Стратегічний інтерес Росії до Республіки Грузія знову активізувався, оскільки Тбілісі відходить від європейського шляху та утримується від приєднання до санкцій Заходу проти Росії.Фундаментальним фактором нинішнього погляду Москви на Грузію є відсутність у неї ефективних важелів впливу на вірмено-азербайджанські відносини, особливо після виведення російських миротворців із зони конфлікту.Будь-яке припинення вогню чи перемир’я на українському фронті, особливо з можливою російсько-грузинською нормалізацією, може нескінченно затягнути вірмено-азербайджанський мирний договір.
Відносини між «Грузинською мрією», правлячою партією Республіки Грузія, та Росією опинилися під пильною увагою після прийняття законопроєкту «Про прозорість іноземного впливу», ймовірних порушень і фальсифікацій на нещодавніх парламентських виборах, а також односторонньої заяви Тбілісі про припинення процесу вступу до Європейського Союзу (ЄС). Опозиція представила цей проєкт акта як «російський закон», а рішення про припинення переговорів про вступ до ЄС - як навмисний акт, спрямований на те, щоб зірвати європейський шлях Грузії і повернути її в російську орбіту. На противагу цьому, російські лідери та громадські діячі схвалюють суперечливу політику та закони «Грузинської мрії».
Відновлення російського інтересу до Грузії можна краще зрозуміти в контексті поточного стану вірмено-азербайджанських відносин. Поразка Азербайджану у війні в Карабасі 2020 року призвела до різкого ослаблення російських важелів впливу на регіон. Хоча Москва виступила посередником у перемир'ї між Азербайджаном і Вірменією, незабаром стало зрозуміло, що російський вплив може слабшати. Про це свідчать часті зіткнення між вірменськими та азербайджанськими силами і звинувачення на адресу російських миротворців. Бойовий наступ Азербайджану у 2023 році, який витіснив залишки вірменських сил з Карабаху в зону відповідальності російського миротворчого контингенту, врешті-решт призвів до дострокового виведення російських миротворців. З того часу відбулося кілька подій, які чітко продемонстрували, що роль Москви зменшується. На території Вірменії вздовж умовного кордону з Азербайджаном розгорнуто моніторингову місію ЄС. Уряд Вірменії схвалив проєкт постанови про початок процесу «вступу до Європейського Союзу», і очікується, що парламент незабаром ухвалить його. Крім того, Єреван і Вашингтон підписали Хартію стратегічного партнерства.
Азербайджан продовжує зміцнювати те, що він давно називає «незалежною зовнішньою політикою», і тому тісно співпрацює з Рухом неприєднання і активно взаємодіє з Організацією тюркських держав як провідна держава-член. Баку дав зрозуміти, що Азербайджан є частиною тюркської сім'ї. Таким чином, Баку проводить зовнішню політику, спрямовану на уникнення залучення в геополітичне та ідеологічне протистояння між Заходом і Росією, підкреслюючи при цьому важливість нового тюркського центру сили.
Баку і Єреван досягли повільного, неспокійного, але значного прогресу у врегулюванні конфлікту. Вони домоглися делімітації та демаркації частини вірмено-азербайджанського кордону без участі Росії, і цей процес досі триває. За таких обставин Кремль прагне підвищити значення розміщення російських військ уздовж запропонованого вірменсько-азербайджанського транспортного сполучення, інакше відомого як Зангезурський коридор. Це дозволило б Москві створити механізм для забезпечення своїх подальших важелів впливу. Однак категорична відмова Єревана від такого розгортання зробила цю перспективу неефективною.
У цьому контексті зацікавленість Москви у посиленні впливу в Грузії виходить далеко за межі самої Грузії. Скоріше, йдеться про вплив на весь Південний Кавказ. В силу свого геостратегічного розташування Грузія постає для Кремля питанням «бути чи не бути» для розширення російської присутності на Південному Кавказі. Бажання Москви перетягнути Тбілісі ближче до своєї орбіти очевидне, але Росії бракує ефективних важелів впливу. Виклик Москви полягає в тому, щоб операціоналізувати стратегічне розташування Грузії як ключовий фактор, що зумовив російське вторгнення в країну в 2008 році і подальше офіційне визнання Абхазії та Південної Осетії незалежними державами. Розрив із Заходом, головним гарантом безпеки країни протягом останніх кількох десятиліть, майже неминуче призведе до того, що Тбілісі потрапить у залежність від Москви. Якщо Росії вдасться повернути Грузію, це матиме серйозні наслідки для Вірменії та Азербайджану. Грузія - це двері Вірменії та Азербайджану для взаємодії зі стратегічними міжнародними партнерами і доступу до європейських ринків. Ні Баку, ні Єреван не зацікавлені в тому, щоб ці грузинські двері були будь-яким чином обмежені або перебували під контролем Москви.
Відновлення залізничного сполучення радянських часів, що простягається з Росії до Грузії, Вірменії, Ірану і Туреччини, вже давно стоїть на регіональному геополітичному порядку денному Москви. Однак на тлі заперечень з боку грузинської політичної опозиції та громадянського суспільства грузинський уряд неохоче утримується від поступок. Спікер парламенту Грузії Шалва Папуашвілі публічно відкинув цю пропозицію. Можливе відновлення поставило б під сумнів доцільність Зангезурського коридору, а отже, нейтралізувало б вірмено-азербайджанський стимул до миру. Крім того, такий сценарій призведе до посилення російського впливу на стратегічну енергетичну і транзитну інфраструктуру від азербайджанських берегів Каспійського моря до Туреччини і Чорного моря через Грузію. До речі, нещодавнє збиття російською протиповітряною обороною азербайджанського пасажирського літака викликало занепокоєння Баку.
На цьому тлі вірмено-азербайджанський мирний договір і нормалізація відносин все ще залишаються недосяжними через несумісні позиції двох держав. Однак їм слід остерігатися того, що наявні сьогодні можливості для переговорів можуть стати недоступними в осяжному майбутньому, особливо в разі прориву - перемир'я, припинення вогню чи інших домовленостей - між Україною та Росією. У такому випадку Росія та впливові міжнародні гравці можуть переорієнтуватися на вірмено-азербайджанські відносини. Цей сценарій не обов'язково обіцяє позитивні результати ні для Вірменії, ні для Азербайджану. Досвід Вірменії свідчить про те, що надмірна залежність від Росії чи будь-якої іншої великої держави не є стійкою стратегією. Аналогічно, випадок Азербайджану демонструє, що залучення великих держав також не є сприятливим за своєю суттю.
Зрештою, у Баку і Єревана залишається небагато простору для маневру, щоб ефективно використати цю коротку можливість. Обидві держави повинні замислитися над тим, чи мають вони план Б на випадок позитивного розвитку подій у переговорах між Росією та Україною, особливо якщо це буде поєднуватися з нормалізацією грузинсько-російських відносин.
Джерело — The Jamestown Foundation
