Ми сиділи один навпроти одного.
Занадто близько, щоб це було випадково. І водночас — достатньо далеко, щоб можна було прикидатися незнайомцями.
Я дивився в її блакитні очі.
Сара мовчала.
Але мовчання ніколи не буває порожнім.
У її погляді щось було. Не просто хвилювання — страх. Ледь помітний, схований під тонким шаром ввічливості. Більшість би не помітила.
Я — помітив.
Вона зробила ковток кави, трохи затримавши чашку в руках, ніби намагалась зігрітися зсередини.
— Привіт, я Сара… — її голос був м’яким, але надто обережним. — Вибач, що все так… раптово. Навчання, робота… і майже ніякого сну.
Легка усмішка. Вивірена. Неповна.
Маска.
— Розумію, — відповів я, не відводячи погляду. — Де ви навчаєтесь?
Із цього моменту розмова пішла.
Повільно. Обережно.
Я бачив, як змінюється її тіло. Плечі трохи опустилися. Напруга, що стискала її зсередини, дала тріщину. Вона почала розслаблятися.
Я — теж. Зовні.
Я розповів, що працюю в поліції вже п’ять років. Що цього року мене перевели сюди — через справу. Дев’ятнадцять зниклих людей.
На мить вона завмерла.
Ледь помітно відхилилась назад.
Очі потемнішали.
Це було миттєво. І майже непомітно.
Але я це відчув.
Люди завжди реагують, коли чують подібне. Страх. Дискомфорт. Нервовий інтерес. Усі однакові.
Чи ні?
Ми говорили близько трьох годин. Час розчинився, як цукор у гарячій каві. Коли вона сказала, що їй потрібно на роботу, це прозвучало майже різко.
Ніби вона згадала щось важливе.
Або захотіла втекти.
— Я підвезу, — сказав я раніше, ніж вона встигла відмовитися.
Дорога була короткою. Надто короткою.
Вона дивилася вперед. Не на мене. Не в дзеркало. Просто — вперед.
У машині зависла тиша.
Не незручна.
Мертва.
Я ковзнув поглядом по її обличчю. Губи. Шия. Тонка лінія щелепи. У ній було щось… надто правильне. Надто чисте.
І від цього хотілося або торкнутися — або зламати. Я хотів цю кляту жінку тут і зараз.
Я стиснув кермо трохи сильніше.
Морг.
Коли ми зупинилися, слово саме виникло в голові, ще до того, як вона вийшла з машини.
Вона подякувала коротко, майже сухо, і зачинила двері.
Пішла.
Я дивився, як вона віддаляється.
Крок за кроком.
І з кожним кроком щось всередині мене напружувалося дедалі сильніше. Ніби струна, яка ось-ось лусне.
Так не мало закінчитися.
Я вийшов з машини.
— Сара! — мій голос прорізав повітря різкіше, ніж я очікував. — Можливо… залишиш номер? Я б хотів повторити цю розмову. За кавою.
Усмішка. Контрольована.
Вона зупинилась.
Повернулась.
Кілька секунд дивилась прямо на мене. Ніби зважувала. Ніби щось вирішувала.
— Так… звісно, — сказала вона.
І в цей момент щось сталося.
Не зовні.
Всередині.
Щось тихо зрушило зі свого місця.
Щось, що довго спало.
І я раптом зрозумів: це не просто знайомство.
Це початок.
Чогось значно гіршого, ніж я міг уявити
