[Чорновий варіант збірки.]
це не час забирав тебе,
а бурхливість великих міст,
ми торкались до різних місць,
просто разом виходило зле.
не важливо, що було далі:
чи то з нами, чи зовсім без нас,
там не лікарем був би час -
ми в природі не існували.
час не змусив би вірити, чи згадати.
я ж не батько тобі і не мати,
не родич, не перший друг.
я — помилка січневої дати.
знімай обличчя,
повільно клади на підлогу.
і руки давай догори.
питання стоїть розлоге:
чому кожен раз ти.
я вже болі відчув, не на смак,
а на дотик.
це якийсь новомодний, невивчений тип.
ця любов пробирає, як хімнаркотик,
що тримає у збудженні кілька діб.
вже по часу як старі, мутні консерванти,
переписані з правками дсту.
цим відносинам заздрять самі сектанти,
бо розп’яті бували не раз на хресту.
я би вже пуповину перерізав,
але все ще цікаво, чи ти людина.
і чому як в собак виділяється слина,
коли відчуваю твій голос здаля.
минув той рік хворобливий,
зеленкою більше не мажу рубці.
і з кола зникають обрядні стільці,
я стоячи вже зустрічаю зливу.
і з крапель холодних потоки води,
у очі темінь з боків заповзає.
тепер я вже бачу
і точно знаю:
чому кожен раз ти.
голі, зважені та щасливі.
нами бігають зграї смиренних мурах.
це поповнення в наших рядах,
це з морів виринає спогад.
як до нашої зустрічі
хтось відчував неминуче,
зі всіх тіл пекельно-ядучих -
звідусіль розтіклося моє.
десь на березі гралися води,
через силу здіймаючи плоть,
пропускаючи через віхоть
оберемок моїх думок.
ще до того, як зринув погляд,
як із моря тинявся до хат.
вже дізнався від вуст до п’ят,
що застрягну в твоїх жилах.
і колись зустрінуться все таки,
в пекло всі настанови та сетинги.
замальовки та скетчі на ватманах,
діалоги на пейджерах зламаних.
ці рядки переповнені сумнівом,
бо ще гаснеш в мені символом.
бо відходиш з думок проблемно.
ти, напевно, і є той демон.
їх колись зведе кінець світу,
чи симптоми якогось грипу.
бо з дебютного разу не зникнути,
по-дурному.
так важко звикнути.
все колишнє вертається з відчаю,
розтікається марой циклічною.
так історики самі і кажуть:
ця циклічність тебе розмаже.
не прощаємось. не простили.
тільки знаки лишили на шиї.
тільки знімки лишили на згадку.
не прощаємось.
все в порядку.
руками, фалангами, пальцями
намацай в мені надію.
не жахайся, я ще вірю
між тунельними темними станціями.
ти тримаєш контактний зв’язок,
я тримаю близьку дистанцію.
тут ми робимо все навпаки,
тут в прострації.
тут сміємось від власних чуток.
хтось казав, що відмовившись від мети,
можна більшу отримати мотивацію.
підкріпивши ритуальними танцями,
крок за кроком до чогось прийти.
промовчу,
не скажу того слова,
цей синонім армагедону.
не скажу, що тебе люблю.
промовчу, що тебе кохаю.
ти порийся в моїх думках,
я тримаю його в руках,
після нього все зносить до краю.
кохання для всіх,
понад усе,
кохання, що рівність несе,
кохання, що балки зносе.
час для жахібних людей,
хто не має до нього претензій,
хто не має таких ідей,
що родились ще з запуском серця.
вічність для тих,
хто його відпустив,
хто назад, ради сміху,
його запустив,
хто цей час зупинив собою.
вічність з коханням
без меж,
це тренована навичка теж.
це причина, чому виживають.
це причина, чому я теж.
і враз попав у цю вістрю.
таке вже з нами відбувалось.
ти вчишся йти, поки я сплю,
а я — тримати міцно голос.
ми передбачили фінал,
ніякі з нас не сценаристи.
горів театр, горіли ми з ним,
бо кожен достеменно знав.
це щезне, тільки відпусти.
не той вже початковий погляд,
не сканує, не робить медогляд,
не породжує нові світи.
це не той волонтерський голод,
щотижневий підрив думок.
це був гарний набір пасток,
бо ж спочатку було слово.
лише двоє з мільйона ідуть на звук,
щось подібне на крики жерла,
як гармонія всіх вибухових сполук.
двоє йдуть на голос померлих.
“скільки разів ти любив?” -
рахував, вимкнувши очі. -
“повноцінно — один, та ж який.
далі, хтось як з руки наврочив”.
і ранковим виттям голосним
все по тому кидався до вікон.
невідіслані старі листи
в самоті перечитані з віком.
“чи буває самотньо в пітьмі? -
він до сонця тягнув руки. -
ні, тоскливо буває у дні,
а вночі не гризуть розлуки”.
“небагато про це скажуть -
вже проходив його екстаз: -
“люди вдосталь людей мають,
та кохають один раз!”
хлопець, який брехав;
відчай, який мерзнув.
і через скло і призму
скажеш, що їх знав.
людина, яка чекала;
//человек, который ждал.
и все летели со скал//
бо більше не відчували.
хлопець, який мерзнув;
відчай, який брехав.
просто рахуй до ста,
щоб я нарешті щезнув
я затримав подих,
коли дощило.
за спиною не бачив грози розмахів.
ти тримайся мене щосили,
аби більше ніхто не плакав.
в твою сторону рідко дихають птахи,
поруч слів не знайти додаткових.
і доводиться мертві шукати знаки,
і доводиться нові вивчати мови.
говорити крізь стіни до тебе вільно,
на одну із закритих церквою тем.
я не вплину на те, як тримаєш сильно
і яким непосильним вишу тягарем.
я затримав подих,
коли дощило.
за спиною не бачив грози розмахів.
я занурю нас так, щоб обох накрило,
аби більше ніхто не плакав.
силоміць несподіваний вир почуттів, -
пробиває зарядом у тіло жах. -
їх ніхто не чекав, але потай хотів,
бо колись начитав у віршах.
кожен крок веде за собою життя,
стоючи на місці - коханим не будеш.
і без зрушень не втілиш його до пуття,
і не пройдеш його без порушень.
одиноцтвом наїтистись-напитися можна,
і підти не побачивши всіх облич,
бо не вся людина - людина кожна,
і не кожній бажаєш підти на стріч.
[24.5]
