(Це всього лиш ідея, не розділ, навіть не коротка і зжата розповідь, завжди мріяла писати прозові твори, але не можу змусити себе сидіти над цим всім довго)
(Можуть бути помилки, писалось як кажуть на швидку руку)
День не на подив був ясним, але... Чи врятує це ситуацію? Вона навіть не знає власного імені, та.... Чи є воно взагалі? Вона ж просто нарис на папері, хто її намалював, коли? За яких обставин? Вона не те, що б не пам'ятає, спогоди наче в тумані, вона не може говорити, але... Якби змогла, то на якій мові? Рухатись теж немажливо, тільки бачити і розуміти - це все що в її силах, але перше досі не досконале, вона бачить розмито і криво в силу наспіх намальованих очей. Їй не треба кисню, в неї немає серця чи якихось інших органів, їй не потрібна їжа, і їй.... Не потрібен сон, вона змушена терпіти всю цю темряву прикрита сусіднім листом блокнота і чекати. А на що чекати? Вона не знає, вона не розуміє, але не відчуває страху, емоції відсутні, міміка неможлива. Хоча вона може й слухати, але це здається не благословінням, а катуванням, бо нестерпний ріжучий слух скрежіт зводить з розуму. Останнім часом вона відчуває біль, розуміє що починає наче.... Щезати? Сторінки паперу затираються, розмиваючи колись чіткі контури простого олівця, вона не бачить свого тіла, не розуміє де його межі, але мучиться від нестерпного туманного болю.
