«Чума» Альбера Камю виявилася для мене тією книгою, яку я навряд чи зміг би так само прочитати ще декілька років тому. Не тому, що її сюжет став зрозумілішим чи я раптом відкрив для себе якусь особливу філософію Камю, а через значно простішу і водночас неприємнішу причину: тепер у мене є власний досвід життя всередині великої катастрофи, на початок і тривалість якої окрема людина майже не здатна вплинути. Через це Оран дуже швидко перестав бути для мене далеким алжирським містом, у якому колись сталася епідемія, а сама чума перестала бути лише хворобою. Я почав упізнавати в романі процеси, які вже бачив навколо себе, і в якийсь момент зрозумів, що читаю його вже не стільки заради сюжету, скільки заради дивного відчуття впізнавання.
Сам сюжет «Чуми» доволі простий. В алжирському Орані починають помирати щури, слідом з'являються перші хворі, влада довго не хоче називати те, що відбувається, своїм іменем, але зрештою місто закривають на карантин. Люди, які ще вчора жили звичайним життям, опиняються відрізаними від зовнішнього світу, близьких, планів і можливості просто взяти та поїхати туди, куди їм потрібно. Далі Камю проводить Оран через усі стадії катастрофи, від першого страху і надії на швидке завершення до втоми, апатії та поступового прийняття ненормального як нової форми повсякденності.
Мабуть, саме Оран я б і назвав головним героєм цього роману. Тут у мене виникла асоціація із «Собором Паризької Богоматері» Гюго, де собор існує не просто як декорація для персонажів, а сам стає одним із центральних образів твору. Так само цікаво спостерігати за Ораном не лише як за місцем дії, а як за єдиним живим організмом, який захворів разом зі своїми мешканцями. Змінюються його вулиці, райони, лікарні, кладовища, з'являються братські могили, кремація, пожежі, мародери, карантинні установи, а разом із фізичним простором змінюється і психологія самого міста. Хтось адаптується, хтось намагається втекти, хтось добровільно йде допомагати, хтось знаходить у катастрофі власну вигоду, а чиясь психіка просто не витримує.
Саме тут у мене майже неминуче виникла паралель із сучасною Україною. Я не хочу буквально прирівнювати чуму до війни, бо природа цих речей принципово різна. Чума не має волі, політичних цілей і моральної відповідальності, тоді як російська агресія має конкретного суб'єкта, причини та винуватців. Але для звичайної людини, яка вже опинилася всередині великої катастрофи, психологічні процеси виявляються до неприємного знайомими. Ти не можеш власним рішенням її закінчити, не можеш домовитися з нею про декілька років свого життя назад і не можеш просто зробити вигляд, що вона тебе не стосується. Залишається пристосовуватися, робити те, що можеш, і продовжувати жити всередині обставин, яких ти собі не обирав.
Особливо точно Камю передає поступове звикання до ненормального. На початку катастрофа є Подією. За цифрами стежать, новини обговорюють, кожна смерть лякає, люди будують прогнози й чекають, що ще трохи і все закінчиться. Потім минає час, а нічого не закінчується. Людина просто не здатна роками жити на максимальному рівні страху, тому психіка робить єдине, що дозволяє їй не зламатися, і перетворює ненормальне на буденне. Страх стає втомою, втома переходить в апатію, а катастрофа з події поступово перетворюється на середовище.
Для мене це, мабуть, найболючіше місце перетину роману з нашим життям. Повітряна тривога, яка колись була подією, поступово стає звуком на фоні. Вибух уже не обов'язково викликає паніку, спочатку хочеться зрозуміти, наскільки близько. Новина про чергових загиблих усе ще залишається страшною, але людина вже не здатна переживати кожну смерть із тією силою, з якою пережила б її в мирному житті. Ти можеш після страшної новини піти працювати, зустрітися з друзями, випити пива, говорити про книги, кохання, гроші й якусь побутову дурницю. Зі сторони це може здатися байдужістю, але насправді неможливо декілька років поспіль щодня проживати кінець світу.
Так народжується нормалізація ненормального, яка одночасно є нашим захисним механізмом і небезпекою. Якби людина не вміла звикати, вона б просто зламалася, але саме ця здатність дозволяє одного дня почати сприймати речі, які ніколи не повинні були стати нормальними, як звичайну частину чергового четверга.
Персонажі Камю спочатку здалися мені скоріше провідниками через різні реакції на катастрофу, ніж героями, за особистими сюжетами яких хочеться стежити. Після фіналу я не зовсім відмовився від цієї думки, але почав сприймати її інакше. Вони не пласкі й не позбавлені внутрішньої глибини, просто Камю майже ніколи не підсвічує цю глибину так, як це робив би Достоєвський чи Гюго. Він не зупиняє оповідь, щоб довго пояснювати нам душу кожної людини, а ставить різних людей в однакові обставини й дозволяє їхнім вчинкам поступово сказати за них усе необхідне. Через це Ріє, Рамбер, Тарру, Гран, Панлю й Коттар стають різними відповідями на одне питання: ким залишиться людина, коли її звичний світ перестане існувати?
Ріє формально є головним героєм і природним противником чуми, адже він лікар, а перед ним хвороба. Але саме тут виникає парадокс: він майже не здатний її лікувати. Значна частина його роботи зводиться до того, щоб діагностувати, оформлювати, ізолювати, полегшувати симптоми й дивитися, як помирають люди. Він не перемагає чуму, а методично робить усе, що доступно людині, яка прекрасно розуміє недостатність власних можливостей.
Особливо важко це виглядає через його дружину, яка незадовго до закриття міста виїжджає лікуватися в санаторій. Ріє щодня займається чужими хворобами, але не може допомогти найближчій людині, навіть не може просто бути поруч. Він розуміє, що вона намагається його заспокоїти й приховує погіршення свого стану, отримує тривожні повідомлення від її лікаря і все одно наступного дня продовжує свою роботу. До кінця роману він уже майже фізично існує на одному виснаженні, втрачає Тарру, дізнається про смерть дружини і при цьому не отримує від Камю ніякої великої нагороди за те, що весь цей час був правильною людиною.
Саме у фіналі остаточно відкривається, що Ріє і є автором хроніки, яку ми весь цей час читали, і тоді стає зрозумілим сам холодний стиль оповіді. Він навмисно намагається писати як свідок, а не як головний герой. Він міг би зробити цю історію значно особистішою, драматизувати власні втрати, розповідати про речі, яких не бачили інші, але його цікавить не «ось що пережив я», а «ось що пережили ми». І тут моя початкова думка про Оран як головного героя отримала для мене остаточне підтвердження.
Найбільше задоволення серед другорядних персонажів мені несподівано приніс Рамбер. На початку його позиція проста й дуже людська: він не місцевий, ця чума не його, за межами Орана залишилася кохана жінка, тому він не бачить причини віддавати власне життя чужій катастрофі. Він пробує офіційні дозволи, знайомства, нелегальні шляхи, контрабандистів і поступово доходить до моменту, коли втеча нарешті стає можливою.
І саме тоді він залишається.
Мені не хочеться називати це виконанням обов'язку, бо борг тут звучить занадто зовнішньо. Скоріше в Рамбера народжується солідарність. За час, проведений в Орані, чужа катастрофа встигає стати його власною, а люди, поряд із якими він жив і працював, перестають бути чужими. Він усе ще любить жінку за межами міста і все ще хоче до неї, але розуміє, що вже не зможе просто втекти й бути щасливим, знаючи, що залишив цих людей у момент, коли міг їм допомогти.
Через нього Камю ставить питання, яке мені особливо цікаве: в який момент чужа біда стає нашою? Не через паспорт, наказ чи красиві слова про героїзм, а просто тому, що ми достатньо довго прожили її разом.
І взагалі одна з найтепліших речей у романі для мене полягає в тому, як катастрофа зближує абсолютно різних людей. До чуми Ріє, Рамбер, Гран, Тарру, Панлю й Коттар навряд чи мали б причини стати близькими. У кожного було своє життя, свої люди й проблеми. Але чума відрізає їх від звичного світу, і поступово вони самі стають одне для одного новими близькими. Вони працюють разом, сперечаються, говорять, підтримують одне одного, сидять поруч у моменти виснаження і зрештою утворюють маленьку спільноту всередині великої катастрофи. При цьому Камю не романтизує саму чуму, ніби вона була потрібна, щоб зробити людей кращими. Краще б її взагалі не було. Просто навіть усередині неї люди здатні створити щось людське.
Гран серед них, мабуть, найбільш звичайний, і саме тому він мені подобається. Він не великий герой і не філософ, а маленький чиновник, який працює в мерії, допомагає вести статистику, оформлює необхідні папери й паралельно роками мучить перше речення своєї майбутньої книги про амазонку. Його бажання знайти настільки ідеальну фразу, щоб перед нею умовно зняли капелюхи, місцями смішне, але водночас дуже людське. Навколо помирають тисячі, а людина все одно переживає через правильний прикметник. Коли Гран сам захворює, здається, що його історія закінчиться разом із цим нескінченним реченням, але він виживає і знову повертається до тексту. Чума відступила, а людина знову буде виправляти свою амазонку, і в цьому маленькому поверненні до безглуздої особистої справи для мене є дуже проста перемога життя.
Коттар стоїть майже на протилежному боці. До чуми він намагається вкоротити собі віку, бо боїться поліції й покарання за минуле, а з приходом епідемії раптом почувається краще. Світ, який був нормальним для всіх і страшним для нього, стає страшним для всіх. Загальний хаос захищає його від особистої проблеми, дає можливість заробляти й уперше дозволяє не почуватися єдиною людиною, яка постійно живе в страху.
Тому завершення чуми для всіх є святом, а для Коттара стає новою катастрофою. Нормальний світ повертається, а разом із ним повертається і все те, від чого він ховався. Його фінальний зрив і стрілянина по людях уже не виглядають випадковим божевіллям, це людина, яка настільки добре пристосувалася до катастрофи, що більше не здатна пристосуватися до її завершення.
Отець Панлю став для мене одним із персонажів, щодо яких я найбільше змінив думку протягом читання. Після його першої проповіді він відверто дратував. Його пояснення було надто простим: чума прийшла як Божа кара, люди самі винні, мало вірили, недостатньо молилися, а тепер отримали заслужене. Він стояв ніби над мешканцями Орана й пояснював їм сенс їхнього страждання.
Смерть маленької дитини ламає цю впевненість. Перед таким стражданням уже неможливо так легко сказати, що кожен отримав заслужене, але Камю не робить із Панлю атеїста після одного потрясіння. Він не відмовляється від Бога, а змінює власне ставлення до віри. Найважливішою для мене тут стала майже непомітна зміна від «ви» до «ми». Панлю більше не пояснює зачумленим, чому вони страждають, він визнає себе одним із них. Він уже не претендує на повне розуміння Божого задуму і приймає, що існують речі, яких його віра не здатна зробити зрозумілими. Мені може бути не близька його відповідь, але сама зміна персонажа після зустрічі з реальним стражданням виявилася значно цікавішою, ніж я очікував після першої проповіді.
Найскладнішим для мене залишився Тарру, і тільки після дочитування та роздумів я почав краще розуміти, навіщо він взагалі потрібен роману. Його справжня історія почалася задовго до Орана. Батько Тарру був прокурором, і одного разу син побачив, як звичайна близька йому людина абсолютно законно вимагає смерті іншої. Пізніше Тарру сам приходить до політичної боротьби проти несправедливості й поступово бачить ту саму логіку вже серед своїх: ми дозволимо смерть сьогодні, щоб завтра смертей стало менше.
Саме це він називає чумою значно ширшою за хворобу. Чума живе в людині кожного разу, коли та погоджується виправдати чужу смерть якоюсь великою необхідністю. Закон, революція, політика, прекрасне майбутнє можуть змінювати назви, але мертва людина залишається мертвою. Тарру намагається знайти спосіб жити так, щоб самому не стати переносником цієї чуми, і звідси виростає його дивне питання про можливість стати святим без Бога. Він не шукає релігійної святості, а хоче дійти до такого стану людяності, в якому не буде причиною чужої смерті.
Через це його санітарні дружини перестають виглядати просто волонтерством хорошого чоловіка. Колись Тарру боровся за людство великими ідеями й побачив, як заради людства почали вбивати людей. Тепер перед ним немає абстрактного людства, є конкретний хворий, якому можна допомогти сьогодні. І його смерть від чуми тому така жорстока та водночас чесна для цього роману. Камю не веде моральної бухгалтерії, де хороша людина отримує винагороду за правильне життя. Тарру робив усе, щоб не бути зачумленим у моральному сенсі, допомагав іншим боротися зі справжньою чумою і все одно помер від неї.
Саме через всіх цих людей моє сприйняття роману змінилося від початку до фіналу. Спочатку «Чума» здавалася мені майже документальною методичкою про те, як суспільство проходить через катастрофу: заперечення, страх, ізоляцію, надію на швидке завершення, втому, звикання, апатію і поступове життя всередині ненормального. Після фіналу я не відмовився від цієї думки, бо сам Ріє називає свою розповідь хронікою і свідомо намагається бути свідком спільного досвіду. Просто тепер за цією хронікою я бачу ще один шар.
«Чума» для мене стала книгою про солідарність із людиною. Не про прекрасне людство, яке перед обличчям біди раптом стає ідеальним. Люди тут тікають, мародерять, заробляють, божеволіють, шукають виправдання, думають про себе й поступово звикають до чужих смертей. Але поряд із цим вони лікують незнайомих, добровільно беруть на себе чужу роботу, відмовляються від можливості втекти, сидять біля ліжка помираючого друга й продовжують робити маленькі речі, прекрасно розуміючи, що жодна з них окремо не переможе чуму.
Можливо, Камю і не вимагає від людини перемогти зло. Це занадто велика задача для однієї людини. Достатньо не ставати на його бік і робити те, що зменшує кількість страждання там, куди ти здатний дотягнутися.
І ось тут моя особиста паралель із війною доходить до місця, про яке я поки можу тільки думати, бо на відміну від мешканців Орана я знаю, що таке початок катастрофи, знаю, що таке звикнути до неї, але ще не знаю, що таке її завершення.
Я не знаю, як виглядатиме день, коли те, що роками було фоном нашого життя, раптом перестане ним бути. Не знаю, чи повернеться колишнє відчуття безпеки, як люди будуть реагувати на тишу після років тривог, що робитимуть із накопиченою злістю, страхом, втомою, втратами і звичками, які допомагали виживати. І я майже впевнений, що ніхто з нас не повернеться з цієї історії таким, яким у неї зайшов.
Саме тому фінал Коттара тепер здається мені страшнішим, ніж спочатку. Камю показує, що закінчення катастрофи не означає автоматичного повернення людей до попереднього життя. Хтось повернеться до своєї амазонки, як Гран. Хтось знайде людину, на яку чекав, як Рамбер. Хтось втратить тих, заради кого хотів дожити до цього дня. А хтось настільки перебудує себе під ненормальний світ, що нормальність сама почне його лякати.
Ми ще не знаємо, ким будемо в той момент.
І, мабуть, я не хочу зараз вигадувати красиву відповідь на питання, навіщо все це було. Катастрофа не зобов'язана мати сенс лише тому, що людина її пережила. Війна не стає необхідною через те, що хтось знайшов на ній друга, став сильнішим або переосмислив власне життя. Як і чума в Орані, краще б вона просто ніколи не приходила.
Але якщо вже людина опинилася всередині неї, залишається питання, якою вона з неї вийде і що збереже в собі після всього пережитого.
Фінал «Чуми» не дозволяє поставити красиву крапку навіть самим мешканцям Орана. Місто святкує, люди обіймаються, повертаються до близьких і намагаються повірити, що все залишилося позаду, але Ріє знає, що чумний мікроб не зникає назавжди. Він може роками спати, чекати свого часу і одного дня повернутися.
Для мене це вже давно не тільки про хворобу.
Чума може змінювати назви, століття і причини, але можливість нової катастрофи нікуди не зникає. І, можливо, єдине, що людина справді здатна їй протиставити, це пам'ять про пережите, співчуття до тих, хто опинився поруч, і готовність знову робити свою маленьку справу, коли світ вкотре почне сходити з розуму.
Я починав «Чуму» як роман про епідемію в закритому місті, а закінчив її як хроніку про людей, які вчаться жити там, де нормальне життя стало неможливим. І найбільш моторошним для мене виявилося навіть не те, наскільки легко я зміг зрозуміти мешканців Орана, а те, наскільки мало для цього довелося щось уявляти.
