Я знала сюжет у загальних рисах, перш ніж сідати за читання. Спойлери вбивають інтригу. Тож відкладіть мій відгук ті, хто не знайомий із книгою, але планує за неї взятися. Якщо ж ви вже прочитали цей детективний трилер — запрошую до прочитання та в коментарі.
Отже, Зої Бентлі, 34 роки. Розум убивці — її ігровий майданчик, принаймні так написано на обкладинці. Вона цивільна профайлерка, консультантка ФБР. Випускниця Гарварду з неабиякою уявою, що вміло складає психологічні портрети злочинців. Завдяки їхній точності вдалося арештувати багатьох покидьків. І ця книга про ще одного вбивцю, якого викриває Зої.
Про одного чи все ж таки про двох? Це залишається загадкою майже до завершення книги. Адже, крім подій літа 2016 року, коли посеред Чикаго знаходять задушеними і забальзамованими трьох жінок, автор описує дитинство головної героїні, що, разом із сестрою Андреа пережила зустріч із чоловіком, який убивав та ґвалтував дівчат у її рідному містечку, Мейнарді.
Здається, багато в чому портрети убивць подібні. Та чи збігаються вони на сто відсотків? Або жінку вводить в оману власний кошмар із мейнардським убивцею та брунатними конвертами, що він їй адресував?
Книга мені сподобалася. Автор пише жваво та легко, майстерно додає дрібку гумору до, здавалося б, не надто веселої історії. Незважаючи на велику кількість вбивств, твір не залишає гидкого післясмаку, як це сталося зі мною після книги “Танці з кістками” або серіалу “Дім дракона”, хоча вони й цікаві.
Було неймовірно захопливо спостерігати за роботою профайлерки. Зої професійна, прискіплива, але не надто любить людей та пусті балачки. Така собі жіноча версія доктора Хауса. Найбільше повеселив мене один з другорядних героїв. Марвін, дідусь напарника Зої Бентлі, постійно забував пити свої таблетки, шукав пригод та влаштовував п'яні вечірки за відсутності свого онука, агента ФБР Татума Ґрея. Ще моє серце полонив Татумів бешкетний кіт Сонечко, ладний роздерти все і всіх на своєму шляху. З Марвіна та Сонечка вийшла чудова пара.
Ну і, кілька слів про самого вбивцю. Автор не показує його обличчя, зате читач чудово бачить з-поза його спини все, що той коїть із нещасними жертвами. Колись в його голові зблиснула думка, що найкраща жінка — мертва жінка. Вона не зрадить, не втече, не буде обтяжувати докорами та теревенями. Здається, він знаходить спосіб, як можна прожити з такою жінкою все життя. В пошуках ідеалу раптом розуміє, що однієї жінки недостатньо. Йому потрібна… родина з дітьми. Коли він про це подумав, я жахнулася. А щойно почав втілювати задум, на очі мені навернулися сльози.
Не знаю, чи читатиму продовження, але книга вразила.
