Автор: Олександр Баунов для Carnegie Politika
Оригінальний допис був опублікований 12 березня 2025 року
Путіну нелегко буде відразу відмовити Трампу, власноруч поклавши кінець великим надіям, що зародилися в того. Однак у Москви є можливість зависнути у фазі «відкладеної згоди».
У перегонах «від перемоги до перемоги» Трамп спершу пішов легким шляхом. Легкий шлях - це натиснути на залежного Зеленського. Але навіть найлегший шлях рано чи пізно привів би до моменту, коли тиснути треба вже на Путіна. І ось цей момент настав.
Україна погодилася припинити вогонь на 30 днів без попередніх умов і повністю, а не тільки в повітрі та на морі, як сама пропонувала раніше. Натомість вона отримала тільки те, що мала без жодного припинення вогню всього кілька днів тому - обмін розвідданими і раніше схвалену американську допомогу. Участь Європи в мирних переговорах хоч і потрапила до тексту спільної заяви делегацій за підсумками перемовин, зазначена в ній тільки як наполегливе побажання української сторони. Тепер, як висловився держсекретар Марко Рубіо, «м'яч на боці росії».
Москві буде важко цей м'яч спіймати, відповівши простою і чесною зупинкою бойових дій у момент, коли російська армія може похвалитися успіхами в поверненні міжнародно визнаної території рф у Курській області. Ворога виганяють зі «старих департаментів», і це вигнання - один із небагатьох епізодів війни, до якого навіть незадоволені й ті, хто сумнівається в її необхідності, у російському суспільстві висувають мінімум претензій.
Можна спробувати вмовити американців дати час для завершення Курської операції або винести її за дужки, хоча прийняти таке буде важко навіть Трампу. Аж надто наочним виходить підтвердження тези, що Україна - законне поле бою, а росія - ні. Москва може і просто зволікати з відповіддю в надії швидко завершити звільнення регіону.
Але що робити з усім ходом війни? Після початкових невдач і невизначеності росія зараз нарощує перевагу на полі бою, а за виробництвом озброєнь випереджає Україну та її союзників. “Агресивний блок НАТО” так і не перевів економіку на військові рейки.
У росії в мілітаристському сегменті еліти і суспільства виник консенсус, що Україну можна дотиснути. Зупинка бойових дій зараз буде сприйматися як спроба вкрасти неминучу перемогу. Путін сам неодноразово, зокрема зовсім недавно, повторив, що росія лише кілька місяців не дотерпіла до перемоги в Першій світовій війні. Це означає, що зараз головне - не повторити помилку і дотерпіти.
Російська дипломатія теж не може не почати висувати власних вимог. Нині їй пропонують приєднатися до припинення вогню, погодженого між США та Україною без участі Москви. Навіть якби ці умови її влаштовували, справою честі було б висунути свої умови, бо не можна обговорювати «нашу війну без нас».
Погодитися на припинення вогню без попередніх умов для Москви означає погодитися на припинення вогню на тих самих умовах, що й Україна. Кремль навіть у найкращі для міжнародних відносин часи припиняв спроби зрівняти себе зі слабшими сусідами. Тим більше він обуриться такими спробами зараз, коли йдеться про зрівняння зі злісним і до того ж ослабленим противником.
Відновлення обміну розвідданими та військової допомоги Україні в Кремлі вже сприймають як недружній жест і спробу налякати. А Путін намагається нічого не робити під тиском. Це повернення забраного в України вже сприймається Москвою мало не як зрада Трампа: за кілька тижнів тут стали звикати до своєрідного неписаного союзу з новою американською адміністрацією.
А є ще економічні та внутрішньополітичні причини. У росії пишаються підсанкційним економічним зростанням - свого роду «пасивним економічним дивом» - історією нормального життя і підйому промисловості під безпрецедентним економічним тиском («увійде в підручники»). Звідси природний страх - скінчиться війна, скінчиться зростання, а інших джерел поки що не придумано.
У внутрішній політиці за останні три роки війна стала сенсом життя, центром активності та джерелом натхнення стомленого роками влади російського лідера. Також вона перетворилася на соціальний ліфт і джерело самоповаги для помітної кількості російських чоловіків середнього і старшого віку. Путін у цьому відношенні свого роду верховний контрактник.
За три роки війни російський лідер звик схилятися над штабними картами, роздавати нагороди, обіймати людей у камуфляжі, позувати з військовими в орденах і погонах, втішати вдів, відвідувати поранених, опікуватися сиротами, таврувати зрадників. Він хвацько оперує назвами систем озброєнь і погрожує ними світовим столицям. Причому воєнний час, на відміну від колишнього мирного, робить ці загрози більш вагомими.
Звичайно, більша частина росії, поки за нею не прийшли, ухилилася від війни і продовжує жити звичайним життям. Але сам Путін не живе звичайним життям разом із більшістю своїх співгромадян. Його щоденною турботою і щоденною радістю, центром зусиль і джерелом емоцій стала війна.
У цьому відношенні він був і залишається гранично далеким від більшості власного народу, яка ухиляється від війни. Зупинення бойових дій принесе вакуум місії, який Путіну непросто буде заповнити.
Скрасити цю втрату може лише виконання якогось набору завищених, переможних російських вимог. Саме їх росія - на відміну від України - почне висувати вже на ранній стадії переговорів про свою участь у припиненні вогню. Вона робитиме це, зокрема, для того, щоб підкреслити явну нерівність договірних сторін.
Поки що кремлівські спікери дуже обережно реагують на українську згоду припинити вогонь. Можна сказати, ніяк не реагують. Це завжди означає одне: вони чекають рішення першої особи.
Однак паралельно повторюється весь стандартний набір вимог до України у вигляді територіальних поступок, «як у новій російській конституції», вічно нейтрального статусу, зміни президента через вибори, до яких будуть допущені всі кандидати й усі медіа, включно з російськими, відсутності західних військ і військових гарантій Україні, і навіть миротворчих сил.
Цей список умов російське керівництво починає продавлювати не на мирних переговорах, а вже зараз - ще до того, як спецпосланець Трампа Віткофф з'їздив до Москви і попросив приєднатися до припинення вогню.
Далі у Трампа виникне свій доленосний вибір - спробувати натиснути на росію, яка цього разу, на відміну від України, проявляє непоступливість і заважає його миротворчій перемозі. Або, зіткнувшись із тим, що натиснути на Путіна для досягнення швидкого результату йому нічим, знову солідаризуватися з ним і просувати його список вимог як спільний.
Тим більше що частину вимог росії нова американська адміністрація прийняла ще до початку серйозної розмови. Тоді непоступливою знову виявиться Україна. Можна тільки припускати, як довго Трампу вдасться таким чином маскувати свою слабкість щодо Путіна.
Путіну, втім, нелегко буде відразу відмовити Трампу, власноруч поклавши кінець великим надіям, що зародилися в того. До того ж така відмова частково поставить його на один рівень із Зеленським, який «не хоче миру». Однак у Москви є можливість зависнути у фазі «відкладеної згоди».
