Все починалось звичайно, як зазвичай буває перед походом. Збори, списки, закупки, фінальні збори рюкзака. Йти два тижні, варто подумати про ноги і спину, нажаль фінальна зборка рюкзака так нічого і не дала, рюкзак все одно був заважким. Одним словом: дві подруги з собакою збирались в похід Україною. План був простий, дійти з точки в А до точки Б, якщо сил буде не вистачати, а рюкзаки виявляться занадто тяжкими, то дозволялось під’їхати до проміжної точки. План простий, зрозумілий, із заздалегідь купленими квитками в зворотню сторону.
Відпустки взяті, рюкзаки зібрані, собака буденно обтрусився, настав очікуванний день. Вони зустрілись на вокзалі і вирушили на зустріч пригодам. Грубувата провідниця не зіпсували настрою і на наступний день вони прибули в точку А. Була доволі холодна весна, в кінці квітня сніжило, рятувало вже по-справжньому тепле сонечко, яке виглядало з-під хмар на декілька хвилин. Нове місто зустріло їх теплими сонячними промінчиками, тюльпани виблискували на сонці після вечірньої зливи, гарний початок для подорожі, подумали вони, і вирушили в дорогу. Перший день був сповнений враженнями, старі фортеці, привітні сільські базари і ароматний свіжий місцевий хліб надихали йти далі на зустріч новим враженням. Вперше вони заночували в палатці, в привітному лісі, з надиво чудовою акустику. Слід зауважити, що дівчата були музикантками, одна мала чудовий голос, а інша підігрувала на сопілці, чи тихенько підтримувала перший чи другий голос, коли подружка заспівувала гарну пісню. Перший чай з чабрецем на багатті, смачний сільський хліб з сиром на вечерю здавлись напрочуд урочистим і смачним пиршеством. Пес щасливо бігав лісом, полював за мишками і ящірками, і не хотів їсти свій корм, адже хліб і сир пахли набагато смачніше ніж сублімовані собачі сухарики. Подальші дні погода трохи псувалась, йшли дощі, але дівчата продовжували подорож, вітаючись з місцевими мешканцями. Що сказати, було по справжньому важко, рюкзаки важили під 20 кілограмів кожен, доводилось часто відпочивати, але вони продовжували шлях, нехтуючи можливістю під’їхати, адже знали, що тіло має звикнути до ваги, окріпнути і за кілька днів йти стане набагато легше.
Приблизно за тиждень мандрівки, сидячи біля блакитного прозорого озера вони нарешті відчули, що адаптувались до похідного життя. Рюкзак перестав бути тягарем, плечі окріпли, лише на ступнях з’явились мозолі, але здавалось, що ноги адаптуються до нової ваги і скоро стане зовсім легко. Пес навідріз відмовився їсти свій корм, який несла йому господарка, доводилось йти на хитрощі, розмочувати корм водою, додавати шматочок ковбаски, щоб собака поїв. Загалом настрій у дівчат був чудовий, настав травень, а з ним прийшла спека, але це на краще, адже можна скупатися в цьому блакитному освіжаючому озері. Переночувавши в палатці, поснідавши теплим молоком і домашнім хлібом, що купили в селі у чарівної бабусі Ніни, дівчата склали палатку і рушили в дорогу. Сонце поволі підіймалось, ранкова роса швидко випаровувалась, у повітрі стояв п’янкий аромат квітів. Крок за кроком дівчата йшли свій шлях, зрідка обмінюючись фразами на кшталт: - Дивись яка гарна рослина! -Ой! А яка дивна мушка полетіла!
Пес наче не знав втоми, носився взад-вперед, підганяючи подруг йти швидше. Коли сонце зайшло в зеніт дівчата домовились зупинитись у тіні, перечекати спеку. Проходячи чергове дерево вони погоджувались дійти до іншого, більш мальовничого дерева, а можливо краще знайти повалене дерево? На ньому зручніше посидіти кілька годин, чи галявину мальовничу? Галявина за галявиною, дерево за деревом, вони продовужвали йти далі, спека ставала сильнішою, але вони продовжували свій шлях. Під вечір дівчата зайшли в місцевий магазин взяти і вечерю, і зупинились лише тоді, коли сіло сонце. - ДивинА! - сказала одна з них, - Чому ми продовжували йти далі, коли домовились зупинитись на відпочинок? Інша відповіла - Я думала ти хочеш йти далі, на іншу галявину, тому продовжувала йти; - Хм, а я думала, що ти хочеш йти далі, тому йшла, але ходити стало так легко і приємно, зупинятись не хотілось, - Так-так! І мені! - відповіла подруга. Вірний і вкрай вередливий пес знову крутив носом щодо свого сухого корму і чекав, коли хозяйка додасть туди щось смачненьке. З першими промінчиками сонця вони прокинулись, їм привітно махали соснові гілки, пропускаючи крізь себе лагідне весіннє сонце. Не затримуючись надовго, дівчата перехопили щось на сніданок та рушили в черговий день. Погода стояла така ж спекотна, вони знову домовились на денний перепочинок, але проходячі холодні блискучі ставки, стрімкі невеликі річки вони продовжували рухатись, аж до вечора. Ця історія повторилась на наступний день і на наступний, і на наступний... Дівчата не дивувались своїй унікальній витримці, а просто йшли, вже навіть не перемовляючись.
Сталось з ними кілька дивних змін, окрім надзвичайної витримки і сили вони помітили, що їм не потрібно говорити одна з одною, вони все розуміли без слів, іноді в цій “зрозумілості” був їхній пес. Важко описати словами, це мовби все довкола розмовляє і співає, а дівчата разом з псом співали разом з ними: з природою, полями, горами, стрімкими річками, дикими травами і заклопотаними бджілками. Подруги стали мишкою, яка коштує свіжу весняну траву, бджолами, що збирають ароматну пильцю, стали одним цілим з природою. Мандрівники помітили ще одну дивовижу, їм більше не потрібно заходити в магазин чи просити свіжого молока у газдинь з села. Все необхідне якимось чином з’являлось на місці ночівлі. Куди б вони не приходили там на них чекала їжа, але вони розуміли, що так має бути. Слід зауважити, що собаку очікувало свіже м’ясо, зажди, на кожній галявині для ночівлі.
До потягу залишався один день, але дівчата давним-давно пройшли свій пункт відправлення продовжуючи рухатись далі. Не домовляючись вони йшли в мирі з природою, під сонцем і лагідними дощами, адже все необхідне в них є. Згодом дівчата народили діток, так само в дорозі, діти народжувались в трекінговому взутті, з маленькими рюкзачками і за тиждень вже могли йти самостійно. Добрий пес знайшов собі пару, його обраниця доєдналась до шляху. Так вони і йшли, село за селом, країна за країною, континент за континентом, всі двері для них завжди були відкриті. Добрі люди кажуть, що той, з ким вони привітаються почне розуміти мову птахів і більше ніколи не робитиме кривди, ані людині, ані маленькій мурашці.
Така історія про славетний рід Подорожниць, який почався з цих двох подруг і їхнього собаки.
