1. Вступ
Роман П’єра Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки» і його екранізація 1988 року — визнані («на Заході», звісно) шедеври. Прикмета обох — глибокий психологізм і дидактизм. Вони блискуче показують, до чого можуть призвести маніпуляції. Ідеться не тільки про шкоду їхнім жертвам. Ні! Найцікавіше — як самі кривдники розплачуються за свої злочини.
На жаль, роману в українському перекладі немає. Цього не можна сказати про фільм. Його продублювала студія «ТакТребаПродакшн». Утім, не знаю для кого… Навряд чи «середній» українець (коли батьки його здавали «гроші на штори» в (пост)совєтську школу, а він сам — тягав у ній парти) буде спочувати аристократам… Прикро, але в нашій країні немає класу, що «доріс би» до таких речей. «Інтелігенція», що виживає за бюджетні кошти, — теж не той реципієнт. Погодьтеся!
Коли при владі не просто глядачі, а творці та учасники такого «високого» медіа-контенту, як «Квартал 95» (etc.), сподіватися попиту на аристократизм у суспільстві годі. На його популярність — і поготів.
2. Роман у листах П’єра Шодерло де Лакло
Роман «Небезпечні зв’язки» (Les Liaisons dangereuses) П’єра Шодерло де Лакло (Pierre Choderlos de Laclos) опубліковано 1782 року. Тобто за кілька років до Французької революції.
Написано його в специфічній (для сучасного читальника) формі — «у листах». Тобто події відбуваються не «тут і тепер». Не «у фокусі». Нам про них тільки оповідають. До того ж, не автор. А різні персонажі самого твору. Цей жанр — епістолярний роман — був дуже популярний у XVIII ст. Річардсон (чит. «Клариса»), Руссо (чит. «Юлія, або Нова Елоїза»), Ґете (чит. «Муки юного Вертера») — це тільки невеликий список митців, що вдавалися до такого роману.
У творі показано, як жила французька аристократія напередодні горезвісної революції 1789 року. Якщо казати точніше — її частину, просякнуту «libertinage»-ем.
«Libertinage» — це свого роду «апофеоз» куртуазного (фр. courtois — «придворний») кохання. Або ж його збочена форма. Як кому ближче… Саме слово, очевидно, походить від лат. liber («вільний») і означає тотальну «свободу» для коханців.
Так, «лібертени» були аморальні. Таких людей ми бачимо в романі. Точніше, ми їх не бачимо, а тільки читаємо, як ті бачили себе і своїх «наївних» жертв. У сюжеті в центрі — правильно! — інтриги… І їхні наслідки. Письменнику вдалося не просто застерегти авдиторію від аморалізму. Ні! Його твір — психологічний. Це головна письменникова заслуга. Він показав, як мислять і «відчувають» і «вовки», і «вівці». Ще й надто, як «вівця» перетворюється на «вовчицю». Ви праві. Я маю на увазі маркізу де Мертей.
Головна «вада» в романі, якщо це можна так назвати, — його епістолярність. Чому? Ми все спостерігаємо post factum. Це дуже ослабляє драматичний ефект. Тому читати роман іноді важко. Ми не можемо до кінця спочувати героям. У тексті переважає не дія, а філософські роздуми. (Цим грішив, до речі, і відомий лібертен (і письменник!) маркіз де Сад.) Деякі важливі для драматургії моменти зображено тільки «легкими мазками». Утім, П’єр Шодерло де Лакло посадив здорове насіння, що принесе рясний плід. Але пізніше. На сцені. Я кажу і про театр, і про кінематограф.
3. Екранізація 1988 року. Крістофер Гемптон і його неперевершений сценарій
1988 року роман екранізовано (3 премії «Oscar», 2 премії «BAFTA»). Режисер — Стівен Фрірз. Сценаристу, Крістоферу Гемптону, вдалося неймовірне — «витягти» з сухих «листів» увесь драматургічний потенціал.
Спершу Гемптон пристосував роман до театральної сцени, потім — до кіно. Щоправда, довелося дещо змінити. Якщо в романі віконт і маркіза ніколи не зустрічаються і тільки листуються, то в «сценічних версіях» ми регулярно бачимо їхні «рандеву». Також у фільмі мадам де Турвель застає Вальмона з куртизанкою не в кареті коло театру, а в маєтку свого коханця. Утім, такі «трансформації» не завадили цій роботі і її успіху. Сценаристові вдалося найважливіше — зробити з опису дію. З «мазків» — справдешню картину. Чому це важливо? Бо кіно (і театр) не описує (хоч і це можна робити більш-менш «демонстративно»), а показує (sic!). Так. У цьому його перевага над літературою.
«Небезпечні зв’язки» — трагедія. Інакше бути не може. Чому так? Бо герої обманюють. І один одного, і самих себе… Обман — вірна дорога до провалу. У чому трагізм? У тому, що всі герої зостаються… З чим? Правильно! З розбитим коритом. Якщо взагалі не гинуть. Спробуймо проаналізувати всіх головних героїв. Серед них: віконт де Вальмон, маркіза де Мертей, Сесіль де Воланж, мадам де Турвель і, звісно, шевальє Дансені.
Віконт де Вальмон
Французький Lovelace. Типовий лібертен. Азартний. Холодний. Розсудливий… Розглядаючи його, не можу не пригадати дечого про філософію горезвісного маркіза. Садизм — це зовсім не про насильство і жорстокість заради них самих. Ні! Це стоїцизм. Саме так! Байдужість і до чужих, і до своїх мук. Усе заради насолоди… Але чи варто платити за неї таку високу ціну?.. Вальмон — великий маніпулятор. Але «найкращі плавці завжди тонуть»… Намагаючись пересвідчити маркізу у своїй «майстерності» і «здобути її любов», він, «плавно і методично», спокушає побожну мадам де Турвель… Здавалось би, усе гаразд! Але ні… Віконт припустився «помилки»… Він дав серцю потолю… Він закохався у своїй «жертві». Ще й надто, вона принесла йому справжнє щастя. Проте, віконт не був до нього готовий. Він надто звик до фальші, як і його «подруга». Вальмон навіть не усвідомив до кінця, що закохався. До того він тільки грався з людьми, як це було з Сесіллю і її другом Дансені. Він зробив це, тільки зустрівшися зі смертю. Він отямився. Нарешті! Але пізно. Віконт жорстоко відштовхує мадам де Турвель. І цим «заганяє клинок собі в серце» глибше, ніж будь-хто. Утратити здобуте щастя, погубити і його, і себе, догоджаючи маркізі — ображеній на чоловіків «дівочці в дорослому тілі», здатній тільки домінувати і «мстися за себе і свою стать», та не любити, — його трагедія… А для нас — притча. У віконті, як підмітив неперевершений Джон Малковіч, багато «дитячого». Він безвідповідально думав, що можна буде повернути все назад: знову (sic!) закохати в собі — відкинуту! — мадам де Турвель. Та «вийшло» трохи інакше.
Маркіза де Мертей
«Віртуоз(ка?) фальші». Неперевершений(а?) маніпулятор(ка?!).
Маркіза — глибоко нещасна жінка… У неї дуже чітко виражений «фемінізм» з усіма його симптомами. Дозвольте вдамся до Карла Густава Юнга з його психоаналізом і архетипами. У кожного чоловіка у психіці є «жіноча частина» — «Anima». Її «інтегрованість» у чоловічу психіку (і в життя!) залежить від того, які в чоловіка були стосунки з матір’ю. Коли «Anima» інтегрована, у чоловіка вдається задовольняти свої, так би мовити, «вітальні» пориви. Коли казати простіше, такий чоловік легко вступає в стосунки з протилежною статтю. І ці стосунки бувають здорові (sic!). Тобто чоловік у них виступає не на «другій» ролі. А жінка в них не страждає від «неадекватності» свого партнера. У жіночій психіці Юнг виділяє «Animus» — «чоловічу частину» кожної жінки. Чоловічий образ (і модель стосунків з чоловіками) у жінки формує її батько. Якщо зв’язок з батьком був «нездоровий», а дочка «застрягла» в образі на батька, такі стосунки «проєктуються» на стосунки з усією рештою чоловіків. Звідси постійне бажання домінувати, караючи «поганих» чоловіків. І звідси також безкінечний «аб’юз» («Як ти міг не додати мені того й того?!» etc.). Буває дещо інша картина. Дочка могла любити батька, але бути в нездорових стосунках з матір’ю («Чому ти тоді покинула / відкинула мене?! Чому ти не прийняла мене? Невже я, твоя дитина, для тебе — монстр?!!» Згадайте Азулу з відомого мультиплікаційного серіалу!). Така дитина починає догоджати батькові, «витісняючи» зі своєї психіки все жіноче. (Скільки таких «мужикуватих баб» на постсовєтському просторі! Я збився з ліку! Даруйте!) Такі «дівчата» найбільше цінують владу і силу. Якщо вам захотілося (не дай Бог!) зробити їм комплімент, скажіть не: «Ти красива!», а: «Ти сильна!», «Ти працьовита!», «Ти владна!» etc. Але такі жінки, звісно, не можуть не страждати. Так! Я про (неминущий!) невроз. Мати, чи «Anima», загнана в «Тінь» (Schatten), завжди буде переслідувати їх, доки ті не простять і не приймуть її. До таких «dominatrices» належить і маркіза де Мертей. Вона ніколи б не дала Вальмону себе «переграти»: «сильний (чоловік!) не здається!».
Маркіза не здалася… І заплатила за всі свої маніпуляції. Чим? Остракізмом. Згадайте її будуар! Як вона усміхалася перед дзеркалом! Такі були перші кадри… А що ж на останніх?! Печаль... І сльози.
Глен Кловз, як мені здається, добре «вжилася» в цю роль.
Сесіль де Воланж
Юна. «Наївна». Релігійна… Її дуже просто, як пташку, «спіймав» Вальмон з маркізою. Якби не довірливість — її, і її близьких (зосібна, шевальє Дансені) — вона могла б увійти трагічного фіналу… І не провела би решти свого віку в монастирі. Її роль дуже переконливо зіграла, тоді ще молода, Ума Турман.
Шевальє Дансені
Бідний. Дарма що дворянин. Недосвідчений. Маніпулювати ним було зовсім легко. І його теж підвела довірливість. Кіану Рівз хороше передав образ «дурненького паничика». Дансені — також трагічний герой. Він міг би, проявивши себе мужньо — і мудро! — захистити кохану. А що натомість? Він — маріонетка в чужих руках... Навіть на дуель він пішов, коли маркіза нацькувала його на віконта. Доти він сам ні про віщо навіть не здогадувався… Шкода… Справді! Шевальє розплющує очі… І також іде в ченці… І куди? На Мальту. Думаю, служачи там у війську, він міг шукати собі смерті, як і Вальмон… (Не можна не помітити такого психологічного аспекту: віконт і маркіза — «токсичні батьки», а шевальє Дансені і Сесіль де Воланж — їхні «пригнічені діти». Цікаво, чи не так? Пригадайте, як Вальмон заповідає Дансені «покарати» маркізу або як та навчає Сесіль «робити „це” де завгодно, як завгодно і з ким завгодно». Не всіх можна приймати за своїх батьків. Ви так не думаєте?)
Мадам де Турвель
Святенниця. Чоловік часто в роз’їздах… А вона? Сама! Азартного Вальмона не могли не «зачепити» всі перелічені обставини. Спокусити побожну! Спокусити заміжню!.. І вірну!.. Жінку… Що може бути краще?! І йому вдалося! Шкода, що він робив це не заради себе… Ні! Він думав, як «догодити» подрузі… Та не судилося… Мадам де Турвель покохала… І це було взаємне кохання. Мадам де Турвель теж, як і Вальмон, погано усвідомлювала свої почуття і справжні бажання… Може, їй завадила релігія? Сказати важко… Може, їй не варто було підпускати до себе такого, як Вальмон? Мабуть. Але чи не з’явився би — рано чи пізно — інший? Не знаю. Так чи так, мадам де Турвель усе втратила… Чому вона померла? Ця жінка не могла простити собі такого «великого» гріха… Смерть — її спокута. Мішель Пфайффер, як мені здалося (e. g., «Невинні часи» (The Age of Innocence, 1993) або «Похмурі тіні» (Dark Shadows, 2012) etc.), грає так, що важко не помітити, що вона грає... Утім, цього разу актрисі непогано вдалося «вжитися в образ». Особливо, коли фільм переходить у «трилер» («погоня» у спальні) або в «еротику» (теж «погоня», тільки не Вальмон біжить за жінкою, а та біжить за ним). Або згадайте, як мадам де Турвель просить «засмикнути штори».
Отже, усі «все втратили»... Сумно… І нерозумно.
4. «Галантний вік» у фільмі
У «Небезпечних зв’язках» 1988 року ви можете побачити дивовижний і — найголовніше! — достовірний побут XVIII ст. Звісно, ідеться про аристократію. Про «найвищу» аристократію.
Дозвольте спершу розвіяти деякі ілюзії. Вони можуть бути в людей, що виросли на (пост)совєтському просторі. П’єр Шодерло де Лакло — не рояліст. Коли сталася революція — за шість років після того, як роман опубліковано — він долучився до «якобінців». Тобто він, як і багато французів тоді, — був «очарований» наївними (і утопічними!) соціалістичними ідеями... Це можна спостерегти у його творі. Річ у тім, що у головах у «просвітників» була одна фантазія (я сказав би: «химера»): якщо ми всім — і людям знатним, що їхні пращури — віками! — накопичували статки — розумом і трудом, — передаючи з ними також і культуру, — і лінивій (але ду-у-уже заздрісній) бідноті (чи просто бидлу) дамо: однакові права, освіту, кошти (віднімемо і поділимо!) і решту, — навіть останній голодранець перетвориться на дуже розумного, відповідального і просто фантастично хорошого громадянина! Авжеж! Утім, сталося не так, як гадалося… Ліві фанатики утопили Францію у крові. Не принісши ні свободи, ні рівности, ні братерства… Колись — великий політичний і культурний центр, що задавав тон усій Європі. Тепер — звичайна провінція… Війна і революція — безпрограшні способи все втратити… Тоді — на зорі XIX ст. — європейці змогли зупинити революційну соціалістичну заразу. Але вже за сто років їм не стало розуму… Вони були — як завжди! — «глибоко стурбовані». Але не більше. Коли більшовицький терор (і наші, вибачте, придурки… на кшталт Винниченків і Петлюр, що виступали проти гетьмана Скоропадського) нищив і нашу, і безліч інших — ледве відроджених! — націй… Що ж, настало «світле майбутнє?» Ви задоволені «спільними і для всіх рівними» квартирами у «хрущовках» і «братерськими» пенсіями? Ні? Як можна?! Гм… Дійсно, думати про завтрашній день, накопичувати кошти для себе, для дітей і правнуків, забезпечувати себе житлом — і всім! — не сподіваючись на державу (чи ще на когось) — це щось мало знайоме постсовєтському громадянину… Українцю? Хтозна. Не думаю, що він знає, хто він є… (Йому не сказали! І навіть бомби, здається, не «достукаються»… Ех!). Інфантилізм і паразитизм «третього стану» (як і раніше — більшість) — хіба цього бажали «просвітники». Ні?! А вийшло так. Бо спершу треба вивчити людську природу і її закони, а потім думати, чи варто будувати життя цілих народів усупереч цим законам. Вам так не здається?
Отже, revenons à nos moutons! У фільмі ви зобачите… Розкіш! У різних її формах. Маю на увазі, по-перше, костюми і, по-друге, — інтер’єри. Особливо мене цікавить перше. Чого варта тільки «увертюра» у фільмі! Згадайте, як численні слуги одягають (і не тільки!) віконта і маркізу. В естетичному і культурному аспекті, по-моєму, доти і потім не було (і не буде!) красивішого періоду. Його «закінчила» французька революція (і наступні події). Раніше ви (ваші пращури, ви, ваші діти, внуки…) приносили користь правителю, а він нагороджував вас землею, грошима, слугами тощо. І ви могли дозволити собі проснутися не о 7:00, поспішаючи на роботу. З бутербродом у зубах або навіть не снідавши. Аби потім мати «пенсію». Ви могли просинатися, як віконт де Вальмон чи маркіза де Мертей… Різницю — визнаю́! — важко помітити. Але, повірте, вона є.
Дозвольте мені обминути тему жіночого одягу в екранізації 1988 року. Я не дуже з ним знайомий. Скажу тільки, що він історично достовірний і дуже вдало підібраний у різних сценах (чит. Louise Boisen Schmidt. Film Fashion: Dangerous Liaisons). Барвисто. Елегантно. Вишукано. Скромність могла собі дозволити хіба що мадам де Турвель.
Чоловіче плаття середини XVIII ст. — у стилі «рококо» — найкраще демонструє віконт де Вальмон. Він носить… Стривайте! Ні! Не «спортівки». І не «шльопки»! Усе трохи цікавіше. Тоді одяг був не тільки «елегантний». Пан просто не міг убратися сам. Йому потрібні були слуги. Їх називали «камердинери». Звичайний костюм тодішнього пана був такий: біла сорочка (на голе тіло), білі панчохи, кюлоти, камзол, жустокор. Взуття — чорні туфлі з пряжками. На шиї пов’язували хустку. На грудях могли закріпляти жабо. Перуки ще не вийшли з моди. Утім, стали коротші. Їх, як ви можете побачити у фільмі, пудрили. По-моєму, нічого елегантнішого в чоловічому гардеробі вже ніколи не буде... З-поміж головних уборів можна згадати «трикутку». Замість тростини могли носити шпагу. Як ви, думаю, помітили, це дуже контрастує з тим, як тепер одягаються люди. Навіть дуже багаті! Що на це вплинуло? Не практичність! Ні! Ми живемо після того, як «третій клас» переміг аристократію. І з нею, на жаль, європейську цивілізацію. Її культуру. Її естетику. Її цінності. Усе. Не за один день. Поступово. Але переміг. Тепер «ніщо» — це все. І воно диктує все. І всім. На жаль… І важко йти проти рожна. Але не можна не йти.
До речі, у фільмі добре показано, як жила — і одягалася! — прислуга. Ви десь бачили там лакея в джинсах? Я теж ні. Дивно! Мабуть, це тому, що еліта задає тон решті громадян. В усьому. А коли еліта — бидло? Так, ви праві — риторичне питання.
5. Кілька слів про екранізацію 1989 року
Далебі, я не додивився фільму 1989 року «Вальмон» — іншої екранізації відомого роману. Не витерпів. Чому? В мистецтві — і в кінематографі, і в літературі — ніде! — не має бути нічого зайвого. А тут мені довелося близько 20 хвилин слухати, як мадам де Турвель «любить свого чоловіка». І навіть Колін Ферт не врятував ситуації. Нудні діалоги. Невдалий сценарій. Безуспішна робота костюмерів… Шкода. Але це тільки моя думка.
6. Музика
У «Небезпечних зв’язках» 1988 року ви можете почути музику різних композиторів. Так, над фільмом працював Джон Фентон. Але він написав тільки частину композицій. Решту — класики XVIII ст. (стиль — бароко і рококо). Фентонова музика, як завжди, «точна»: йому вдалося передати і весь драматургічний потенціал цього твору — його мелодраматизм і, звісно, трагізм. Окремо відзначу хист до «трилерної» музики.
Вівальді, Бах, Гендель, Глюк — шедеври цих митців дозволяють нам глибше зануритись у зображену епоху. Не для того, щоб утекти від своєї. Ні! Щоб і свою — хоч трохи! — наповнити світлом і красою. (І, звісно, здоровим глуздом.)
