Походження Почаївського монастиря
Найбільшою святою реліквією Почаївського монастиря є Чудотворний Образ Божої Матері. Такою ж великою святістю вважаються мощі отця Йова, що й досі зберігаються в Печерній церкві монастиря, видовбаній у скалі. Звернемо увагу ще раз на цього святця-подвижника — отця Йова. Митрополит Іларіон наголошує, що в епоху феодалізму кріпацьке простолюддя не мало фамільних прізвищ, а лише хресні імена та інколи прізвиська. Тому запис життєписця отця Йова — монаха Досифея — про те, що отець Йов Залізо походив із аристократичної родини, історики вважають правдоподібним.
На 30-му році життя, приймаючи свячення в чин схимника-ієромонаха, отець Йов прийняв інше ім’я — Йоан — і так підписувався на документах і у своїх теологічних працях, але серед чернецтва і в народі увіковічилося його ім’я — отець Йов Залізо.
У монастирі він запровадив суворі приписи богослужбових правил, розподіл обов’язків у щоденних працях монахів. Щоденно сам працював у монастирському господарстві, виконуючи важку фізичну працю. Після щоденних трудів і богослужінь у церквах отець Йов перебував у своїй печерній келії — постив і молився. Подібно до Івана Вишенського на Афонській горі, отець Йов писав проповіді і теологічно-полемічні твори на протиставлення унійним насильствам. Повна збірка його писань нараховувала 80 творів.
Від аскетизму, фізичної праці і виснажливої боротьби з польськими магнатами в отця Йова на тілі з’являлися рани, але ніде немає записів, які б згадували, що отець Йов лежав хворий.
Року 1651-го отцю Йову виповнилося 100 років життя. Того ж року повз монастир проходила козацька армія гетьмана Богдана Хмельницького на захід під Берестечко до битви з армією польської шляхти. Як твердить історик Микола Костомаров, у тій битві «...згинуло 30 тисяч козаків».
У відступі з поля бою козаки проходили повз монастир і монахам розповідали про ту трагічну битву, продовження і збільшення «Великої Руїни» України та занепад незалежності Української Православної Церкви.
Звернемо увагу на ту історичну місцевість під Берестечком і її зв’язок з історією Почаївського монастиря. Берестечко розташоване біля річки Стир. Зі сходу в Стир впадає річка Пляшівка. Східне побережжя Стиру й обабіч річки Пляшівки — торфові багнища, покриті очеретом. Навколишні поля і та багниста долина були тереном великої козацької битви з армією польської шляхти.
На тему цієї трагедії митрополит Іларіон висловив такі твердження: «...поляки своїх побитих давно вшанували: у Берестечку був збудований костел, а в ньому поставлена гробниця з останками Яреми Вишневецького, що зрадив святу віру своїх батьків — православ’я...». А історик Дмитро Дорошенко називає Ярему Вишневецького «найлютішим катом українського народу».
Побиті козаки під Берестечком лежали на полі битви 257 років. Лише 1908 року за ініціативою монашого керівництва Почаївського монастиря побіч річки Пляшівки на острівці Журавлиха засновано чернечий скит і почали там будувати церкву святого Юрія. Масивний фундамент указував на те, що церква була запроєктована на кілька тисяч людей. Перед Першою світовою війною збудували лише вівтарну частину тієї церкви. У підвалі, у стінних мурованих шафах, були складені козацькі кістки. Черепи козацьких голів збережено в цементовій цебрині. Побіч церкви святого Юрія стоїть мала дерев’яна церква, у якій є таблиця з написом, що в тій церкві гетьман Богдан Хмельницький молився перед битвою. Митрополит Іларіон подає, що «у селі Пляшова стояла мала трибанна церква святого Михаїла, — її поставив ще гетьман Богдан Хмельницький 1650 року. За переказом, у цьому храмі напередодні бою 15 червня 1651 року молився гетьман зі своєю старшиною, а Службу Божу правив Єрусалимський митрополит Йоасаф. зарубаний поляком митрополит був похований у цій же церкві». Ту церкву перевезли на острівець Журавлиха і поставили поблизу церкви святого Юрія. З того часу всю ту місцевість у народі називають «Козацькі могили».
Збудована церква, перевезена туди історична дерев’яна церква, зібрані козацькі кістки — створений історичний музей-пам’ятник — це поважна частка історії Почаївського монастиря.
Чотири місяці після битви під Берестечком отець Йов, проживши 100 років, помер 28 жовтня 1651 року. Поховали його в монастирському саду. У тій могилі отець Йов пролежав 7 років і 10 місяців. Є записані свідчення про те, чому отця Йова зарахували до святих угодників Божих. Люди, які молилися коло могили отця Йова, і монахи з монастиря свідчили про ті чудодійні явища, що відбувалися з людьми-богомольцями. Свідчив також ігумен монастиря Досифей, учень і життєписець отця Йова.
З Києва прибув митрополит Діонісій Балабан і досліджував свідчення про ті чудодійства. Митрополит Іларіон написав: «По всьому тому, докладно все перевіривши, 10 вересня 1659 року у присутності митрополита й численного духовенства гроб Ігумена Йова відкопали й відкрили, його тіло було нетлінне».
На час відкриття гробу зібралося безліч народу, і вони були свідками всього того, що сталося. Київський митрополит Діонісій Балабан призначив свято отця Йова на день його упокоєння — 28 жовтня. То було свято монастирське. Але всенародні святкування відбувалися щороку 10 вересня — у день відкриття гробу і канонізації, що припадало напередодні свята Усікновення Голови Івана Хрестителя. У ті дні до Почаївського монастиря прибувало найбільше богомольців. При співучасті численного духовенства і маси народу мощі отця Йова виносили з Печерної церкви і зі співами — молитовною процесією обносили навколо Успенського собору.
Звернемо увагу на чудодійне врятування монастиря від турків. Після програної битви гетьмана Богдана Хмельницького під Берестечком, до кінця його життя, а ще більше після смерті Б. Хмельницького, поляки і москвичі військовими нападами поступово доводили Україну до великої руїни й поневолення.
Гетьман Петро Дорошенко хотів звільнити Україну від усіх окупантів. З цією метою він уклав договір із Туреччиною. Турецькі війська пішли походом проти Польщі і на південно-західних землях України грабували міста й села, усе палили, а людей убивали або забирали в неволю. Дійшли й до Почаєва. Люди втекли в ліси, а багато хто сховався в монастирі, де молились і готувалися до оборони і смерті. Турки готувалися до наступу. Коротенький уривок з історичного нарису Семена Антоновича Жука так висвітлює ту чудодійну подію: «Але несподівано над ранок із 22 на 23 липня 1675 року турки знялися і в панічному безладі залишили Почаїв. Дивний і незрозумілий відступ турків дав підставу для створення легенди — людських розповідей про чудесне врятування монастиря Божою Матір’ю».
На підставі тих легенд і написаних розповідей тогочасного ігумена Йосифа Добромирського інші історики й митрополит Іларіон написали про те чудо ширше з гіпотезою, що побіч Богородиці над монастирем також було з’явлення отця Йова, мощі якого тоді спочивали в печері в Троїцькому соборі. Те чудо зображене великими ілюстраціями в Успенському соборі й на стіні вздовж сходів, які ведуть у Печерну церкву, де лежать мощі отця Йова.
То був напад турків — бусурманів. Тепер звернемо увагу на напасті на Почаївський та інші монастирі, і взагалі на Українську Православну Церкву, що їх чинили ті, що називають себе носіями Христової науки і християнських моральних чеснот.
Щоб мати краще уявлення, в яких обставинах діяли Почаївський монастир і Українська Православна Церква по всій Україні, зупинимося на деяких історичних фактах: в урядовій політиці Польщі й Московщини, які впливи мали на ту політику їхні церковні владарі, які вимоги вони ставили своїм урядам стосовно державної і релігійної незалежності нашого народу, та які наслідки все те приносило всій Україні в ту добу, яку, від Берестейської унії почавши, історики називають «Великою Руїною» України. Подаємо цитати з праць істориків.
«Єпископ Іпатій Потій одразу в своїй єпархії почав навернення на унію “силою і зброєю”. Наприклад, у місті Володимирі навернення священика Мартина відбувалося так: його під час утрені витягнули з вівтаря тієї церкви і повели до Успенської церкви, де на амвоні сидів єпископ Потій; священика побили, після зняли з нього ризи, єпископ остриг йому голову на чотири сторони, а потім диякон увесь постриг; єпископ Потій оголосив його забороненим у священослужінні».
«Єпископ Ісаак Борискович, колишній ігумен Черчицького монастиря під Луцьком..., висвячений у Києві 1620 року на катедру Луцьку..., був видалений поляками з катедрального Луцька».
Іван Власовський звертає увагу на те, що «уніатів польське католицьке громадянство трактувало як щось нижче», і на доказ того цитує уривки зі скарги уніатського митрополита Йосифа Рутського: «...будь ти найгорливіший католик, висвячений у сан найзаконнішим способом, але коли ти уніат, то священик — ставай нижче латинського священика, єпископ — нижче латинського єпископа».
Історичні документи показують, що митрополит Йосиф Рутський домагався у Римі і в Польщі, щоб українців-уніатів трактували рівноправними з польськими католиками. Одночасно він намагався порозумітися з православними єпископами, щоб довести до «універсальної унії», тобто поєднання «однієї Русі з другою» і створення патріархату в Києві.
І. Власовський доводить, що ідея «універсальної унії» була узгоджена з римським центром і з польським королем та його єзуїтськими дорадниками. До того задуму приєднався православний єпископ Полоцький Мелетій Смотрицький. Він їздив до Царгорода та інших патріархальних осідків на Сході і заходився той задум здійснити. Але на Всеукраїнському Соборі в Києві 16 серпня 1628 року ієрархи, священики, ігумени монастирів і світські делегати ті підступні заходи «універсальної унії» відкинули.
Висвячених у Києві 1620 року українських православних єпископів поляки не визнавали легальними, бо ті не просили дозволу в польського короля Сигізмунда III-го, «який 45 років був у Польщі королем, зійшов у могилу державний володар, найвідданіший слуга й опікун римського католицтва, що майже півстоліття обмежував права, а то й переслідував інші віровизнання в Польщі».
Ті переслідування і знущання над українською і білоруською людністю, їхніми священиками й ієрархами довели до того, що коли митрополит Йов Борецький помер у Києві 2 березня 1631 року, його наступник Ісайя Копинський «...почав акцію на козацьких нарадах 1631 і 1632 років за піддання себе московському царю з огляду на нестерпні переслідування Православної Церкви в останні роки панування Сигізмунда III-го».
Перед і під час виборів нового короля — Владислава IV-го — боротьбу української православної шляхти в польському сеймі за права Православної Церкви українського народу очолював архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила і домігся закону — «Пунктів заспокоєння». Той трактат вдалося досягти не тільки завдяки добре організованому приготуванню православних, але й тому, що король Владислав IV-й, «...хоч відомий був зі своїх толерантних поглядів, проте мусив, як і завжди водилося при виборах короля, дати гарантії свободи віри й повернення порушених прав різновірців у державі, без чого не могло дійти до самих виборів».
«Пункти заспокоєння», скріплені підписом і печаткою Владислава 1 листопада 1632 року... Зміст першого пункту того закону в повному тексті такий: «На будучий час руському народові релігії грецької предоставляється вільно відправляти богослуження і святі таїнства; адмініструвати церкви, ремонтувати старі й будувати нові церкви, а також шпиталі, семінарії, школи й друкарні, займати вільно неуніатам міщанські посади по всіх містах і містечках; церковні братства з їхніми церквами, як ті, що досі були неуніатів, так і ті, які будуть засновані, залишаються при них у спокійному володінні». А сьомий пункт звучить: «Обидві сторони повинні жити між собою в спокої, припинити всякі суперечки й образливі один на одного писання; наукою і добрими прикладами підтримувати згоду і любов».
Тоді ж, під час виборів нового короля й написання «Пунктів заспокоєння», поляки все ще не визнавали легальними єпископів, висвячених у Києві 1620 року. «Погодились же на обрання й висвячення нових осіб. Вибрані були тоді ж, у час елекційного сейму, православними світськими послами, а не церковним собором, названі в “Дипломі” архімандрит Петро Могила на Київського митрополита (3 листопада 1631 р.), Олександр (у чернецтві Афанасій) Пузина на єпископа Луцького і Острозького та Йосиф Бобрикович на єпископа Мстиславського (останні два — 15 листопада 1632 р.). Названим трьом і дано було під час коронаційного сейму королівські привілеї мати під своєю владою і “послушенством” увесь народ український як духовного, так і світського стану, що “не є і не хоче бути в унії з Римським костелом”. Одночасно Владислав IV дав стверджуючі привілеї на правну діяльність ряду православних братств, як Віленське, Львівське, Люблинське, Мінське й інші».
«З відома й по апробаті коронаційного сейму король видав “Диплом”, згідно з яким православним давалася свобода віровизнання, певні права і привілеї та приречення на наступному сеймі поширити ті права згідно з “Пунктами заспокоєння”. Конкретно в “Дипломі” сказано було про призначення королем нових владик Православної Церкви в Польщі, а саме: “Що торкається велебного отця Петра Могили, Печерського архімандрита, вибраного неуніатами на Київську митрополію та маючого сакру від Константинопольського патріарха, рівно ж і уродженого Олександра Пузини, вибраного на Луцьку і Острозьку єпархію, отця Йосифа Бобриковича, вибраного на Мстиславську єпархію і того, хто буде обраний обивателями неуніатами на Перемиську катедру”, — то всім їм дозволяється без перешкод мати юрисдикцію і виконувати всі обов’язки для тих, хто не є в унії, без всякої до того перешкоди з боку уніатів». Закінчувався «Диплом» урочистим приреченням короля виконати на наступному сеймі все, що залишилось невиконаним згідно з «Пунктами заспокоєння», «якщо дасть Господь Бог». «Все це, — каже в “Дипломі” король, ми забезпечуємо цим нашим дипломом, який є сеймовою конституцією, апробованою авторитетом усього сейму, на ствердження чого ми й дали цей диплом свій з підписом рук наших і послів не тільки від сенату, але й від посольського кола».
Але не так думали в Римі. «Папа, якого нунцій повідомив про зміст проєкту для заспокоєння православних, що його виробила комісія під головуванням Владислава, визнав той проєкт противним канонам Католицької церкви і папським декретам, шкідливим для унії і римського костелу, з огляду на що переконував католиків ні в чому не поступатися “схизматикам” і енергійно боротися з “схизмою”».
«Уніати видали дві книжки, в яких доводили, що унія здавна була в українського і білоруського народів, і що всі права і привілеї, дані колись польсько-литовськими володарями, відносяться саме до уніатів, а не до православних».
«Папа Урбан VIII-й скликав у себе собор, на якому визнано “Пункти заспокоєння” противними Божим і людським законам, образливими для католицтва, папського престолу й унії. Папа написав (1 січня 1633 р.) Владиславу, щоб він прийняв унію під свою опіку, а нунцію і митрополиту-уніату Рутському — щоб усіляко вживали зусиль, аби ці “Пункти” були відкликані або не були виконані».
Історики стверджують, що в тогочасній Польщі: «Тут закони тільки писались, а не виконувались. Найбільш обдурюючі порушення законів часто залишались безкарними. Для того, щоб у житті застосувати певний закон, необхідна була сила. Отже, важко при таких умовах судити про положення й життя Української Православної Церкви в роках управління Владислава IV, себто перед вибухом повстання Хмельницького, тільки на підставі законодавчих актів; треба, беручи ці акти до уваги, дивитися і на життєві факти на місцях. А ці факти кажуть, наприклад, що утворена королем згідно з “Пунктами заспокоєння” комісія для розподілення церков між православними і уніатами натикнулась у своїй праці з боку уніатів на рішучий спротив, місцями навіть збройний, як було то у Вільні, Мінську, Слонимі, Новогрудку, Гродні; уніати зовсім не хотіли віддавати православним захоплених церков. Уніатське духовенство, яке користало з широкої опіки латинської ієрархії, дозволяло собі різного роду насильства над православними з метою примушення їх до святого єднання з римською церквою. Воно не тільки не віддавало православним церков, які мало передати, а ще захоплювало належні неуніатам. За спротив уніати тягнули православних у суди; ці ж останні були переповнені католиками і уніатами і завжди вирішували справи на користь уніатів, накладаючи на православних суворі кари... Холмський владика-уніат Мефодій Терлецький силою повідбирав у 1639 р. у православних церкви в Любліні, Красноставі, Сокалі, Белзі і по інших містах своєї єпархії, позамикав їх і запечатав; православних священиків мучив і садовив по тюрмах; у висліді православні залишалися без богослужень, люди вмирали без сповіді і причастя, діти — без хрещення, а померлих ховали в полі без християнських обрядів».
«Коли Холмська катедра не була повернена православним, а тільки треба було повернути православним, згідно з “Пунктами заспокоєння” 1632 р., деякі церкви, то уніатський єпископ Мефодій Терлецький не тільки не виконав постанов закону, а ще в переслідуванні всякими способами православних довів, наприклад, у Красноставі до того, що одні дістали присуд смерті, другі були висічені біля ганебного стовпа, ще іншим карою було відрубання рук або конфіскація майна; нарешті змусив “переможених православних” просити у нього прощення з відреченням одночасно православ’я, після чого “прощав і приймав” в унію. Він же в Грубешові влаштовував “процесії” покаянні, коли православні городяни з жінками й дітьми були змушені йти через ціле місто, ставати перед брамою на коліна й просити розрішити їх від “схизми” та прийняти в унію».
«Унія проклятая так потурбувала панство тої спокійности, — так писав сучасник тієї доби священомученик Афанасій Филипович, ігумен Берестейський, — що не тільки в країнах, у князівствах, у повітах, містах, містечках і в селах міщан із міщанами, жовнір із жовнірами (бо ж і з козаками внутрішня війна про те була), панів із підданими, родичів із дітками, а й духовних із духовними, наостанок монахів із монахами — до гніву не погамованого приводила, приводить і нещасливо розжарюває». Священомученика — ігумена Афанасія Филиповича закатували поляки 5 вересня 1648 року.
Терпіння українського народу перетворилося на всенародне повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Розгромлені польські війська, магнати, шляхта і єзуїти, а з ними й уніатські місіонери мусили тікати з України. У лютому 1649 року поляки вислали делегацію до гетьмана Б. Хмельницького на переговори і перемир’я в Зборові.
«Хмельницький поставив у ділянці релігійних питань такі свої умови:
Та, гірша за турецьку, неволя, яку терпить через унію український народ, повинна бути припинена, себто, як споконвіку бувало, так і тепер залишалась би тільки одна Русь старого грецького закону, а владицтва і всі церкви в Короні й Литві залишились би за руським (українським і білоруським) народами; імені унії щоб не було, а тільки римський і грецький обряди, як це було тоді, коли Русь з’єдналася з Польщею;
Київським воєводою повинен бути руський за походженням і грецької релігії, щоб не нападав, як нинішній, на церкви Божі;
Київському митрополитові дається місце в сенаті, перше після примаса польського;
Костели й монастирі католицькі в Києві, як є, так і залишаються, але єзуїтів і єзуїтських шкіл у Києві не може бути».
«Хмельницький маніфестаційно був повінчаний народними масами — духовенством, міщанством при тріумфальному в’їзді його до Києва перед самим святом Різдва Христового року 1648. На чолі тисячного кінного поїзду назустріч гетьманові виїхав тоді Єрусалимський патріарх Паїсій, а з ним і київський митрополит Сильвестр Косів».
«Домагання Хмельницького, поставлені ним у переговорах із комісарами під впливом особливо нових київських настроїв, польський уряд, як і треба було сподіватися, відкинув. А це означало продовження війни, що й розпочалося на весні 1649 року. Козаки й на цей раз вели війну в союзі з татарами. 5 серпня 1649 року під Зборовом козаками було розбите польське військо, але в розпачливій для поляків ситуації рятував їх татарський хан, куплений обіцянками поляків, який заявив Хмельницькому, що якщо гетьман не хоче миритися з поляками, то він кидає гетьмана і переходить на бік короля. Цим змушені були козаки до переговорів із поляками, на чолі військових сил яких стояв сам король Ян Казимир. Унаслідок тих переговорів була укладена “Зборівська умова” 1649 року, оголошена одначе поляками не у формі взаємного договору, а у формі “Декларації ласки короля, даної на пункти прохання війська Запорізького”, і мала бути затверджена на найближчому сеймі, який був призначений на 22 листопада 1649 року».
Сейм був бурхливий з огляду на унійне питання і сенаторське крісло православному митрополитові і тривав до січня 1650 року. «Католицька партія рішуче стала проти допущення в сенат православного митрополита. Єпископи латинські вбачали в цьому допущенні тяжку образу Римської церкви і заявили, що вони негайно покинуть сенат, як тільки в сенаторському кріслі засяде митрополит Сильвестр Косів. “...Митрополит Сильвестр до сенату не увійшов, хоч і прибув на цей сейм до Варшави з духовенством і представниками козацтва”». «...Папський нунцій протестував 31 січня 1650 року проти всіх декретів, прийнятих на останньому сеймі на користь православних та затверджених королем».
Історичні дослідження показують, що гетьман Б. Хмельницький передбачав католицькі спротиви і те, що поляки не будуть виконувати тих зобов’язань, які самі ухвалили, і що війна з Польщею буде продовжуватися. Тому Богдан Хмельницький шукав союзників: «Православна Москва відмовилась тоді дати поміч Україні, не бажаючи зривати миру з католицькою Польщею...».
Передбачення гетьмана Б. Хмельницького здійснилися. Польська шляхта у поспіху мобілізувала великі військові сили свої і найняла чужі — німецькі — для повного наступу на Україну. Після битви під Берестечком польські війська дійшли аж до Білої Церкви — недалеко від Києва. Там, у Білій Церкві, 28 вересня 1651 року поляки продиктували Б. Хмельницькому вимушену угоду, якою українську автономію обмежили лише до Київського воєводства; вимагали обмежити козацьку армію до 20 тисяч козаків; поставили вимогу Б. Хмельницькому не входити в союзні договори з іншими державами. Отже, з історії відомо, що той вимушений договір і поновлена польська окупація Правобережних земель України, жорстоке знущання над українською людністю і Православною Церквою нашого народу були причинами, що нахилили гетьмана Б. Хмельницького до укладення Переяславського договору з Москвою 1654 року.
Згідно з тим договором Україна мала бути союзною, але незалежною державою. «Козацька старшина вимагала від послів — бояр, щоб вони присягнули, що цар буде дотримуватися договору. Бояри відмовились присягнути... Київський митрополит і духовенство та частина козацької старшини були проти спілки з Москвою...».
Московський цар скоро увів свої військові залоги в Київ та інші міста України і виповів війну Польщі. У поході на Білорусь і Литву з московським військом пішли також полки козацької армії з наказним гетьманом Іваном Золотаренком. Війною керував сам цар Олексій. Похід московсько-українських військ був успішний. У короткому часі вся Білорусь і частина Литви з Вільном були окуповані московсько-українськими військами.
У той час татарський хан зі своїми ордами пішов на поміч полякам. Сполучене польсько-татарське військо під проводом гетьмана Потоцького пішло наступом на Україну. «Польське військо немилосердно винищувало українське населення... Поляки з татарами дійшли аж до Білої Церкви; тут під селом Охматовим побив їх Хмельницький, і вони почали відступати. Татарський хан покинув поляків і вернувся до Криму, страшенно плюндруючи по дорозі Україну й забираючи людей у неволю. Весною 1655 року Хмельницький вирушив у похід із сполученням українсько-московським військом. Він знову вигнав поляків із Поділля і зайняв Галичину й Холмщину аж до Любліна».
Гетьман Б. Хмельницький із своїми полководцями стежили за політикою Москви, яка дедалі більше займала українські міста своїми військами під приводом військової допомоги проти Польщі, а насправді москвичі прямували до того, щоб Україні вкоротити державну автономію.
«Через те гетьман Б. Хмельницький почав переговори зі Швецією, маючи на думці зав’язати з нею тісний союз, щоб спиратися не тільки на Москву, але й на Швецію, і тим вибороти Україні самостійність. Тим часом Москва без участі українських представників почала з Польщею переговори і навіть уклала з нею у Вільні перемир’я. До Хмельницького дійшла чутка, що поляки принадили московського царя Олексія обіцянкою, що виберуть його своїм королем, якщо він збереже цілість Польщі і захистить її від шведів, які в цей час також оголосили Польщі війну. Це обурило Хмельницького, і він вирішив боротися з Польщею власними силами в спілці зі Швецією та Семигородом. Одночасно вів переговори про союз із Прусією і Туреччиною...».
«З початку 1657 року почалася спільна війна України, Семигороду і Швеції проти Польщі. Український корпус під командою полковника Антона Ждановича разом зі шведами зайняли Краків і Варшаву. Шляхта Пінського повіту (себто цілого Полісся) добровільно прилучилася до української держави і дістала від Хмельницького забезпечення своїх прав та вольностей, у тому числі й свободи римо-католицької релігії. А австрійський цісар прислав до Чигирина свого посла, пропонуючи посередництво, аби замирити Україну з Польщею. Але з Москви прийшло категоричне домагання припинити війну з поляками. Москва сама вже воювала зі Швецією, щоб не допустити її до участі в поділі Польщі, яку вона хотіла сама забрати всю, вірячи, що поляки можуть вибрати царя Олексія своїм королем... Поляки й татари побили семигородського князя Юрія Ракоці, і він мусив помиритися з Польщею. Тоді й Жданович зі своїм військом відступив на Україну».
Ця невдача тяжко вразила Богдана Хмельницького, він занедужав і за кілька днів помер (27 липня 1657 р.) у своїй столиці Чигирині. Поховали його поруч із сином Тимошем у Суботові, у побудованій ним церкві. Україна знову залишилася на роздоріжжі.
