Залізничний вокзал стояв у своїй красі, наскільки він міг бути за стільки років. Пусті лавки та перони, які чекали своїх людей стільки часу. Сідаючи в потяг, нічого навіть не очікував, бо вагони були пусті. Навіть попри це поїзди їздили, везучи лічених пасажирів. Дорога — це завжди довго й нудно, але цим і чарівно. Вдосталь часу на власні думки та переживання. На обдумування всіх життєво важливих рішень. На всі дії та бездіяльність, що ми робимо за своє життя.
Та не завжди виходить бути з цими переживаннями наодинці, і в хід іде музика чи навіть книги, якщо на них вистачає уваги. Мені вже остогидла музика, яку я мав, і вирішив просто сидіти та думати про свої переживання, які так повільно підповзають за нами.
На одній із наступних станцій у вагон зайшла дівчина. Легко заскочила до вагона, ніби чекаючи, що її тут будуть вітати.
— Пустувато тут, — сказала, явно чекаючи більше людей.
— Схоже, всім не до цього: всі осіли по домівках, — сказав, намагаючись підтримати діалог. — Та й я так був, але життя змушує їхати вперше цими пустими станціями.
— Хех, вдвох виходить, що вперше їдемо, — вона пройшла по вагону ближче до мене.
— Мабуть, — сказав, маючи якусь невпевненість усередині.
— До речі, куди їдеш? — запитала супутниця. — Дорога довга, встигнемо поговорити.
Не дуже хотів з кимось говорити, але відповів: — На Козятин, а далі вибиратимусь на Вінницю. Ну а ти куди?
— Також на Козятин та Вінницю.
— До речі, як тебе звати?
— Вікторія.
— Матвій, будемо знайомі.
Нова знайома сіла близько коло мене. Від неї приємно пахло солодким вином та паленим тютюном. Її темні коси були заплетені в дві короткі косички, що торкалися її плечей. Її щира посмішка ніби говорила: «ти можеш мені довіритися». Та її очі бачили усе, що ти мав на душі.
— То ж потяг на Вінницю їде аж зранку, то де ти плануєш ночувати? — сказала Вікторія, поправляючи свої дві косички.
— В тому проблема, що ніде; схоже, буду просто шастати по місту до самого ранку.
— Виглядає не дуже хорошою ідеєю. А справді кращих немає?
— На превеликий жаль, немає.
Вона втратила свою теплу посмішку, на зміну якій прийшло співчуття простому перехожому. Після цієї розмови деякий час ми просто мовчали. Ніхто не наважувався порушити тишу, ніби в ній є щось небезпечне.
Вікторія вирішила порушити цю тишу та дістала з кишені пачку цигарок.
— Будеш? — запитала, протягуючи одну цигарку.
— Все-таки відмовлюсь. Та й не курю я, — сказав, дивлячись на її руки, що тримали її.
— Добре тоді. — Вона підпалила одну та видихнула дим у вікно.
— Це законно? — збентежено відповів я.
— Навряд, але курити хочеться, — майже артистично відповіла, дещо відводячи погляд від мене.
Чи їй було за це соромно, чи просто не любила дивитися на когось, коли курить.
— І все-таки вибач, що я тут курю. Я перед цим не подумала про тебе.
— Нічого страшного, я трохи далі сяду.
— Просто життя грає як м’ячем у футбол, і вже не могла просто почекати кінцевої, не запаливши цигарки.
— Все добре, я тебе розумію, — і просто поклав їй руку на плече.
Її лице пожвавішало, і на ньому знову з’явилась посмішка.
Решту подорожі ми розмовляли про все, що турбує та не дає спокою. Від малих проблем до життєвих негараздів, що завжди є на нашому шляху.
І ось остання зупинка нашої короткої подорожі.
— Виходимо уже? — зі сумом запитала Вікторія.
— На жаль, наша подорож закінчилася, тому пора виходити.
Вечірній вокзал був не надто людним, як і сам вагон, у якому ми їхали. Сяяли вечірні вогні дешевих кафе та інших забігайлівок.
— То ти вже будеш іти? — запитав, наважившись порушити вечірню тишу.
— Так, — відповіла вона, опустивши очі, — я переночую в тітки. Та й час уже пізній, тому мабуть піду.
— Добре тоді. Бувай. Надіюсь, зустрінемось завтра зранку. Ти ж також на перший сідаєш?
— Так, тому ми поїдемо разом, — уже з надією сказала дівчина. Її посмішка знову засяяла на лиці.
— І ось ще: давай я напишу тобі свій номер, будеш дзвонити, якщо що.
— Добре. Ось пиши, — вона дістала блокнот та ручку.
Швидко записавши свій номер, вона швидко начеркала свого на моєму листочку, і все ж ми розійшлися. Її шляху я не знав. А я просто бродив містом, шукаючи якийсь цілодобовий магазин, щоб трохи скупитися та, можливо, трохи там посидіти цієї ночі.
Знайшовши його, мій список покупок був не дуже великий: пів хлібини, пара сосисок, енергетик. Цього повинно було вистачити на ніч, а далі знову дорога.
Ніч проходила дивно. Ходив від одного до іншого цілодобового. Уникати людей на вулиці. Коли набридло, повернувся до залізничного та просто ліг на лавці спати. Снилося, як я бігав з ланцюговим мечем по поїзду, шукаючи «гречку», а також різав людей, які читають книжки російською. Дивні бувають сни, але не суть, настав час їхати далі — на Вінницю. Почав ранок з бутербродів із дешевих сосисок, що лишилися з ночі, та енергетика. Нічого особливого, але було щось у цьому притягальне. Від мого сніданку мене відволік дзвінок.
— Алло, це Вікторія. Я скоро підійду до станції, та разом поїдемо на Вінницю.
— Добре, — хоч і тіло було втомлене від нічних походеньок, але почувався щасливим.
Кожна хвилина очікування давалась важко, але вони вартували того.
Прийшовши, Вікторія легко обійняла мене, як роблять старих друзів.
— Я тобі ось взяла теплий перекус та чаю, — сказала дещо соромлячись. — Я не могла просто проігнорувати, що ти цілу ніч так сидів, і вирішила взяти щось.
— Велике дякую, — мої очі світились від щастя. — Виглядає дуже смачно.
— Так. Я старалася… — тихо промовила вона.
Тепла їжа збадьорила краще, ніж енергетик, і тепер було повно сил продовжувати подорож.
У поїзді говорили вже мало, більше мовчали. Але це мовчання було повне розуміння і без слів. І більше нічого не треба було. Тільки трохи сну. Так і заснув у неї на плечі, поки поїзд віз нас до місця призначення.
