******Respexsit (від лат. — визираю).
__________________________________
Розгорнулась уява! Приховала наче за віялом-опахалом дійсність, реальність навколо мене.
Явилися дивні сади — там вільно ходить павич, розправив свій хвіст; антилопи, лані, жирафи, слони гуляють собі там неспішно сміливо; райські птахи там піснями у танцях славлять, оспівують ерос, кохання, красу; віти яскраво барвистих дерев прохолоду дарують у спеку.
Коріння дерев омиваються водами із джерела, що течією динамічної пристрасті у любові.
Мелодія чується в садах тих усіх— чарівні ті звуки мелодій від крапель, що збігають по листю, з осяяних сонцем дерев у стрімке джерельце кришталеве…Небо тане в обіймах спекотного сонця!
О! Я чую могутність небес. Наче тілом гнучким прогнулися ці небеса — у хмарах спіралями видовжились у торнадо. Завертілися, падають вниз та гудуть мов би тисячи тисяч невидимих дзиг… — руйнують усе, що їм лише стрічне!…
Захопився руїнною силою тої стихії — полонило бажання нестримне відірватися з лона земного та разом з торнадо у вільному злеті відчути катарсис, причетність до волі в польоті крилатої птахи, відокремленість власну од світу…Здіймаюся і… — розгорнулася, випнулась явність!
…Бо визирнув з урвища я, з ями власного бачення мрії, з тихої гавані его…Не втримався в дивному тому уявному злеті, падаю вниз у спіралях стихії…Та забуваюсь в початковому стані омріяних мною, створенх мною світлих світах — омріяних там, у провалені темній, в чорній дірі власного сьогодення та сьогодення цивілізації на континенті, в центрі Европи… — там всі розуміють усе крізь прозорий злочин терору війни, крізь свої протиріччя, крізь пітьму недовір’я, заперечень, сумнівів та запитань — чому та звідки невпевненість ця?…А повільність у діях на відсіч біді усеевропейській — з якої причини?…Бюрократія винна…чи як?…Чи бояться поразки агресивного злодія-терориста, що вчиняє різню?..Невже ми усі божевільні…причинні усі…А жертви зростають. Проливається кров. А спільнота по світу жалкує навіть за вбитими вбивцями…Забуваюсь в цій дикості третього тисячоліття…
В уяві спливають образи дивних людей. Носи їх приховані у протигазах. Люди ті оглядають поля боєзіткнень (поля вбивства!) крізь лінзи потужні бінокулярних очей. Випльовують спіймані кулі з беззубих ротів — випльовують їх то одиночними пострілами наче з гвинтівок, чи то автоматним чергами. Ловлять гранати обценьками пальців та повертають, кидають їх подарунком туди, звідки кинуті були. Ракети та бомби виловлюють на льоту сітями на жердинах та весело, пританцьовуючи амортизують спіймане тому, хто запускав чи скидував усе те на територію цих диваків, людиноподібних створінь що з носами у протигазах — які відламують танкам стволи та видувають кріз них снаряди та міни…А літаків хапають за крила чи за хвости та б’ють їх що сили об землю і… — трощать, топчуть, дрібнять все те залізяччя на брухт…Танцюють танок перемоги на брухті на тому! Засукають рукави аж по лікті — аби втопити у морі флоти, полощуть ретельно у хвилях, ковтають затим промиті плавучі посудини воєн…та поїдають (не давляться, бісові діти!). І ворог їхній біжить від них безоглядно — зляканий вельми істотами тими, носи котрих у протигазах.
І я реготав з небесами! Ледь з глузду не з’їхав від сміху.
…Виходжу з уявного світу розгублений , стомлений та саркастичний до всього людського. Живу сьогоденням…як всі. І як всі — приховую мрію свою, заповітну. Лише на мить, лише іноді я зазираю в уву, прикрасити дійсість аби………………………………
