Привіт. У мене вже є пара рецензій на самвидавні тексти, цим постом розпочинаю ще й серію рецензій на книжки, які я прочитав в папері. І які мене так чи інакше вразили.
Юрій Косач
“Володарка Понтиди“
Це історичний роман про епоху, яка для української літературної традиції досить екзотична — 18 століття. І те, що мало хто хотів писати саме про цей час дуже зрозуміло. Століття було для “української справи“ глухе та печальне. Козацька доба безповоротно відгриміла у своїй славі, а доба модерного націоналізму ще не розпочалась. Гетьманщина все щільніше інтегрувалась до імперії, і навіть вчорашні гетьманські еліти часто не мали нічого проти. Здавалось, що в століття Просвітництва будь-які надії на самостійнійсть вже були поховані. (Потім Шевченко буде розбивати цю безнадію, але то інша історія). І Косач працює з цією епохою геніально, адже сама по собі епоха цікавезна. Його головний герой — кавалер Рославець — представник якраз тої лояльної шляхти. Вирушає на навчання в Париж, як і годиться юному шляхтичу доброго роду. Але на біду свою безнадійно закохується в таємничу авантюристку, княжну Дараган, претендентку на престол на якому якраз сидить Катерина. А далі власне плутовський роман в кращих традиціях зі змовами, таємними товариствами, дуелями і всім, що годиться. Що саме по собі майже безпрецедентно для української літератури, у нас не надто люблять цей жанр. Хіба Андрухович вже в 90і.
А тут така розкіш, ніби нізвідки. Може в мене було таке враження, звісно, бо Косач автор діаспорний, довго працював ізольовано і мало кому був відомий тут, “на материку“. Тільки останні роки щось іноді говорять про нього, але мало. Для мене це була буквально книжка року. Не тільки звісно тому, що я люблю історичні романи, зокрема такі що розкривають не дуже звичні епохи.
Цей текст для мене перш за все геніальний на рівні роботи зі словом. Косач проробив колосальну роботу з лексикою, йому вдалось буквально реконструювати для одного роману цілий окремий стиль мовлення. Щось на кшталт того “як би виглядала наша літературна мова, якби вона почала розвиватись в дусі готичних і авантюрних романів в тому самому 18му столітті на ґрунті саме староукраїнської, з мови того самого козацького бароко“. При тому це досить сучасно, щоб бути зрозумілим. В загальних рисах. При тому воно таке соковите, автентичне, смачне, що і не відірвешся. Хоча перші сторінок п’ятдесят доводиться робити на своїм мозком зусилля. Але це приємні зусилля (для мене чистий кайф). Мабуть, щось таке відчувають фанати тренажерки коли беруть нову вагу чи тестують новий тип вправ. І важко і задоволення. А потім, коли вже звикнеш, то і взагалі.
Так чи так, а дуже раджу ознайомитись з цим текстом, він змінить ваші уявлення про українську літературу.
