Моє серце ніби на мить зупинилося. Сон не приходив — лише тягуча, липка тривога, що розтікалася по тілу.
Хто це? І чого він хоче?
Екран мобільного світився в темряві, мов єдине око, що спостерігає за мною. Одне повідомлення — і сотні думок, що розривали свідомість. Де я припустилася помилки? Коли саме залишила слід? І головне — наскільки глибоко хтось уже копає?
Я перебирала в пам’яті кожен крок, кожен погляд, кожен дотик.
Дев’ятнадцять життів. Дев’ятнадцять історій, які закінчились через мене.
І тільки одна думка звучала чітко й холодно:
Джордж поки що житиме.
Я не могла дозволити собі поспішати. Не тепер. Не тоді, коли хтось уже стоїть надто близько.
Заснути вдалося лише під ранок — у виснаженні, схожому на втрату свідомості.
Я прокинулася близько десятої. Голова розколювалася, тіло було важким, наче мене тягнули на дно. Щось було не так. Щось значно глибше, ніж просто недосип.
Я взяла телефон. Пальці трохи тремтіли, але текст вийшов рівним:
«Вибач, сьогодні не вийде зустрітись. Погано себе почуваю. Мабуть, грип.»
Відповідь прийшла швидше, ніж я очікувала.
«Можливо, тобі щось потрібно? Я можу приїхати, привезти ліки.»
Я затримала подих. Надто турботливо. Надто… вчасно.
«У мене все є. Краще не приїжджай — не хочу тебе заразити.»
Брехня звучала переконливо. Я завжди вміла брехати.
Я відклала телефон і відкрила ноутбук. Мені потрібні були відповіді. Про нього. І про того, хто написав учора.
Інформації було небагато.
Джордж — детектив. Справи, які інші не могли розплутати, він доводив до кінця. Вбивства. Зникнення. Безнадійні випадки.
Кращий у своїй справі.
Я відчула, як холод повільно пробирається під шкіру.
Невже це він?
Ні.
Якби Джордж дізнався правду, я б уже сиділа в кімнаті допитів. У наручниках. Під світлом, яке не дає сховатися.
Це не його стиль.
Він не грає в ігри.
Тоді хто?
Жарт? Помилка? Випадковість?
Я повторювала ці слова, ніби вони могли стати правдою, якщо сказати їх достатньо разів.
До кінця дня нових повідомлень не було. Тиша повільно заспокоювала… але не переконувала.
Одне я зрозуміла чітко.
Мені потрібно стати ближчою до Джорджа. Настільки, щоб він перестав бачити в мені загрозу. Настільки, щоб у потрібний момент я могла використати його.
Як козир.
А що буде далі…
я вирішу, коли прийде час.
