присвячується ліловіршно
програма антисамотність
бар'єр із ліній темних зірок
розсипається космічним пилом
падає на срібне лице
краса якого освітлює шлях
стежечку із планет
кожен дотик до неї магічний
створює нові галактики
у яких існуватиме
кожна нова історія
про яку хочеться знати
спіральки на твоїй щоці
зваблюють своїм початком
і щоб дістати до кінця
недостатньо заплющити очі
та темрява поглинає
і обкутує своїм теплом
теплом
від пальців твоїх ніг
і до найдальшої точки
лобової частини
ти відчуваєш тепло
від турботи її тобі захочеться спати
щоб прокинутись у матеріальних обіймах
поринути в світ антисамотності
відчути на дотик
любов
від шепоту її голосу
тобі захочеться слухати ще
та потонути у кратері насолоди
щоб дістати до дна вічності
хоч там ти відчуєш себе у
безпеці
маніфест антисамотності
о п'ятій годині час створює хвилі
і її силует зникає, як тільки з'являється
світло
після чого ти проклинаєш годинник
який задає початок та кінець моментів
час на людей створює тиск
усвідомлюєш, що ти його раб
ти відчиняєш шафу із спогадів,
щоб повернутися у попередній момент
коли вона ще не була маревом
і ти ще не став фантомом
твій корабель рухався по її орбітах
кожен оберт навколо неї мав свій сенс
кожен із нас має свій сенс
ми стояли пліч-о-пліч і дивились на те,
як створюються початки моментів
щоб насолоджуватись по-справжньому
ми перемотували до середини
щоб час втратив значення
та свій стимул:
робити моменти завершеними
ти починаєш собі повторювати:
я не самотній
я не самотній
а потім спогади падають з шафи
і розповзаються по всій кімнаті
тобі хочеться жити кожним із них
де існує лише
вона
проте їх не так і багато
антисамотність вбиває
хочеться задихатися від її ароматів
якщо хворіти
то тільки із нею
бути із нею
це так травматично
як бути зачиненим
у кімнаті
де всі люди нагадують про неї
ти чуєш її ім'я
і у твоїй голові
розквітає пора
коли персики достигають
і їх ніхто не зможе зірвати
рутина із нею тепер шаленство
ти прогортаєш дні
зімкнувши власні очі
ранок
день
ніч
для того щоб зустріти знайомі обриси
які існують вісім годин на добу
після чого вона розбивається
на мільйони частинок
які у твоїй голові
тобі ж подобається це марево, чи не так?
вона запитує
¿ як там твоя родина ?
¿ що там твої друзі ?
вона турбується
а ти все мовчки гладиш її коліна
та витираєш молочні сльози
страх у її очах глибший за будь-яку яму
за печеру, у якій знайдеш повно скарбів
та з нею забуваєш, де твій скарб
і хто ти такий
хто ти такий
вона здавлює щосили руки
ломає твоє бліді пальці
і відпускає тебе
у провалля життя
справжнього життя
Мій тг-канал з поезією:
https://t.me/art_a2023
