Увага! Довгочит містить спойлери до трилогії «Перший закон» Джо Аберкромбі!
Вступ
«Перший закон» автора Джо Аберкромбі — це трилогія романів у жанрі грімдарк: найтемнішому, найжорстокішому та найбільш, ммм, натуралістичному жанрі фентезі, яке можна знайти на поличках. Саме вона спонукала мене написати цей довгочит.
У першому романі серії, «На лезі клинка», ми слідуємо за кількома персонажами з різних частин світу, кожен із них — із різними проблемами та конфліктами. Їх об’єднує лише те, що всі вони ще ті покидьки, які спричиняють якщо не відразу, то отаке похитування головою та слова «ох, друже, ну ти й лайно». Джезаль — молодий лорд, який нічого ніколи не добився сам, і здається, що й не хоче; усе йому подавай на білій тарілочці з компліментом від кухаря, усі навколо нижчі, потворніші або тупіші за нього. Логен Дев’ятипалий — старий вояка, звиклий розв’язувати проблеми розрізанням супротивника навпіл. Він більше нічого й не вміє, тільки впадати в гнів, вбивати — та насолоджуватися цим. Ферро — жінка, що прожила багато нещасть, і тепер на меті має лише помсту, у будь-який спосіб, навіть, якщо для цього треба віддати душу в жертву демонам.
Усі вони збираються разом із чарівником Баязом у голові — та рушають наприкінці роману в подорож старими покинутими землями, сповненими небезпек та пригод.
«Раніше ніж їх повісять» починається там, де завершилася перша книга. Герої знайомляться, лаються одне з одним і поводять себе, як ті ще скоти; але із часом, та з подіями, що змінюють їхній погляд на світ, вони перетворюються на нових людей. Джезаль, мало не втративши життя в сутичці, обіцяє собі бути кращою людиною, ставитися до інших із повагою та розумінням. Логен потроху починає вірити, що, можливо, не все його існування має бути циклом із крові та вбивств; що, можливо, йому варто осісти десь у тихому куточку світу і просто жити. Ферро питає себе, чи так їй потрібна та помста, чи вона може забути про зло, спричинене їй, та шукати замість ненависті щастя.
Так, новими людьми, персонажі дістаються кінця книги — там на них чекає розчарування, бо артефакт, який вони шукали, зник. Але це неважливо. Подорож — перед шляхом, і головне те, що вони пережили, ніж те, чи досягли вони мети. Тепер залишилося тільки повернутися додому й довести собі та світові, що Джезаль, Логен та Ферро — кращі, ніж були до того.
Цього не відбувається.
Очікування, правила та обіцянки
Мистецтво розповідання історій існує вже тисячі років, і хоч не хоч, а з’являються від сюжетів певні очікування. Читач звикає до поширених сюжетних структур та трюків: герой має змінитися наприкінці історії; группа пригодників із часом зблизиться одне з одним і стане маленькою родиною; як звернув автор увагу на якусь деталь — то ця деталь точно гратиме роль у подальших подіях. Тому й кажуть, що «сюжет передбачуваний», хоча, подумати логічно — як, дідько, можна хоч щось передбачити, що ніколи в житті не читали? Ну, ось так і можна. Читач бере свої знання про історії, дивиться на початок сюжету, та інтерполює, тобто додумує, фінал або певні його деталі.
І все тому, що за тисячі років розповідання історій ми створюємо певні правила та закономірності; вони швидше не те єдине, що точно працює, а результат спроб, помилок та експериментів. Правило, що герой має перенести зміни упродовж історії, з’явилося не просто так, а тому, що воно працює: воно тримає увагу читача та, грубо кажучи, робить історію значущою.
Обидва ці чинники— «правила» історій та очікування читачів — переплітаються один з одним у часі. У результаті всіх цих дуже вумних та нікому не зрозумілих дій утворюється щось типу договору, обіцянки: автор на початку історії викликає в читача очікування, і під кінець має ці очікування виправдати. Є в нас супергеройський фільм — отже, мають там бути круті бійки, спецефекти та героїзм.
Що відбувається, коли автор порушує обіцянку? Найшвидше, читач буде незадоволений. Розчарований. Розгніваний. Ці емоції ми вважаємо провалом автора, тому що від історії читач має бути в захваті, вона має подобатися, а не навпаки, але!..
Що, як я скажу вам: іноді незадоволення, розчарування, гнів — це і є авторський задум?
«Перший закон» та розчарування
Сюжетна гілка Логена, Ферро та Джезаля використовує доволі відому сюжетну структуру — Шлях героя. Якщо описувати коротко, то структура виглядає так: герою пропонують рушити в подорож до незвіданих земель, і той рано чи пізно погоджується; у подорожі герой переживає випробування та небезпеки, які змінюють його як людину; герой повертається додому з новими знаннями, навичками та світоглядом. Цей шлях проходять і Люк Скайуокер, і Більбо та Фродо Торбінси, і Аліса Лйюїса Керрола.
Ту саму путь, як нам здається, проходять і наші троє протагоністів: перша книга — про те, як вони ступають на шлях, друга — про їхню подорож, третя — про їхнє повернення. Той самий момент тріумфу, на який ми так чекаємо: як вони постають перед давніми знайомими, як минулі випробовування вже не здаються їм чимось нездоланним, як стара ворожнеча бачиться дитячою сутичкою, а не чимось серйозним.
Але «Останній аргумент королів», третя і остання книга трилогії, змушує нас чекати, тримає інтригу: Джезаль ніби забуває все, чому навчився, Логен знову думає про жорстокі вбивства, Ферро — про помсту. Ну добре, це їхнє останнє випробування: зрозуміти, що повертаються до старого способу життя, використати набуту мудрість та відкинути цей спосіб життя раз і назавжди. І ми чекаємо, глава за главою, сторінка за сторінкою, що вони нарешті зроблять правильний вибір.
Ми чекаємо до останнього слова — а герої так і не змінюються.
Коли я читала цей фінал, у мене на обличчі, мабуть, був лише недовірливий подив. «Серйозно? Усі ці випробування, усі життєві уроки — і персонажі повертаються туди ж, звідки почали? Авторе, це так не працює! У чому тоді сенс?!» Я почував таке розчарування, коли загорнув книжку — наче витратив час ні на що.
І на цьому, мабуть, моє знайомство із серією завершилося би, якби наступні кілька днів я не продовжив замислюватися про цей фінал. Незважаючи на те, що він ламав знайому структуру та давав максимально незадовільне завершення, було в ньому щось… навмисне. У перших книжках автор точно знав, що робив — ну не може такого бути, щоби він так серйозно помилився наприкінці; має бути якийсь намір!
А що, як не Шлях героя є метою трилогії — а саме розчарування? Що, як сенс не в тому, що люди змінюються під тиском випробувань, а в тому, що вони не змінюються?
Бувало у вас таке, що вдарить вам у серце натхнення, і вирішуєте ви схуднути, чи там, зайнятися спортом, чи навчитися грати на гітарі? Тому що вам набридло ваше жалюгідне існування, де кожен день схожий на минулий, і ви тонете в них, бла-бла-бла? Ви сидите годинами перед монітором та складаєте ідеальний план тренувань і харчування на місяць уперед, закупаєте все, що потрібно. Ви з наснагою розпочинаєте перший день свого нового життя, перші два, перший тиждень; ба більше – бачите результати! А потім якось… Ну, може один раз дозволите собі щось поза дієтою. Ну, може два. А тоді, може, і тренуватися замість години на день — пів години.
Минає місяць — і ваших планів ніби й не було. І добре, якщо ви не згадуєте про ті тренування та дієти. А якщо згадуєте? Що колись були такі вмотивовані, такі впевнені у власному успіху, — що ви відчуєте щодо себе сьогодні?
«Перший закон» — це грімдарк-історія. Як я писали вище, грімдарк викриває найтемніші частини людської сутності; багато хто «найтемнішими» вважає жорстокість, насилля, брак емпатії до страждань інших. У «Пісні Льоду й Полум’я», ще одній грімдарк-серії книг, цих елементів предостатньо, як і в «Першому законі». Але і «ПЛйП», і «Перший закон» концентруються на інших темах; жорстокість, врешті решт — це лише частина епохи, лише наслідок людської слабкості. Бажання влади, а разом із ним страх утратити контроль — ось що веде багатьох персонажів Джорджа Мартіна, ось що створює більшість конфліктів.
А «Перший закон», відтак — про слабкість. Про коротке життя мотивації, якщо не підкріплювати її чимось іще. Про біль та розчарування, таке знайоме всім і кожному. Це те саме розчарування, яке ми відчуваємо в родичі, що кинув палити на місяць, а потім знову почав. Розчарування в громадській ініціативі, що має змінити рідний район на краще, але глохне через пів року. Розчарування в собі, коли два тижні поспіль писав щодня, а потім знову закинув усе в довгий ящик.
І про те, що подібне розчарування — набагато більш поширена річ, ніж успіх.
Але навіщо писати про розчарування? Навіщо тикати нас носом у наші ж недоліки — нам від цього що, краще має стати? Ми шукаємо в книгах втечу, дідько, ми хочемо бути далі від нашого життя! Ми хочемо історії про людей, які чогось досягли, а не як ми...
Але ж, що більше ми бачимо цих історій, то більше нам починає здаватися, що це норма, чи не так? І тоді наші невдачі стають ще боліснішими, бо справді старанна людина обов’язково змінюється — так нам кажуть в усіх фільмах і книгах! Ми забуваємо, що це неправда: зміни залежать не лише від нас та нашої волі. У гру вступають також наші мозок (який часто діє проти нас), наше оточення, наші звички. Зараз, більше ніж будь-коли, мені здається, нам потрібні історії, що нагадують нам — ми не одні. Мільйони людей поряд із нами мають ті ж самі труднощі, відчувають те ж саме розчарування.
І Аберкромбі, зламавши Шлях героя, зробивши фінал максимально незадовільним, змушує нас відчувати це розчарування не через призму персонажів, а власноруч. Щоби не було навіть можливості, що ми переплутаємо його із чимось іншим — із чимось не про нас.
На завершення
Отже, чи може ламання звичних структур бути літературним прийомом? Звісно! Але не все так просто — тому в цього довгочиту і дві частини, а не одна.
Як цей прийом використовувати нам, молодим авторам? Для чого він потрібен, у яких випадках він має сенс, які ефекти створює?
Ба більше: як зрозуміти, що є навмисним порушенням правил, а що — поганим сюжетом? Чи можемо ми тоді сказати, що восьмий сезон «Гри Престолів» ніхто не зрозумів, хоча насправді він був секретно геніальним? Ні, лол, мені самому від цього смішно. Тоді що: авторським задумом можна вважати лише ті порушення правил, які подобаються всім читачам та критикам?
А що, як «не подобатися» читачам та критикам — це теж авторський задум?..
Що ж, доведеться розбиратися в наступній частині. Треба ж обрати щось таке, що дуже розділило фанбазу, гм…
:)
А щодо «Першого закону»… Ви думаєте, що прочитали оці всі спойлери — та все? Друзі, читайте «Перший закон», бо я найкращу сюжетну гілку та найкращого персонажа в цьому довгочиті навіть не згадав :)
