(Дитяча казка для дорослих читачів)
Вирішив дід, на старості років пожити самостійно. Все життя блукав світом і нарешті рішився. на старості побудувати хату, обзавестися хазяйством і жити в своє задоволення, щоб не від кого не бути залежним.
Вибрав собі клапоть землі біля лісу натаскав стовбурів з лісу, богу дякувати дерев поряд досталь. Сусіди трошки допомогли, дали цвяхів, мотузок різних та з живності дали на розплід курей там різних, качок поросят зо троє, теличку-невеличку, ще й цуценятко подарували. Живи, мол діду та радій життю доки воно є.
Дід радів як мале дитя, це ж треба таке щастя на старості років. Дід був добра людина та ще й набожна, за сусідську допомогу відробляв, допомагав усім чим міг і мурував хати, і льохи копав, і дров носив все робив що не попросять та відробив більше ніж людська поміч і ще продовжував допомагати
Казав: "Люди добре до мене віднеслися і до них по доброму".
Множилося господарство у діда і радів він цьому, аж сусіди заздрили який гарний господар.
Але не тільки господарі раділи такому господарству, почали з лісу заповзати різна живність.
Першими заповзли таргани:
- Господарю, скоро зима, а нам нема де голови приткнути дозволь нам пожити в твоєму господарстві, в тебе такий великий дім а ми такі маленькі і не займемо багато місця і їжи не попросимо. Ми живемо по кутках в щилинах, під підлогою, їмо самий пил так що ти нас майже не побачиш.
"А й справді, подумав господар, хай живуть, вони маленькі майже не помітні і годувати не треба".
- Добре, каже господар, живіть, міста вистачить всім.
Пройшов рік господарство множилося, чоловік,радів цьому безмежно. От тільки таргани стали докучати. За рік вони так росплодилися, що стали лазити всюди на столі в шухлядах на тарілках в каструлях. Навіть в ліжко залазили , залазили в ніс вуха навіть в рот аж поперхнувся нічью тарганом. А від того що таргани лазили по посуду захворів шлунком. Біда та й годі.
Сів чоловік спочити на ґанку, бо в дім навіть не хотілося заходити, кляті таргани як палас вкривали підлогу товстим шаром, всі стіни, меблі були забруднені тарганами. Як раптом з лісу приповз старий пацюк, сів біля діда та й зітхнув:
- Що діду сумуєш?
Дід тільки рукою махнув.
- От і я сумую, - продовжував пацюк,- жили ми з сім'єю в лісі їжи було вдосталь, як раптом кудись ділися таргани, а це наша найсмачніша їжа. Тепер голодуємо і не знаємо що робити, хоч здихай з голоду.
Дід аж пожвавішав:
- Та он твої таргани всю хату заполонили, їж до несхочу.
- Діду, а що як я з сім'єю поближче до тебе переберуся? І тарганів повинищую і тебе звільню від напасті.
Дід задумався.
- Ти не хвилюйся старий, шкоди тобі не зроблю. Буду жити під ґанком тільки за тарганами буду приходити.
Що ж думає дід, якщо у пацюка таке горе, що нема що їсти, хай живе собі і мені буде користь.
Як стали жити разом дід зрадів, тарганів поменшало , а згодом і зовсім перестав їх бачити.
Але з часом пацюче плем'я побільшало, молоді пацючата бігали по хаті табуном, погризли підлогу, сиділи на меблях, на столі, заселили дідове ліжко і навіть на фіранках гойдалися. А коли тарганів стало меньше, пацюки перекинулися на зерно, яке дід тримав для тварин, картоплю та іншу городину, а ще й курчаток стали їсти і таргани стали сміливіші, знову повилазили і заповнили всю хату. Дід намагався вигнати пацюків з хати, та де там, їх стало таке полчище, що дід і не впорався з ними. Старі пацюки повмирали, а молоді кажуть, що це їхня хата бо вони тут народилися.
Сів дід на ґанку та й думає, як позбутися тих клятих пацюків.
Аж раптом підбігла лисиця. Сіла прямо біля діда, бо не боялася в лісі вже давно всі знали, що дід добрий і не ображає звіряток.
- Зоров діду, - привіталася лисиця, - така справа, чула пацюки у тебе оселилися, дозволь полювати на них, тобі шкоди не буде, а я сім'ю нагодую.
і тут дід погодився, бо сам не міг ради дати тим пацюкам.
Стала лисиця за пацюками полювати. Пацюки налякалися стали ховатися по горах, але хитра лисицю звідусіль їх знаходить і знищує нещадно.
З часом пацюків поменшало, лисиця погладшала, народила багато лисиняток і згодом, чи то пацюки лисиці набридли, чи то їди стало мало, перекинулася лисиця на курей.
Ото біда діду таргани вільно шуршат в хаті, пацюки душать молодих курчат, а лисиця їсть курей. Наче домовилися між собою - діда не спитавши. Пацюки продовжували жити в хаті, а лисиця перебралася до курника, щоб далеко не бігати.
Тим часом пробігав повз вовк, побачивши діда біля хати, підійшов до діда і розсміявся дідові прямо в лице:
- Ой і дурний же ти діду що лисицю до себе пустив, всі в лісі знають, що вона хитра бестія і з нею ніхто не має справи. В лісі мисливці полюють, так я в тебе поживу, а заодно і лисицю вижену.
І тут дід погодився, бо ніяк не міг впоратися з тою навалою. Думав зробить дикому звірю добру справу, а той вдячно відплатить йому за це.
Ходить вовк по подвір'ю все винюхує, шукає лисицю, собака все рве на мотузці, все рве. Вовк не звертає уваги бо шукає лисицю. Обнюхавши всі хліви і сараї, побачивши яке велике у діда господарство вирішив затриматися тут надовго.
Першим ділом розібрався з собакою, сказав їй або ти втичеш, або я тебе з'їм. Собака не довго думав, піджав хвоста і втік. Вовк зайняв собачу буду.
Гоняв він ту лисицю чи ні невідомо, але гусей в силах поменшало, а Різдво і кабанчик кудись зник. Дід залишився без свят вечора.
Дід взявся за голову, не знає що робити, таргани життя не дають, пацюки погризли хату, з'їли майже всі запаси на зиму, потрощили всіх курчат. Лисиця з'їла майже всіх курей. Вовк бодай йому лихо, призвичаївся до гусей, кролів і кабанчиків потроху душить. Дідове господарство прийшло в занепад. Така омріяна хата і господарство стало чужим для нього, всі ті кого він приютив, всі хто пропонував допомогу нічого не зробили для діда, за те живуть в діловій городі як у себе вдома. Іноді і в курник страшно заходити, лисиця шипить, вовк ричить наче це не дідове господарство, а прийшлих звірів.
Так сидів сумував дід на погризаному щурами ґанку і був в такому відчаю що не знав як бути далі, а надворі вже пізня осінь харчів ледь вистачить до весни.
З лісу почувся грізний рев ведмідя, але діду було на все так байдуже, що він навіть не налякався.
- Чув про твою біду старий,- почав ведмідь, - тут без сильної руки не впораєшся.
Сказав ведмідь і підняв в гору волохату лапу з великими, гострими кігтями.
- Я поживу у тебе, бо зима наближається, і наведу лад в твоїй хаті.
Дід хотів щось сказати, але ведмідь не став навіть слухати його. Він так вирішив і так буде.
Покосолапив ведмідь до сараїв і став наводити порядки. З хлівів, сараїв почув дике ведмеже ричання, стукіт, грюкіт, тріскотню, вовче та лисяче скиглення, коров'яче муканьє і згодом повилітали з хліва вовк з вовчатами і лисиця з листами. Ведмідь ще довго не виходив, але згодом важко вивалився з хліву ледве пролізши крізь двері.
Дід не знав радіти йому чи ні, бо скільки років живе, а щастя не приходило його привітати.
Важко ступаючи з мордою в крові ведмідь важко йшов до хати.
Дід встав з ґанку щоб подякувати своєму рятівникові, пішов звірю на зустріч. Він ще не знав що ведмідь задушав його годувальницю - коровку.
Ведмедю було байдуже на дідові славлення:
- Втомився я діду порядки в тебе наводити, піду спочину.
І не питавши діда можна чи ні, попрямував до хати. Довго щось метушився ведмідь в хаті ричав, шкрябав кігтями по підлозі, а потім, дід почув як з тріском розвалилася його ліжко.
Дід забіг до хати щоб насварити ведмідя, але почув такий страшний рик, що не став ризикувати, схопив першу, потрапивши на очі торбу і вибіг з хати.
Оглянувся дід на свої обійстя і не повірив своїм очам хата погризана, посилилася, хлів потрощений вітер гуляє, здихнув тяжко і пішов світ за очі.
Проходячи по селу намагався не дивитися в очі людям, бо соромно було. Люди все знали і бачили, але не втручалися бо це була ділова хата і він сам має вирішити буде він в ній жити чи ні.
Плівся дід собі далі опустивши голову, згорблений, похмурий.
Тільки на прикінці села зупинив його сусід:
- що зажурився діду? Невже покинеш рідний край із за диких звірів. Невже думаєш в чужім краю буде ліпше.
Дід не міг і слова вимовити так йому було соромно і шкода за свою слабкість.
- Ти діду скажи сам собі твоя це хата, чи зайдів які зараз живуть в ній.
Якщо твоя, то наведи лад в ній, якщо ні то йди собі далі з Богом.
Почухав дід потилицю, замислився і сказав собі: "А й справді чому я маю йти зі своєї власної хати, нехай зайди повертаються звідки прийшли".
Відкрив торбу, яку взяв, щось пошукав і знайшовши посміхнувся.
- Дякую тобі за пораду, добрий чоловіче. Вік не забуду твоєї поради.
І низко вклонившись дід пішов в напрямку дому швидкою ходою.
Прийшовши додому, дід взяв вила, позашкрібав погризану солому підгорнув її ближче до хати. Ситі пацюки сиділи на ганку і хіхікали між собою, перешепчуючись, мол дід підгортає солому щоб їм тепліше було зимовати.
Потім підгорнув солому під хлів, переступаючи через гладких лисиць і вовків, які щойно доїли останню гуску. Звірі спокійно лежали перед хлівом і навіть морди не підняли.
Обійшовши сарай з повітряної сторони і зробивши смолоскип запалив сірника.
Суха солома вмить палахнула і зайнялися сухі дошки сараю. Звірі аж підскочили, не очікуючи від доброго і несміливого діда такого вчинку.
Те саме зробив з хатою. Пацюки підняли гомін і втекли до лісу хто встиг, хто не встиг горіли разом з хатою. Ведмідь дізнався про пожежу, коли загорілася його густе хутро. Він вилетів з хати прямо крізь стіну, від чого на голову йому впала товстилезна драбина. Ведмідь з ревом без оглядки кинувся до лісу.
Гладкі і одурівші від ситної їжи вовки і лиси ще сиділи на подвір'ї і не знали що робити, що вони будуть їсти. Дід, не довго думаючи підказав їм пораду за допомогою вил. Бив так, що не всі встигли втекти, деякі так і залишилися на землі яку вважали рідною бо тут народилися. Зібравши тих хто назавжди залишився на "своїй" дідовій землі і кинув їх у вогонь.
Звірі ще довго бігли не зупиняючись по лісу від оскаженілого діда ще довго боялися навіть близко підходити до краю лісу де живе діл.
А дід знову відбудувався, сусіди знов допомогли діду у всьому що було потрібно і навіть відсвяткували входини порозумнівшого діда. Тепер дід став справжнім членом сільської родини.
Просватали діда з, ще не старою бабкою і ств дід і баба жити поживати і добро наживати.
