Місяці три тому, я не сприймав фільми, як мистецтво. Більшість свого часу дивлячись фільми, я просто дивився на те як персонажі діють. Думав що фільм це всього лиш екранізована література. Коли мені було лінь читати книгу, я міг просто включити фільм і отримувати діалоги, та персонажів через легке та просте споглядання. І особливої уваги до фільмів я, не мав.
Все змінилося коли я подивився фільм Акіри Куросави називався він відважний самурай. Для початку я подумав про нього, як про якогось Халка з 2003. Головного героя не долюбляють, але б хотіли використати його на рівні захисту своїх цілей, або знищити. Також він мені здався на перших 10 хвилинах чимось похожим на дитя людське. Було враження так ніби головний герой, це той самий лінивий, та байдужий до реальності, так само як ми після тяжкої роботи, не зрозумілої роботи в школі, університеті чи на роботі. На лиці самотнього самурая прослідковувалася, як раз те приймання світу. Який по грязь в вічній чумі війн, хвороб, та катастроф. І навіть якщо людина була не здорова тілом, та з роду не бачила таких пошестей, раптових та довгих, то все одно чума вирувала у кожного в серці. Що дало не очікуваний, та новий аспект показу фільмів. Адже кут погляду камери на ситуацію може створити інший кут погляду на значення певної ситуації.
Сучасні поп фільми, як Марвел, чи ДС, вони не пробують розгадати секрет передачі емоцій через камеру. Так ніби забий більшу частину сценарію діалогами й насолоджуйся ними. А картинка так просто є.
Рашьомон це як раз той фільм який може показати всі емоції з мінімальною кількістю слів.
Часом можна почути від режисерів таку приказку “Не розказуй, а показуй”. Що приводить нас до дурного. Персонаж скаже “"я боюся привидів”. І замість того щоб просто сказати й висловити емоцію через композицію в кадрі, роблять монтажну склейку із різних образів фільмів. А це була лише зав’язка для хорор фільму. Можливо такий спосіб і спрацює, але всеодно треба грамотно використовувати приклади. А то можна подумати зайвим зробити сприйняття персонажа занадто простим або гіперболізованим. І виявиться, що режисер бреше глядачу.
Але в фільмі Рашьомон, як раз відбувається це спрощення та ця гіперболізація. Та в цьому і секрет цього фільму. Він прекрасний через те що дає як раз те саме відчуття заплутаності. Так ніби рух хмари в небі, збиваються одні в одну, перемішуються створюються духмяними, але в собі мають найгірший град в історії людства.
Історія Рашьомон починається із бандита, жінки й чоловіка. Та безліч історій навколо них. І настільки тяжких, і не зрозумілих, що в кінці виходить град. Град який пробиває голову своєю реальністю та абсурдністю. Та в кінці, навіть із пораненою душею від цього болючої, твердої, та не зрозумілої води. Люди встають. І ідуть.
