Історія Почаївського монастиря не замикається в його мурах, а віддзеркалює той стан, який був майже на всіх просторах України.

ПОЧАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР В ІСТОРІЇ НАШОГО НАРОДУ

Передмова

«Почаївський монастир в історії нашого народу» — глибоко досліджений історичний нарис. Автор цього нарису — Іван Дубилко, громадський діяч із широким колом зацікавлень. Він співпрацював із видавництвами журналів «Молода Україна» та «Нові дні». Його статті друкувалися в багатьох українських часописах. Він вивчав історію українських поселенців-піонерів у Канаді, був автором і редактором книги «П’ятидесятліття Української Православної Катедральної громади св. Володимира в Торонто — 1926–1976».

У своєму нарисі автор не обмежується лише історією Почаївського монастиря, адже, як він зазначає: «Історія Почаївського монастиря не замикається в його мурах, а віддзеркалює той стан, що панував майже на всіх просторах України. Історію Почаївського монастиря, як і всієї нашої Церкви, неможливо відокремити від загальних історичних подій в Україні».

Поряд із описами виникнення, розбудови та існування цього монастиря — однієї з найбільших православних святинь в Україні — автор приділяє особливу увагу тій епосі, що в нашій історії називається «Велика Руїна» і настала невдовзі після Берестейської унії 1596 року.

На основі наукових історичних довідників автор із документованою хронологією висвітлює тривалу боротьбу нашого народу за державну незалежність Української Православної Церкви. Він звертає особливу увагу на ті події, коли після княжих часів козацькі армії під проводом своїх гетьманів довго боронили Україну від польських, московських, татарських і турецьких нападів. В оборонних битвах завжди гинуло багато ворожого війська, яке гнали на Україну королі з їхньою шляхтою, царі з їхніми князями. Водночас у тих битвах гинули незліченні тисячі нашого героїчного козацтва і стільки ж мирного населення, яке протистояло чужим загарбникам.

Унаслідок унії виникли внутрішні роздори між українцями. Безперервні збройні напади з одного боку католицької Польщі, а з іншого — православної Московщини знесилювали наш народ, руйнували Україну. Проте попри це наш народ не здавався. Історія гетьманської епохи ясно свідчить, що всі гетьмани ставили справи незалежності Української Православної Церкви на один рівень із питаннями державної незалежності України.

Сусіди-нападники в численних битвах із козацькими арміями переконалися, що поодинці їм України не здолати. Тому Польща й Московщина уклали між собою перемир’я, розділили Україну, а народ наш по обидва боки Дніпра поневолили.

Автор цієї історичної праці вводить читача в ту далеку, давню, героїчну й водночас трагічну епоху нашого народу. Адже після цього розділу й тотального поневолення України багато видатних наших політичних, військових, наукових і церковних діячів, які мусили служити окупантам, спольщилися чи зросійщилися.

У тій довголітній неволі чесне й побожне простолюддя, особливо сільське населення, залишилося незламною, фундаментальною твердинею української національної ідентичності та невичерпним резервуаром українських творчих сил.

Автор, розмірковуючи про минуле й сучасне, висловлює такі твердження: «Матеріалісти не мають почуття добродійного обов’язку — ні щодо поневолених народів, ні щодо своєї нації. Тому всі агресори фальшували й фальшують поняття всіх моральних чеснот і вдаються до антинародних, брутальних дій. Але як зрозуміти насильство тих, хто виступає духовними речниками віри в Бога, називає себе праведними носіями християнських чеснот, уявляє себе найближчими до Бога, вважає себе єдиноправильними послідовниками науки Христа і, прикриваючись Божим іменем та іменем Христової науки, чинить такі ж антигуманні лиходійства, як ті, що дбають лише про матеріальний добробут? Незалежно від того, хто, коли й де чинив різні насильства над людьми — хрестові походи, святу інквізицію, Варфоломіївські ночі чи інші антилюдські методи, — усе це вимагає відповіді на такі питання: яку спільність із вірою в Богу, вірою в основні елементи Христової науки тут можна знайти?»

Із визнанням треба зазначити, що ця праця дає багато історичних відомостей. Вона ілюструє болючу ситуацію, з якою мусив боротися наш народ, захищаючи свій край, свою Православну Церкву та культурні надбання від жорстоких сусідів.

Книгу авторства Івана Дубилка корисно буде прочитати кожному українцеві. Її треба читати уважно. Читаючи, ми освіжимо свої знання про ті часи, що в історії України звуться «Великою Руїною», і наберемося більше любові й вірності до мучениці — Святої Православної Церкви нашого побожного українського народу.

У історичних довідниках про Почаївський монастир дослідники приділяли дуже мало уваги, а інколи й зовсім не звертали її на населення містечка та селищ навколо Почаївського монастиря. Автор цієї теми вважає доцільним дещо написати про це, бодай про період польської окупації Західної України після Першої світової війни.

Містечко Почаїв розташоване з південного боку гори, на якій стоїть монастир — Почаївська Лавра. На східній, північній і західній сторонах гори, навколо монастиря, були передмістя: Юридика, Голендри, Гуменці й Граби. На південь — Плетянка й Рідкодуби, а на північний захід — Березина. Усі ці передміські селища разом із містечком утворювали одну адміністративну громаду з населенням близько десяти тисяч мешканців.

У центрі містечка жили євреї — торговці. Поляків, які прибули з Польщі на різні урядові посади, було понад тридцять родин. Із часів царської окупації залишилося кількадесят родин росіян. У монастирі перебувало понад двісті монахів, серед яких було багато колишніх царських урядників і військових.

Під час польської окупації в Почаївському адміністративному районі було сімнадцять сільських громад. На відібраних парафіяльних і монастирських землях уряд оселив багато колоністів, привезених із Польщі. У багатьох селах залишалися поміщики — великі землевласники ще з царських часів.

Поза тим, усе населення було українським, переважно малоземельним, яке весь час жило в нестатках. Національна свідомість, як і по всій Україні, була приспана царськими русифікаторами. Однак після Української національної революції, проголошення Української Народної Республіки та збройної боротьби за державну незалежність України національна свідомість прокинулася й почала зростати.

Під польською окупацією українські передові діячі в Почаєві негайно розпочали організаційну діяльність. У 1922 році організували Споживчу кооперативу. Потім заснували Товариство «Просвіта», «Пласт» і «Союз Українок». У 1925 році створили кооперативний банк «Українбанк», кооперативну книгарню «Громада» та кооперативну бетонярню, яка після об’єднання з цегельнею стала називатися Будівельною кооперативою. Молочарську кооперативу заснували 1927 року, але економічна криза зупинила її діяльність. Лише 1934 року її відновили, і завдяки виробництву масла вона увійшла до реєстру експортних кооперативів. У 1935 році організували Овочарську кооперативу, яка експортувала овочі до великих міст Польщі. Бджолярі також об’єдналися й створили Пасічничу кооперативу. Ремісники різних спеціальностей заснували Ремісничий цех.

Усі ці кооперативи мали близько п’яти тисяч членів. У різні пори року вони наймали близько двохсот працівників. У 1937 році розпочалися організаційні заходи для створення кооперативного млина — планували викупити поміщицький млин у селі Старий Тараж на річці Ікві, а разом із млином мала постати кооперативна пекарня. Того ж року Овочарська кооператива розробила проєкт будівництва фабрики для сушіння овочів і виробництва консервованих овочевих продуктів.

Польські урядові чинники постійно створювали різні перешкоди: у 1932 році закрили Товариство «Просвіта», заборонили «Пласт» і «Союз Українок». На місце «Просвіти» заснували Українське Культурно-Освітнє Товариство, яке мало великий хор, активний драматичний гурток і проводило курси українознавства для тієї молоді, яка через брак місця в семирічній школі (що містилася в монастирському будинку й налічувала близько двохсот учнів) приходила на навчання до старших членів цього товариства.

Також за наказом польського уряду від 1934 року всі українські кооперативи на Волині мусили належати не до централі у Львові — Ревізійного Союзу Українських Кооперативів, а до польської централі у Варшаві. Діяльність «Українбанку» обмежили лише Кременецькою округою. Іншим кооперативам не дозволяли відкривати філії в селах сусідніх районів.

Щоб перебрати керівництво кооперативами у свої руки, польські колоністи записувалися в члени кооперативів із вимогами обирати їх до правлінь. Ті, хто чинив опір таким вимогам, потрапляли до в’язниці або до каторжного табору в Березі Картузькій.

Євреї — мешканці Почаєва — вороже ставилися до української кооперативної діяльності. Вони нерідко допомагали полякам створювати перешкоди, адже кооперативна торгівля зростала й обмежувала їхні торговельні прибутки. Але в 1938–1939 роках, коли поляки влаштовували погроми українцям і євреям у Львові та інших містах, між українцями й євреями в Почаєві виникло зближення й співпраця. У концертній залі «Українбанку» відбувалися єврейські імпрези на честь їхніх видатних борців за створення Ізраїльської держави. У цих заходах брала участь українська молодь із Українського Культурно-Освітнього Товариства.

Восени 1939 року, після падіння Польщі, прийшов новий окупант — радянські комуністи. Українських кооперативних діячів вони заарештували й вивезли до Сибіру. Польських урядників, які не втекли, і колоністів також депортували до Сибіру. Євреї, втративши право на приватну торгівлю, масово пішли працювати в кооперативах, які стали державними й були пристосовані до радянської системи.

Міста й містечка навколо Почаєва: на північ від Почаєва до Луцька — 100 км, на північний схід — 13 км до містечка Бережці, у тому ж напрямку до Дубна — 60 км, на схід до Кременця — 23 км, до Острога — 80 км, на південний схід — 22 км до Вишнівця, на південь до Тернополя — 60 км, на захід до Бродів — 30 км, до Львова — 130 км, на північний захід — 22 км до Радивилова, а далі в тому напрямку — 50 км до Берестечка (відомого в історії битвою армії гетьмана Богдана Хмельницького з армією польської шляхти). Поблизу Берестечка був скит і церква святого Юрія, де розміщено музей цієї битви. Цю місцевість називають «Козацькі могили».

Історія Почаївського монастиря охоплює майже вісім століть. Як у християнській і загальній історії, так і в історії цього монастиря є задокументовані свідчення, які показують, хто й як розумів віру в Бога, хто й як тлумачив Христову науку, хто й як своїми діями втілював її в життя. Із цих історичних записів також видно, як українські народні маси зберігали чисту, неспотворену відданість Христовій науці, як у своєму житті наш народ дотримувався основних елементів християнської моралі, що не суперечать Божим, гуманним і природним законам.

t.me/Pochaiv