрозуміти їхнє велике призначення, хоча цілком можливо, що ніякого призначення для нас ніколи й не існувало. У цьому є дуже неприємна для людини думка: можливо, ми взагалі не центр цієї історії.

Саму Зону я постійно уявляв чимось схожим на Прип'ять, хоча в оригіналі вона, звісно, зовсім інша. Покинуте місто, невидимі небезпеки, дивні артефакти й відчуття, що за наступним кроком може бути щось, природи чого ти навіть не здатний зрозуміти. При цьому Стругацькі майже нічого до кінця не пояснюють, і саме це мені сподобалося. Зона залишається чужою. Люди навчилися давати назви її явищам, приблизно розуміють, куди можна ступати, а куди краще не лізти, але назвати щось «відьминими драглами» ще не означає зрозуміти, що воно таке.

Сюжет тут для мене взагалі не головна частина твору, він скоріше створює середовище, через яке розкривається Редрік Шухарт. Рижий виявився напрочуд живим персонажем, можливо, саме через свою внутрішню суперечність. Він грубий, займається контрабандою, порушує закон, п'є, здатний використовувати людей і сам себе особливо хорошою людиною не вважає. При цьому раз за разом виникає відчуття, що Ред значно кращий за той образ покидька, який сам для себе створив.

Це добре видно навіть у дрібних моментах. Люди постійно тягнуться до нього, молоді сталкери хочуть, щоб він узяв їх із собою, а його це скоріше злить. Коли до нього в «Боржчі» чіпляється Креон Мальтієць із проханням узяти його в Зону, Ред не перетворюється на романтичного наставника, який поведе молодого героя назустріч пригодам. У його реакціях постійно відчувається людина, яка занадто добре знає справжню ціну цієї романтики. Креон справді просить Реда взяти його в Зону, і ця лінія добре показує різницю між тим, як Зона виглядає для людини ззовні, і тим, чим вона стала для самого Реда.

Ще сильніше ця двоїстість проявляється з Барбриджем. Ред прекрасно знає, що Стерв'ятник на його місці залишив би товариша помирати в Зоні, і прямо говорить йому про це. Сам же Ред його витягує. Він може скільки завгодно переконувати себе, що навколо самі покидьки й він один із них, але коли перед ним лежить людина, яку можна врятувати або кинути, він рятує.

При цьому робити з Реда прихованого святого теж було б неправильно. Він справді здатний на страшні речі, і фінальний похід до Золотої Кулі доводить це найкраще. Зона поступово входить у його життя настільки глибоко, що розплачуватися починає вже його сім'я, особливо донька Мавпочка, і врешті Ред іде шукати артефакт, який нібито здатний виконати найпотаємніше бажання людини.

Дорога до нього вимагає жертви. Ред знає про «м'ясорубку» і бере із собою Артура, сина Барбриджа, який сам відчайдушно проситься в похід. Ред фактично використовує його як живу відмичку, переконуючи себе, що вибору немає: або цей хлопець, або його власна Мавпочка. І ось тут уже не вийде сказати, що він просто хороша людина, яка вдало маскується під погану. У ньому справді співіснують добро і зло, любов до своїх і здатність пожертвувати чужим, співчуття й жорстокість.

Тому Золота Куля для мене стала найкращою частиною повісті. Вона повинна виконати справжнє бажання людини, те, що знаходиться десь усередині, нижче всіх красивих слів і виправдань. І Ред, який усе життя переконував себе у власній поганості, раптом сам боїться того, що може там знайти.

Артур помирає з бажанням щастя для всіх, а потім до тих самих слів приходить Ред. Для мене це не означає, що всі його гріхи раптом анульовані й перед нами виявився хороший хлопець. Скоріше чужі слова дали форму тому добру, яке він уже майже не вмів знайти в самому собі. І в цьому Ред для мене дуже людський: ми можемо робити добро і зло, любити одних і використовувати інших, ненавидіти себе за власні вчинки й усе одно продовжувати шукати в собі щось краще.

У «Важко бути богом» ситуація майже дзеркальна. Земля майбутнього вже пройшла значну частину тих жахів, через які колись проходило людство, а земні дослідники спостерігають за іншою планетою, цивілізація якої перебуває приблизно на рівні земного Середньовіччя. Антон, який живе там під ім'ям дона Румати Есторського, опиняється в Арканарі, державі, яка поступово скочується в тоталітаризм. Освічених людей переслідують, учених і письменників убивають, а дон Реба піднімає нагору сірих штурмовиків і перетворює невігластво на політичну силу.

Тут важко не бачити алюзій на СРСР, фашизм та загалом на тоталітарне суспільство, якому мисляча людина стає небезпечною самим фактом свого існування. Але зводити весь роман до формули «Арканар це СРСР» було б занадто просто. Мене значно більше зацікавило питання, яке Стругацькі ставлять через самого Румату.

Для людей Арканара він майже надлюдина. Він освіченіший, сильніший, має знання цивілізації, яка випереджає їх на століття, і при бажанні міг би легко вбивати тих, кого вважає злом. Навіть дон Реба це відчуває. Одна з найкращих сцен для мене відбувається тоді, коли зв'язаний Румата стоїть перед людиною, яка формально має над ним повну владу, але боїться все одно саме Реба. Він не розуміє, хто перед ним, звідки взялася ця людина, чому навколо неї стільки дивних збігів, і ця невідомість робить Румату страшнішим за будь-якого звичайного ворога.

Ще краще проблему втручання показує Арата Горбатий. Він знає, що Румата володіє силою, недоступною цьому світу, і просить дати повстанцям його «блискавки», щоб вони могли знищити гнобителів. Румата відмовляє, бо вже бачить наступний крок: сьогодні цією зброєю знищать тиранів, завтра переможці займуть їхнє місце, а абсолютна сила просто перейде в інші руки.

І саме тут назва починає працювати по-справжньому. Бути богом легко, якщо від тебе вимагається тільки покарати очевидне зло. Значно важче зрозуміти, що буде після покарання.

Найсильніше це сформульовано в розмові Румати з доктором Будахом. Румата фактично запитує його: що б ти порадив Богові, якби той справді міг змінити світ? Дати всім достаток? Сильні відберуть його у слабких. Покарати жорстоких? Їхнє місце займуть інші. Змусити людей любити працю й знання? Тоді доведеться позбавити людство свободи й фактично створити нових людей замість старих. Кожне просте рішення породжує нову проблему.

У цьому для мене і знаходиться головний конфлікт Румати. Він бачить зло й має силу його зупинити, але не знає, чи має право силою створювати добро. Водночас заборона втручатися з кожною смертю стає все менш морально комфортною. Для земного історика це природний розвиток цивілізації, який не можна перескочити, а для Румати це конкретна людина, яку сьогодні забили до смерті.

Смерть Кіри остаточно знищує цю рівновагу. До цього всередині нього ще співіснували Антон, який знає правила і розуміє наслідки втручання, та Румата, який живе серед цих людей і кожного дня бачить їхній біль. Після її смерті історик закінчується. Залишається людина, яка бере меч.

Фінал мене майже повністю задовольнив саме своєю відкритістю. Я не можу назвати те, що зробив Румата, правильною відповіддю, але й засудити його за те, що він нарешті не витримав, теж складно. Стругацькі залишають питання там, де інший автор міг би дати красивий моральний висновок: скільки зла ти повинен дозволити здійснити у себе на очах, щоб самому залишитися хорошою людиною, і чи не перетворюється в певний момент твоє невтручання на співучасть?

Редрік і Румата рухаються майже назустріч один одному. Ред виріс у брудному світі, постійно переконує себе, що сам такий самий, робить речі, якими важко пишатися, але в кінці доходить до бажання щастя для всіх. Румата приходить із майже утопічного суспільства, уже знає ціну людського життя й приходить рятувати те добре, що тільки починає народжуватися в іншому світі, але закінчує свій шлях із мечем у руках.

Один проходить через кров до думки про загальне щастя, інший починає з гуманізму і приходить до крові. При цьому я не бачу тут протиріччя між двома творами. Скоріше Стругацькі з двох різних сторін перевіряють одну й ту саму людину.

Реду вони ніби говорять: добре, ти вважаєш себе покидьком, але чого ти побажаєш, коли вже не зможеш брехати самому собі?

Руматі ставлять протилежне питання: добре, ти гуманіст і знаєш, як правильно, але що залишиться від твоїх переконань, коли на твоїх очах уб'ють того, кого ти любиш?

І обидва питання мені подобаються саме тим, що правильної відповіді немає.

Після цих двох творів я зрозумів, чому Стругацькі настільки сильно вийшли за межі звичайної фантастики. Їхні світи цікаві самі по собі, Зона легко захоплює атмосферою й таємницею, Арканар політикою, насильством і відчуттям суспільства, яке котиться кудись не туди, але фантастика для них насамперед дає можливість створити умови, яких у звичайному житті не існує, і подивитися, що в цих умовах зробить людина.

При цьому вони не дуже поспішають давати відповіді. Зона залишається незрозумілою, Ред залишається морально суперечливим, експеримент Румати закінчується катастрофою, а питання про допустимість втручання нікуди не зникає. Мені такий підхід близький, бо після хорошої книги цікавіше залишитися з проблемою, ніж отримати від автора готову інструкцію, як правильно жити.

«Пікнік на узбіччі» та «Важко бути богом» виявилися для мене двома дуже різними історіями про приблизно одну й ту саму річ: наскільки складною стає мораль, щойно вона виходить за межі красивих слів і стикається з реальним вибором.

Редрік Шухарт може врятувати людину, яку ненавидить, а потім свідомо привести іншу на смерть. Румата може щиро вірити в цінність кожного людського життя, а потім пройтися мечем по Арканару. Людина у Стругацьких взагалі погано вкладається в прості категорії добра і зла, бо залежно від обставин у ній проявляється і одне, і друге.

Мабуть, саме це я найбільше заберу із собою після знайомства з братами Стругацькими. Вони беруть людину, ставлять її в умови, де всі прості відповіді перестають працювати, а потім дивляться, що залишиться, коли доведеться по-справжньому вибирати. І після фіналу вибір уже доводиться робити читачеві: засудити Реда, зрозуміти Румату, виправдати їх обох або не виправдати нікого.

А може, найважливіше якраз прийняти, що однозначної відповіді тут і не повинно бути.