На фоні свого безформного існування і бажання покинути Телеграм з друзями пригадав про існування Друкарні.
З регулярного, що я зараз роблю то це записую свої сни. Колись вирішив їх записувати, з роками практики ті стали довшими, цікавішими на деталі та більш усвідомленими. Тож міг би тут ділитись своїми записами. Як мінімум тому, що мати записи в кількох місцях надійніше.
А також періодично є натхнення на твори, але поки сил досить лиш на чернетки, якими би з радістю ділився.
Отож, такий контент я можу запропонувати вам, датаїстичні окультисти)
P.S
Які є хороші альтернативи Телеграму з подібним форматом каналів, окрім самої Друкарні?
P.S.S
Зразок типового мого сну:
Сон, це був грандіозний, колосальний собор з елементами готики, ренесансу та бароко. Шалена гра контрфорсів, круглих та загострених вікон, барв білого, темного, як смола та бордового кольорів. Чомусь у думках спливає Флорентійський відомий собор, але це зовсім не він. Фасад був таким високим і всіяним гострими шпилями та виступами, що походив на гігантську хвилю чи на колючу тушу Левіафана. З під його основ і не здогадаєшся, що за тою виссю величний купол, якому позаздрить Ай-Софія. А навколо неї ліс шпилів та веж наче терція пікінерів-колосів. Це наче Вавилонська вежа, що лежить на боку, не менше.
Отож ще на етапі будівництва, під його основ у скальній основі вибили яму де робили цементну суміш, ціле озеро, що зранку розливалось та до ночі сходило. І серед одного з днів на виступ над цим дійством прийшов головний архітектор. Це був старець з білявою бородою до живота, він і сам був собором - людської думки та волі. На ньому були величні шати з візантійськими, латинськими, східними, мавританськими мотивами. Його легка шапка, що ховала сивину стікала по довгому волоссі стрічками різноманітних кольорів. Халат з довгими важкими рукавами вигравав візерунками та потаємними сенсами.
І от ця маса в рас втрачає вагу та розвивається над гладдю свіжого цементу. Архітектор зробив крок зі виступу та влетів у сіру трясовину. Там і лишився...
Недалеке майбутнє, я сиджу під собором, на лавці. Перед мною невелика вирва - початок розкопок. Я схилив голову і спер об кулаки - на мені лежить задача розкопати цю цементну яму не пошкодивши тіло, що спочиває посеред нього, та так то зробити, щоб майбутня гробниця не спортила виду собору та площі біля нього.
Ще дальше майбутнє, квадратна зала, що зрізана у скелі з легким жовтуватим світлом, що йде з кутків підлоги, що вмощена дощечками. Це могла бути просто пуста зала, якби ж не сіре, наче скульптура, тіло архітектора. Його руки розведені в боки, а ноги наче звиклі до польоту, кам'яна постать висить в повітрі у центрі кімнати.
Якісь новітні технології дають змогу цьому каменю в людській подобі існувати у такому підвішеному стані. Тут царює спокій і лиш погляд мертвого митця тривожить спостерігача внизу.
А стеля, це столітні плити площі, серед щілин яких пробивається денне світло, по тій же технології вони лишаються на місці і зверху є такими ж непримітними елементами площі на фоні Собору..
люблю цей сон
