Мати знову збирала пакунки та бігала по дому, кричачи то на доньку, то на бідну кицьку Нейріс. Хто вигадав тій кішці таке дивне ім’я — було загадкою. За маминими словами, Нейріс з’явилася у їхньому домі ще задовго до народження Друїсси, тож дівчині й нарікати не було на що. Кішка, виходило, була старша за неї на багато років.
Друїссі було шістнадцять, а Нейріс батько приніс додому ще до його шлюбу з матір’ю. Вона була в домі ще тоді, коли їхня сім’я лише зароджувалася, й пережила всі ті переїзди та зміни, що супроводжували їхнє життя. Дівчина не розуміла, як ця кішка могла жити так довго. Іноді їй навіть здавалося, що Нейріс була чимось більшим, ніж просто домашньою улюбленицею.
З кухні знову долинув гуркіт — мабуть, мати пакувала чергову кавоварку чи якусь іншу кухонну дрібницю, яких накопичилося за всі роки переїздів — з квартири в квартиру, з міста в місто. Насправді — нічого нового.
Мати ніколи не могла довго всидіти на одному місці. Після смерті чоловіка вона постійно переїжджала разом із донькою. Друїсса була тоді ще зовсім малою — їй виповнився лише рік, тож вона й не пам’ятала, щоб вони жили десь довше, ніж пів року. Її це не бентежило. Насправді — їй було байдуже. І справа була не у віці чи підлітковому максималізмі. Ні. Їй завжди було байдуже — майже до всього. Єдине, що не відпускало, — таємнича смерть батька. Мати ніколи не розповідала, що насправді сталося. Помер — і помер. Друїсса ніколи не ставила зайвих запитань — розуміла, що й матері боляче.
Раптом щось голосно гримнуло просто біля її кімнати. Друїсса здригнулася й підскочила з ліжка. Книжка, яку вона тримала в руках, випала й глухо вдарилася об підлогу. Усе виявилося просто — мати перечепилася через кішку й мало не впала.
Вона стрімко влетіла до кімнати й одразу заговорила на підвищених тонах:
— Друїссо! Твоя мати бігає по хаті, перечіпається через усе, що тільки можна, а ти лежиш і читаєш?! — Вона підняла з підлоги книгу й прочитала назву: — «Міфічні істоти і що вам потрібно про них знати». Друїссо, тобі що, п’ять років? Коли ти почала читати таке?
Мати кинула на доньку косий погляд і погортала кілька сторінок, зупинившись на одній. Здається, розділ був про так званих «нявок». Друїсса любила читати саме про них, але мати скривилася.
Вона завжди була такою — стрімкою, емоційною, наче легкий вітер, що не міг зупинитися ні на мить. Друїсса дивилася на неї й намагалася запам’ятати кожну деталь: світле довге волосся, що м’якими хвилями спадало на плечі, легку сукню, яка грала складками від кожного руху. Вона завжди носила такі — неначе не любила важких тканин і зайвих прикрас.
— Боже, дитино, як ти це читаєш? Тут прямим текстом написано, що в неї за спиною видно нутрощі!
— Не бачу тут нічого страшного. Я купила цю книжку, бо подумала, що вона б сподобалася батькові, — знизала плечима Друїсса.
Мати глянула на доньку співчутливо, прибрала книгу на столик, сіла поруч і поклала голову дівчини собі на коліна. Вона завжди так робила, коли сумувала сама чи бачила, що доньці важко. Почала погладжувати її по голові й тихо наспівувати знайому мелодію. Часто казала, що батько любив її співи й завжди приходив слухати, ще задовго до їхнього шлюбу.
Ру завжди дивувала ця історія — наскільки ж сильно вони кохали одне одного... На жаль, їй так і не судилося побачити це кохання на власні очі.
Коли пісня скінчилася, мати ще трохи сиділа мовчки, гладячи її по голові. А потім прошепотіла:
— Вибач... Вибач мені, моя мила Друїссо... Якби ж то він був тут... усе було б інакше... усе було б...
Вона замовкла, а по її щоках покотилися сльози. Друїсса підвелася з її колін і почала витирати їх, запевняючи, що все буде добре й що мати ні в чому не винна. Вона не знала всієї правди про батькову смерть, але й подумати не могла, що мати здатна зробити щось погане. Вона була надто м’яка.
Минув деякий час. Сльози висохли, а на маминих вустах з’явилася ледь помітна посмішка. Їй полегшало — і це було головне.
Мати провела долонею по волоссю доньки ще раз, наче запам’ятовуючи цей момент. Потім, тяжко зітхнувши, підвелася.
Вона затрималася біля дверей, ніби не хотіла виходити. Друїсса бачила, як пальці матері стиснули край сукні, а губи ледь тремтіли, наче вона вагалася, чи не сказати щось іще. Але зрештою вона лише кивнула.
— Нам треба збиратися, Друїссо. Скоро за нами приїдуть. А біля нового будинку ми маємо бути вчасно, — сказала вона, голосом, який намагався бути рівним, але все ще видавав її втому.
Вона лише мовчки кивнула, а мати нарешті вийшла, залишивши двері трохи прочиненими.
Дівчина ще кілька хвилин сиділа мовчки, дивлячись на свої руки. Потім, глибоко вдихнувши, почала збирати залишки своїх речей.
Вона озирнулася на кімнату. Та була гарною... Мабуть, найгарнішою з усіх, які в неї були. На обличчі майнула легка усмішка. Їй не було сумно. Ні. Все знову змінювалося — і Друїсса була готова до цього.
