По небу повільно, немовби ситий рижий кіт, рухалось сонце. Раніше, до катастрофи, воно дарило людям радість, а зараз лише змушувало давно покинуті будинки й химерно вигнуті дерева створювати нікому непотрібні тіні. Це невелике село було залишене людьми багато років тому, напевно, в той же час, що й інші подібні йому, а саме років сімнадцять-двадцять тому. Тоді випав перший кривавий сніг, забравши життя тисяч людей. Здавалось би звичайний сніг, лише дещо дивного кольору, зробив землю безплідною і мертвою, подібно до тих, чиї скелети можна було помітити попід будинками та деревами.
В селі панувала гнітюча тиша, навіть вітер не порушував цього «Мовчання природи». Здавалося, що тиша була настільки густа, що до неї можна було доторкнутися руками.
Неочікуваною цю тишу порушив шум повітряного кораблю - невеличка цяточка, на фоні пустинного неба, що поступово наближувалась до села. Декілька хвилин, і корабель приземлився у самого краю села. Шлюз повільно відчинився і на землю спустилась людина. Вона була одягнена штани кольору хакі, військові ботинки, та куртку військового зразка з капюшоном, накинутим на голову. На правому рукаві куртки був шеврон - «Нових стражів», на лівому шеврон корпусу спеціальних завдань, грудях імя – Марівнна Кот та фронт-погон зі званням лейтенанта. Половину лиця приховував шарф-труба, решту обличчя приховували очки-маска, схожі на ті, якими користувалися лижники мирні часи. За спиною – великий рюкзак.
Залишивши корабель вона натиснула на наручному пульті відповідну кнопку, для закриття верей, потім дістала з рюкзака куб розміром з тенісний м’яч і поклала його на землю. Натиснувши на наручному пульті вже іншу кнопку, зробила декілька кроків назад. Куб почав збільшуватися в розмірах та перестроюватись, сам процес дечим нагадував процес приготування цукрової вати: з кубу посипались дрібні кристалики, що почали змінювати свою структуру и форму. Декілька хвилин і на місці кубу стояв квадро цикл.
Цього разу завданням офіцера Кот було встановити в різних точках села сімнадцять зарядів спеціальної вибухівки. Це була новітня розробка вчених. завдяки часточкам особливої речовини, що містилися у вибухівці, можна було "лікувати" землю, хоча і ціною руйнування села. Сівши на квадро цикл, дівчина завела його і рушила до першої з сімнадцяти точок, де їй було потрібно закласти заряди.
На те щоб установити всі бомби, пішло близько трьох годин, за цей час сонце встигло піднятися вище. Маріанна уже планувала повертатися на корабель, коли її увагу прикував до себе один будиночок, точніше те, що вікна в ньому були круглими. Зупинившись біля цього будинку вона вирішила більш детально його оглянути, в запасі у неї було ще достатньо часу.
Підійшови до будинку, вона помітила, ще дещо дивне, а саме відсутність ручки на дверях хати. Піддавшись незрозумілому пориву, вона легенько постукала в правому верхньому куті дверей, здається так, колось відкривались двері в будинку де вона народилась. Принаймні так розповідала її сестра. Шансів, що цей будинок був саме її домом, було мало, але двері відчинились.
Зайшовши в будинок, вона закрила за собою двері й запустила аналізатор навколишнього середовища. Рівень в радіації в будинку був досить високим, при цьому він був на тому рівні, що не міг зашкодити спецпризначенцям. Скинувши капюшон та знявши окуляри дівчина вирішила роздивитися будинок, про який досить часто говорила її сестра.
На вид їй було десь за двадцять, одна з тих, що не бачила світ до кривавого снігу, бо була надто малою, щоб запам’ятати його. Зовні вона була дещо схожа на більшість виживши, темне пряме волосся, дещо вузькуваті очі, що з головую видавало в ній східну кров, в цілому більшість переживших «сніг» мали східні корні. Але в її зовнішності було і дещо незвично, а саме лавандового кольору очі, гена особливість, особливість тих, кому було від року до трьох в період «снігу».
Всередині будинок був невеликим. Невеличка кухонька, прихожа, ванна, спальна її батьків, а також кімната, яку вона ділила с сестрою. Меблі збереглись непогано, але все було покрито пилом. На кухні на столі стояли розставленні тарілки, на поличках стояли чашки.
Тоді, двадцять років тому, все почалось з снігу, після якого почали гинути рослини, потім тварини, а з часом і люди. Коли їх з сестрою прийшли забирати, мама була при смерті, а їх батько, знаючи, що швидше всього також хворий залишився з дружиною. Тоді, Маріанна цього не знала, їй було біля трьох років і вона була певна, що матуся поправиться і вони з татом приїдуть за нею і сестричкою. Її старша сестра Марина, котрій було 13 років розуміла все куди краще, й саме тому так сильно прижимала її до себе.
Від спогадів, що здавалось були давно стерті з пам’яті, стало неймовірно сумно. Вона не стала заходити в кімнату її батьків, в цьому не було потреби. Замість цього вона зайшла в дитячу. Два ліжечка, стіни прикрашені вицвівшими від часу листами, що раніше були дитячими малюнками. На ліжках досі сиділи плюшеві іграшки, ведмедики, зайчики, та тканинні ляльки більшість з яких зшила їх мама. Все це покритой усюдисущим пилом. Біля ліжок стояли невеличкі тумбочки, на одній стояло фото в рамці.
Та саме фото, про яке її сестра, Марина, часто згадувала, жалкуючи, що не взяла з собою. Воно було зроблено за декілька днів до першого «снігу». На фото її батьки весело посміхались, Марина щось писала в телефоні, а вона, тоді ще зовсім мала, намагалась спіймати сестричку за один з хвостиків. Це було останнє їх сімейне фото.
Витерши тильною стороною руки сльозу дівчина вийняла фото з рамки й сховала його в одну з кишень, після чого знову одягла окуляри й поправила шарф, не забувши й про капюшон. На виході вона оглянулась, подумки прощаюсь з домом, тепер уже назавжди.
Поки вона їхала, вона думала над тим, коли в останній раз бачила сестру… Певно, що більше десяти років назад, тоді сиріт використовували, як розвідників, її сестра було однією з кращих. Але нажаль, кращі довго не жили, високі рівні радіації бістро спалювали їх життя.
Маріанна же була з лавановооких, з тих, хто не боявся радіації так, як звичайні люди і тому саме вона була тут. Раніше вона не навиділа свій колір очей, ненавиділа свою суть, через яку не могла просто піти вслід за сім’єю.
Зараз же вона змінила свою думку, вона була жива і планувала прожити довге і щасливе життя, за себе і свою сестру. Повертаючись до дому, в те місце, що тепер було її домом вона відчувала, що тепер минуле її не тримає, вона вже попрощалась з ним.
На місці вибуху з часом почала рости трава, земля поверталася до життя. Ніщо не вічне і навіть смерть, не може назавжди стати на заваді життю.
І нехай навіть це нове життя зовсім не схоже нате до чого ми звикли, нехай трава має більш бірюзовий колір, а єдинороги та феї стали більш реальними, чим коні та колібрі. Життя є життя.
Можливо саме в такому світі буде краще жити нашим потомкам, а люди з очима кольору лаванди і стануть провідниками в майбутнє. Нам же лишається лише чикати і слідкувати за тим, що за квіти виростуть на раніше мертвій землі.
