Ця стаття є продовженням аналізу газетних публікацій репресованого воїна УПА Івана Прошака (1922-1999), знайдених у Музеї історії міста Коломиї.
У газеті "Вісник Коломиї" за 30 березня 1994 року репресований воїн УПА написав статтю "Кілька слів про своїх друзів, про яких чомусь забувають", де написав про коломиян, які брали участь у національно-визвольній боротьбі в 1940-1950-х роках. Починається стаття таким чином: "Тепер у нашій вільній Україні рідко зустрічаємо сивих, фізично і нервово виснажених людей, які у другій світовій війні вели нерівну і жорстоку боротьбу з окупантами. На жаль, досі їх не реабілітували. Вони не мають необхідної пенсії, хоча усе своє славетне життя віддали підпільній боротьбі та провели у довголітніх концентраційних таборах". Далі критикував Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", де було передбачено, що учасники УПА належали до учасників бойових дій під час війни проти нацистів у 1941-1945 роках: "Скажіть, люди добрі, яка насмішка над учасниками ОУН і УПА. У мене й у всіх повстанців була абсолютна ненависть до окупантів України, незалежно від того, чи то був поляк, німець, мадяр, румун, а чи росіянин". Далі розповів про побратимів по неволі - Недільського та Гливу, які були членами станиці ОУН-УПА. Також пригадав Іван Прошак у цій статті й Сімаса Кудірка, литовського політичного в'язня, який опублікував свої спогади в часописі "Визвольний шлях" за березень 1975 року й з великою повагою ставився до українських політичних в'язнів. Литовець пригадав і про мешканця Коломиї Володимира Гливу, про якого так описував Іван Прошак: "Володимир Глива, нині коломиянин, відбув у каторжних таборах підряд 28 років і є найтривалішим мучеником Московської імперії. На превеликий жаль, вже у своїй вільній державі, ніхто не бажає Володимиру Гливу зарахувати страшний каторжний труд до загального трудового стажу й установити на рівні усіх зароблену за колючим дротом, під дубом автоматів, пенсію за віком". Закінчується розлога стаття нині актуальною фразою: "Вірю, що усе переживемо. Тому закликаю Вас, дорогі брати і сестри нашого славного Прикарпаття: поважаймо наших героїв, єднаймося і любімося, бо тільки в єдності сила народу, багатство і могутність нашої держави".
Далі у тій ж газеті за 19 жовтня 1994 року з'являється стаття пана Прошака "Вшанували день армії", яка розпочалася так: "Минулої неділі після служби Божої прийшли коломияни до Народного дому, щоби спільно провести урочисте зібрання, присвячене річниці від дня заснування УПА та трагічної смерті провідника ОУН, славетного борця за волю України Степана Бандери". Там з урочистою доповіддю виступив голова Коломийського Братства ОУН-УПА Петро Горецький, хвилиною мовчання вшанували пам'ять загиблих патріотів, а Орест Шарак та Людмила Юркевич декламували вірші про знедолену Україну. На закінчення зробили спільне виконання Гімну України. Ведучою заходу була Марія Маївська, був присутній тодішній міський голова Ігор Довганюк. Зауважив автор статті й про відсутність молоді на заході: "Хоча зал був заповнений, але дуже сумно, що було мало нашої молоді, молодої інтелігенції, яким будувати незалежну Українську державу. Варто б їм уже зрозуміти, що колись молоді юнаки і дівчата, тепер сивочолі бабусі і дідусі, мали і мають єдине бажання - здобути Українську Соборну державу, або загинути у боротьбі за неї".
У грудні 1994 року у "Віснику Коломиї" Іван Лук'янович повідомив: "Минулої суботи в Народному домі зібралися сивочолі члени Товариства політв'язнів і репресованих на звітну конференцію". Тоді учасники зібрання підтримали боротьбу чеченського народу проти російських окупантів і надіслали зверення Кучмі, Єльцину та Дудаєву: "Конференція коломийського осередку політв'язнів і репресованих підтримує національно-визвольну боротьбу Чеченської самостійної держави супроти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Патріоти України були й будуть, дорогі друзі, з вами, з усіма вільними народами Кавказу. Слава героям Чечні, що віддають своє життя за волю і незалежність Батьківщини!" Тоді ж був обраний новий склад товариства з 15 осіб на чолі з Іваном Кейваном.
У вищенаведеній пресі вже за 1 квітня 1995 року Іван Прошак написав коротке повідомлення "Заслуговує на перевидання", де закликав профінансувати друкарні імені Шухевича перевидання праці "Про велику історію України", яку опрацювали Іван Крип'якевич та Микола Голубець, Дмитро Дорошенко та Ярослав Пастернак.
Далі 6 травня 1995 року вийшла стаття "Цього гріха Господь нам не простить", де повідомив репресований воїн УПА, що на Провідну неділю за нез'ясованих обставин був зачинений коломийський храм і не допущено владику Павла Василика на проведення Служби Божої. "Надіюся, міськвиконком, депутати негайно розглянуть цей безглуздий конфлікт, поки ще немає людських жертв. А до того все йде. Окремі особи вже обзивають єпископа нецензурними словами, тюремником і бандерівцем. Зрозумілою що конфліктом керує підготовлена група людей", - ось так роздумував у статті колишній політичний в'язень про вирішення цієї проблеми.
А вже 30 серпня того ж року у "Віснику Коломиї" Іван Прошак розповів про поховання полеглих воїнів УПА, які загинули в бою між повстанцями та енкаведистами 16 грудня 1945 року в Загайполі. Тоді під натиском ворога упівцям довелося відступити, але перед цим п'ятьох полеглих засипали землею у криївці. Їх звали Григір та Осип Мельники із Загайполя та Іван Андрійчук, Дмитро Палагицький та Іван Федорак із села Острівець Городенківського району. Розкопали поховання за сприянням голови "Меморіалу" Ганни Шепетюк та голови сільвиконкому Марії Семчук. 25 серпня відбулося почесне поховання.
Аналіз подальших публікацій різних років Івана Прошака буде в подальших статтях.
