“Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об’єднаних Націй права на втручання у справи, які належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і не вимагає від Членів представляти такі справи на вирішення у порядку цього Статуту;”
Таким є пункт 7 статті 2 Статуту ООН, який забороняє втручатися у внутрішні справи держав.
Це “правило” не один раз паралізувало діяльність ООН, через що в світовій історії зʼявилися трагедії накшталт Руанди, Сребрениці в Боснії та Герцеговині, чи Дарфуру в Судані.
Кризи 1990-х років стали болючим доказом того, що тогочасна система міжнародної безпеки не справлялася з своїм головним завданням. Першою трагедією стала Руанда у 1994 році: через побоювання щодо безпеки власних військових, Рада Безпеки ООН ухвалила фатальне рішення скоротити миротворчий контингент з 2558 до 270 осіб. Результатом став масштабний геноцид, намагатися зупинити який було вже запізно.
За рік подібний сценарій розгорнувся в Європі. Попри оголошений статус «зони безпеки», у 1995 році Сребрениця була захоплена сербськими військами, що призвело до вбивства 8 тисяч боснійських мусульман. Сили UNPROFOR, які перебували на місці, виявилися паралізованими через брак ресурсів та занадто слабкий мандат.
Остаточним зламом системи став конфлікт у Косово. Коли спроби Заходу отримати офіційний дозвіл ООН на захист етнічних албанців наштовхнулися на загрозу вето з боку Росії та Китаю, НАТО вирішило діяти в обхід Ради Безпеки.
Генеральний секретар Кофі Аннан, після усвідомлення провалу роботи ООН, закликав дійти консенсусу, поставивши гостре питання: якщо гуманітарна інтервенція є неприйнятним наступом на суверенітет, як ми маємо реагувати на трагедії, що зачіпають основи людяності?
Це питання і заклало початок для створення “R2P” – доктрини Responsibility to Protect(відповідальність за захист або ж відповідальність захищати).
Рожеві окуляри
Міжнародна комісія з питань втручання та державного суверенітету (ICISS) плідно працювала протягом 2001 року і вже через 4 роки, на Всесвітньому саміті ООН 2005 року цю доктрину побачив світ.
Концепція була одностайно ухвалена главами держав. “R2P” базувалася на 3 стовпах:
Відповідальність держави: основний обов'язок захищати своїх громадян від геноциду, військових злочинів, етнічних чисток та злочинів проти людяності лежить на самій державі.
Міжнародна допомога: якщо держава бореться, міжнародне співтовариство має запропонувати допомогу у створенні потенціалу для захисту громадян.
Колективні дії: якщо держава помітно не виконує свого обов'язку захищати, міжнародне співтовариство має втрутитися відповідними заходами, які можуть включати, в разі потреби, військові дії, але лише з дозволу Ради Безпеки ООН.
Ця доктрина мала на меті перетворювати слова в дії та активно запобігати масовим звірствам, де і коли б вони не загрожували. Після низки конфліктів, де ООН була майже безсила, нарешті зʼявився інструмент, який би виправдовував втручання в державу та підтримку стабільності задля основної мети – глобальної безпеки.
Попри благородну ціль і одностайну прихильність, проблеми почалися майже одразу. Рожеві окуляри розбилися з першим застосуванням R2P під час громадянської війни в Лівії.
Зловживання використанням доктрини в Лівії
Початок. 2011 рік. Близький схід сколихує ряд протестів, що пізніше назвуть Арабською весною. У Бенгазі починається лівійська революція.
До початку кривавих подій Лівія мала один із найвищих доходів на душу населення, економіка постійно зростала завдяки нафтовій промисловості. Країна вдало змогла вийти з фінансової кризи 2008 року. Попри це за правління Каддафі Лівія мала високий рівень корупції та безробіття, абсолютно недемократичну владу та тотальну цензуру. Останньою краплею стало затримання правозахисника та опозиціонера тодішній владі. Громадяни вийшли на протест, аби висловити своє обурення, проте зіткнулися з поліцією. Через два дні, 17 лютого 2011 року, було оголошено “День люті”. Саме з цієї дати і почалася Лівійська революція, яка розросталася все більше з кожним днем. Жорстоке придушення протестів перетворило їх на громадянську війну між опозицією та силовиками Каддафі. Через місяць Радою Безпеки ООН було оприлюднено резолюцію 1973, яка ввела безпольотну зону та наголосила на припиненні звірств. Кілька країн-членів ООН прийняли негайні військові дії в рамках операції “Світанок Одіссея”. Згодом НАТО долучилося до процесу, розгорнувши операцію “Обʼєднаний захисник”.
Це був перший випадок використання R2P. На жаль, замість швидкого врегулювання конфлікту, Лівія отримала громадянську війну на ще 7 місяців, після якої перетворилася на фрагментовану і нестабільну державу. Після перевірок та розслідувань зʼявлялася інформація, що діяльність НАТО була спрямована не так на врегулювання, як на повалення режиму Каддафі, що не відповідає змісту доктрини. Альянс став на сторону протестувальників, забезпечивши їх зброєю. Ця дія продовжила війну, хоча ще до втручання міжнародних сил конфлікт йшов на спад, адже диктатор прийняв пропозицію Африканського Союзу про переговори з урядом. Протягом місії НАТО неодноразово вчиняло необгрунтовані дії, що призводили до смертей цивільних і деякими джерелами були названі воєнними злочинами.
Відразу після повалення режиму та смерті Каддафі, миротворці покинули Лівію. Покинула країну і міжнародна спільнота. Вакуум влади дозволив екстремістським групам, таким як Ісламська держава, скористатися ситуацією, посилюючи виклики безпеці у всьому регіоні.
Ситуація у Лівії є прикладом політизованості системи, навіть під час використання R2P. Міжнародна спільнота надала перевагу багатій на нафту Лівії, аніж Сирії, Південному Судану чи іншим державам та зловживала доктриною задля своїх інтересів.
Сирія: до яких наслідків призвело ігнорування доктрини?
У березні 2011 року в місті Дераа почалися заворушення через арешт і катування підлітків, які нібито написали революційні гасла на стіні школи. Протест швидко переріс у громадянську війну з закликами відставки Башара Ассада. Реакція була надзвичайно жорстокою: до середини травня 2011 року було зареєстровано понад 1000 вбивств, скоєних режимом згідно з новим Законом про надзвичайний стан.
Від самого початку кризи ООН намагалася реагувати на ситуацію. 22 серпня 2011 року була заснована Незалежна міжнародна комісія з розслідування подій у Сирії, яка зафіксувала систематичні порушення прав людини, включаючи довільні страти, катування та використання хімічної зброї.
Після розслідування Верховна комісарка ООН Наві Піллай у 2013 році заявила, що комісія виявила «масові докази... [дуже] серйозних злочинів, воєнних злочинів, злочинів проти людяності», які були санкціоновані «на найвищому рівні уряду, включаючи главу держави». Рада Безпеки ООН у резолюції 2139 визнала їх існування:
“(Рада Безпеки ООН) Вимагає, щоб усі сторони негайно поклали край усім формам насильства, незалежно від того, від кого воно виходить, припинили всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення і зловживання правами людини, і підтверджує їхні зобов'язання за міжнародним гуманітарним правом та міжнародним правом прав людини, а також наголошує, що деякі з цих порушень можуть прирівнюватися до воєнних злочинів та злочинів проти людяності;”
Інституції ООН ухвалили більш ніж 15 резолюцій з засудженням звірств та закликом припинити вогонь. Проте, цього разу R2P не була використана.
Що пішло не так?
За механізмом R2P є три “тести” для перевірки доцільності втручання:
Критерій 1. В державі зафіксовані порушення прав людини, як правило, геноцид, воєнні злочини, етнічні чистки та злочини проти людяності.
Критерій 2. Держава прямо втручається в конфлікт або нездатна контролювати кризу.
Критерій 3. Наявність дозволу від міжнародної спільноти на здійснення такої дії відповідно до процесу та принципів, викладених у Статуті ООН.
За першим пунктом всі злочини були визнані ООН. Втручання Сирійської держави також прописане у резолюціях. Режим Асада не тільки порушував свій обов'язок захищати населення, забезпечуючи дотримання фундаментальних свобод, він був одним із першоджерел конфлікту. Проблема виникла з останнім критерієм. В усіх резолюціях Ради Безпеки ООН немає заклику втрутитися та допомогти. Хоча посилання на обов'язок Сирії захищати свій народ можна знайти майже в кожній резолюції РБ ООН, що мало б підтверджувати силу доктрини, жодних конкретних дій щодо її третього і найважливішого стовпа ніколи не було вжито.
У всіх намаганнях застосувати R2P міжнародна спільнота стикалася з блокуванням від Росії та Китаю. Причинами ветування можна вказати небажання переходу Сирії на “західний” демократичний лад. Цю думку розглядають Маркус Бехам та Ральф Р. А. Янік у своїй роботі “Відповідальність за демократизацію”.
Критичний аналіз дослідників припускає, що доктрина прагне більшого, ніж просто гуманітарної інтервенції, накладаючи на держави юридичний обов'язок запобігати звірствам. На думку авторів, в цій концепції існує намір зміни режиму та нав'язування певної західної ідеї демократії. Це легко пояснює, чому втручання в Лівії було визнано найбільшим кроком для R2P, оскільки було повалено диктатора, який не мав підтримки жодної світової держави. І одночасно пояснює відсутність бажання забезпечити такий перехід у Сирії через постійне блокування з боку Росії та Китаю, які захищають власні комерційні інтереси та ринок озброєнь. Вони сприймають Арабську весну як завуальовану вестернізацію, а складність внутрішніх проблем Сирії, зокрема курдське питання, робить безпечну зміну режиму на зразок країн Західного світу малоймовірною. Таким чином, відсутність реальної зацікавленості ключових геополітичних гравців у демократизації регіону нівелює можливість застосування R2P.
Невизначеність стосовно юридичного статусу
Хоча R2P спирається на Женевські конвенції, Конвенцію про геноцид та Статут Міжнародного кримінального суду, експерти, зокрема Меттьюс та Едвард Лак, визначають її не як обов'язкову норму, а як «керівний принцип, що формується» або «політичне зобов'язання». Міжнародна комісія ICISS припускала, що регулярні посилання Радою Безпеки ООН могли б перевести R2P у площину звичаєвого права, проте юристи досі сперечаються, чи є схвалення цього принципу на Всесвітньому саміті доказом opinio juris (визнання норми як правової). Гігір наголошував, що без чіткого юридичного статусу та відповідних інструментів важко визначити реальний внесок R2P у практику гуманітарних інтервенцій, адже сучасна версія доктрини позбавлена нормативної ваги. Паянде зауважує, що оскільки доктрина лише дублює вже існуючі заборони на геноцид і воєнні злочини, вона поступово втрачає нормативний зміст. Відсутність судової практики та визнання з боку Міжнародного суду ООН підкреслюють, що R2P сприймається радше як інструмент нагляду за дотриманням чинних норм, а не як самостійна правова норма. Втім, таке дублювання чи брак юридичної сили не робить доктрину марною, а лише вказує на необхідність пошуку нових перспектив її реалізації поза суто правовим полем.
Як зараз працює R2P і чи працює взагалі?
У 2008 році, за сприяння провідних дипломатів у сфері прав людини, був створений Глобальний центр відповідальності за захист, який займається активним поширенням та застосуванням засад доктрини до сучасних конфліктів.
17 вересня 2025 року центр опублікував заяву стосовно ізраїльсько-палестинського конфлікту. У заяві наголошується, що Ізраїль як держава-окупант відкрито нехтує своїм обов’язком захищати населення, вдаючись до політики апартеїду, блокади Гази, використання голоду як методу ведення війни та систематичного знищення цивільної інфраструктури. Попри те, що доктрина R2P ґрунтується на загальновизнаних нормах міжнародного права, її реалізація наразі заблокована паралічем Ради Безпеки ООН, де США продовжують використовувати право вето для захисту Ізраїлю, ігноруючи заклики гуманітарних організацій.
Водночас, за даними центру, деякі держави вже почали виконувати свої зобов’язання в межах R2P в односторонньому порядку: ПАР ініціювала справу в Міжнародному суді ООН, Словенія запровадила збройне ембарго, Колумбія розірвала дипломатичні відносини, а Норвегія та Ірландія обмежують економічні зв’язки з незаконними поселеннями. Проте ці заходи залишаються поодинокими, тому Глобальний центр вимагає від Генеральної Асамблеї ООН та світової спільноти перейти до рішучих колективних дій, що включають створення багатонаціональних сил захисту, запровадження всеосяжних санкцій та ембарго на зброю, забезпечення безперешкодного доступу гуманітарної допомоги без залучення приватних військових підрядників, а також розгортання дипломатичних конвоїв. Заява підкреслює, що геноцид у Газі став результатом ігнорування факторів ризику та політики подвійних стандартів, а тому для запобігання остаточній катастрофі необхідно терміново створити спеціальні механізми притягнення до відповідальності за злочини, вчинені з 1967 року, і забезпечити право палестинського народу на самовизначення через справедливий політичний процес.
Глобальний центр R2P працює не лише над реактивними заходами. Серед переважно успішних кейсів є превентивні стратегії. Про це зазначав Гарет Еванс, голова Міжнародної консультативної ради Глобального центру:
“У превентивних стратегіях, керованих R2P, мали ряд успіхів, зокрема, у припиненні повторення насильства в Кенії, західноафриканських випадках: Сьєрра-Леоне, Ліберії, Гвінеї, Кот-д'Івуару та Гамбії, а також у Киргизстані. Сьогодні деякі нестабільні ситуації, такі як триваюча криза в Центральноафриканській Республіці, привертають увагу Ради Безпеки, невідомої Руанді в 1990-х роках. Сильні мандати цивільного захисту зараз є нормою в миротворчих операціях. І весь профілактичний інструментарій - довгостроковий і короткостроковий, структурний та операційний - набагато краще зрозумілий.”
За 2025 рік до R2P зверталися не мало разів. Ідеї цієї доктрини звучать у промовах під час засідань Генеральної Асамблеї ООН, у Раді з прав людини тощо.
Доля “Відповідальності захищати”
Головна ідея R2P полягає в тому, що суверенітет — це не безмежна влада, а насамперед обов'язок захищати своїх громадян. Трагедії в Сирії, Лівії, Мʼянмі — це швидше наслідок застарілої системи ООН, де великі держави часто блокують рішення через власні політичні інтереси, ніж помилка концепції R2P. Проблема не в доктрині, а в тому, що міжнародне право загалом працює вибірково. Майбутня еволюція R2P вимагає відмови від пошуку абсолютного консенсусу, який часто призводить до бездіяльності, на користь легітимності дій. Попри ризики зловживання концепцією для зміни політичних режимів, загроза від невтручання у ситуації масових звірств є значно вищою за ризик її викривленого застосування. Зрештою, доля R2P залежить від волі держав із правом вето: чи стане вона реальним інструментом захисту вразливого населення, чи залишиться теоретичною «доктриною-мрією», що використовується як інструмент геополітичного впливу. Подальше вдосконалення цієї концепції є важливим для того, щоб міжнародна спільнота могла ефективно вчитися на помилках минулого, адаптуючи правову базу до вимог сучасного взаємопов’язаного світу.
