Я жив в дивному місті. Був воїном, в «Крилі Безмовних» примарного міста, де оберігався арсенал примарної зброї. Досі ніхто не знає звідки вона взагалі взялась в тих руїнах настільки древнього храму. Навіть призначення того храму ніхто не знає.
Роки з три тому, коли я проходив свою службу, король мого королівства Арноді видав наказ сформувати загін охорони примарного храму, який назвали «Крило Безмовних». Бувши одним з кращих воїнів, я увійшов до того загону. Коли його сформували, то спочатку нікому не розповіли, що то саме за примарна зброя. Тому ми вирішили самі спостерігати за цією зброєю потайки між собою.
Виявилось, що просто знайти її неможливо, навмання гуляючи храмом. Проте деяким з нас вона траплялась, коли ми вартували. Ті, хто її зустріли, казали, що зброя сама знайшла їх. І казали вони: Якщо вона тебе обрала, то її треба підкорити, інакше вона підкорить тебе.
В якийсь день, було важко навіть встати. Було відчуття наче щось мене переслідує. Я не розумів що відбувається. Але мені довелося приборкати ту тривогу й піти на чергування храмом. Обійшовши пів храму, на собі відчув якийсь погляд — не ворожий, проте доволі проникливий. Я оглянувся і побачив його — той дивний лук : довгий, срібний по боках та дерев'яний до середини. Він мене наче кликав, та стало сил для спротиву у мене. Підійшовши до нього, я не стримався — почав натягати, а вона не піддавалась моїм зусиллям. Радше трохи і вдалось натягнути, зовсім мало. І я в ту мить відчув, як міцно мою душу прив'язало до того луку. І миті стало, як лук почав зникати з рук. Тоді ж розпочався сильний головний біль, та за ним прийшли ті думки :«ти слабкий, ти недостойний, ти бренний, ти раб своєї гордині, ти не той хто слухає». Находили на мене ці гнітючі думки раз за разом. Я хотів утекти від тих нав’язливих думок, але, біжучи від них, врізався в стіну й упав. У тих думках я нічого не бачив, і довелося спертися на ту стіну. Потім прийшов миттєвий спокій — наче буря припинилася в одну мить. Мої думки заспокоїлись: «твоє серце не таке чисте, і доля твоя не є значною, проте все ж таки доброта живе в тобі».
Потому, десь за два тижні я розповів командиру про те що відбулось того дня. Але ми були не вдвох – з нами був якийсь дослідник із Королівського палацу, і той дослідник щось записував до якоїсь книги. Я намагався перепитатись, що було зафіксовано з почутого. Проте командир звелів довіритись і мовчати про те, що тут відбувається.
Проходили роки, того як ми там перебували і майже кожен стрів свою зброю. І з оповідей один одного ми зрозуміли, що зброя не піддавалась звичайним воякам. І як сплив десятирічний термін служби, в тому загоні. Нас звільнили, та я повернувся до дому.
Тоді йшли роки. Я все більше відходив від тренувань, і більше що оброблені землі. Але все ж не полишав тренувань. І підходив час що війни. Напруга піднімалась, поки в столиці не знайшлась група героїв, яка приборкала ту зброю, що я з побратимами охороняли. Тоді вони очолили передову. Бої по переказам були неймовірно жорстокими. І я періодично відчував порив душі, що нагадував про прив'язку до того лука. Через що було дуже важко працювати. Але я переборував це відчуття: і працював і тренувався повз свої межі. Навіть якщо мене нестерпно тріпало від тих боїв. Я навіть найменшого виду не подавав, що зі мною щось не так. Я відчував всім тілом ті битви але вони робили мене тільки сильнішим. Я зрозумів що зі мною щось відбувається, хоча потребував відповідей. Тоді миттю сталося, що я потрапив у невідомий простір. Наче як в той момент, коли той лук прив'язав мою душу до себе. У тому просторі з’явився лук, та за пару митей почали поступати емоції власника лука. В ту ж чергу пішли емоції цілі, в яку цілився той чоловік з лука. І я розумів, що на мене покладений вибір. Вибір чи допомагати йому поцілити у ворога. Но я розумів що зараз війна, і за що борються наші воєн. Аж раптом я помітив примарні руки на тятиві. І зрозумів, що то руки тих як я, що вирішили допомогти тому воїну. Чим більше рук, тим сильнішою був постріл, та я наважився докласти своєї руки до пострілу.
Далі буде
