Якби пересічному чужоземцю довелося побачити український ярмарок у літню днину, та ще й у такій місцині, де народ збирався з кількох навколишніх сіл, то він, певно, довго не міг би второпати, чи потрапив на весілля, чи на якийсь велелюдний суд, де кожен вольний горланити, а правди все одно ніхто не почує.
Сонце ще не встигло як слід піднятися над білими хатами, а базар уже гудів, мов стривожений вулик. З усіх боків сунули вози, запряжені гладкими сірими волами; рипіли колеса, форкали коні, мекали кози, кудахкали кури, а торговки так голосно вихваляли свій товар, що й глухий зрозумів би де продають найсолодший мед та найсвіжішу рибу.
Над рядами яток, критих полотном, здіймалися різнобарвні стрічки й хустки; на мотузках погойдувалися глиняні глечики, розписані синіми та жовтими квітами; на столах купами відпочивали яблука, сливи, груші, редька, цибуля та огірки. Довкола пахло свіжоспеченим хлібом, смаженими коржами, димом від свіжих ковбас, сушеною рибою, кіньми й людським поспіхом.
Між возами снували парубки в полотняних сорочках, підперезаних червоними поясами; молодиці, вбрані в барвисті плахти й намиста, торгувалися так завзято, ніби від ціни залежала доля всього їхнього роду; старі діди в солом’яних брилях пробували мед на кінчик ножа й запевняли, що за свої сімдесят літ їли й добріший.
І серед усього цього веселого гармидеру, де кожен щось продавав, купував, вихваляв або проклинав, з’явилися троє бурсаків.
Хома мав обличчя людини, котра щойно знайшла в кишені зайвий гріш, Горобець – добродія, котрий цей гріш уже позичив, а Халява – парубка, котрий сподівалася забрати його в обох. Філософ усміхався сам до себе, раз у раз поправляв свитку, дивився на молодиць, але ні на одній не затримував погляду, і часом так раптово стишував крок, що його товариші мало не наступали йому на п’яти.
– Чи ти, Хомо, бува, не п'яний ще від учора? – спитав нарешті Горобець, заглядаючи до філософа з підозрою. – Чого це ти ходиш, наче панський син на оглядинах?
– А ти, Тиберію, завжди так розумно починаєш ранок? – відказав Хома. – Чи тільки тоді, коли в кишені вітер гуляє?
– У мене в кишені не вітер, а свобода, – гордо промовив Горобець. – Нічого не тисне, нічого не заважає.
– Авжеж, – озвався Халява. – Особливо коли там від самого початку нічого не було.
Горобець обернувся до нього.
– Ти, Халяво, мовчи. Твоя кишеня так звикла до чужих рук, що якби туди поклали золотий дукат, він сам попросився б назад до господаря.
– Зате я знаю ціну кожній копійці, – спокійно відповів Халява.
– Бо жодної своєї не витратив! – зареготав Хома.
Ліворуч молодий парубок продавав ножі. Виставив їх на червоній тканині й розклав рівненько, а сам стояв поруч із таким виглядом, наче кожен ніж уже побував у битві.
– Ось, панове, – гукав він, – ножі з доброго заліза! Ріжуть усе, що під руку потрапить! Хліб, сало, ремінь, мотузку! А хто візьме два, тому третій майже задарма!
– А чи ріжуть брехню? – поцікавився Халява.
– Чого?
– Бо в тебе, парубче, язик такий гострий, що я боюся, як би він сам не перерізався.
Продавець обурився, склавши руки в боки:
– Мій товар чесний!
– Ану, покажи, – втрутився Горобець. – Переріж он ту мотузку.
Парубок узяв ніж побільше, з різбленою ручкою, і провів ним по мотузці. Та, на його вдасний подив, вона лише трохи надрізалася.
– Ага! – вигукнув Хома. – Оце так залізо! Ним, мабуть, і ворога можна різати, якщо той сам попросить та ще й не рухатиметься.
Люди навколо зареготали. Продавець почервонів, вихопив іншого ножа й заходився доводити, що то мотузка погана. Троє друзів пішли далі, лишивши його сперечатися вже з якимось кремезним дядьком, котрий вимагав повернути гроші за мотузку, куплену, як він запевняв, у того самого парубка ще торік.
– Ось так і живемо, – підсумував Халява. – Один продає ножі, другий мотузки, а третій цілий рік пам’ятає, хто його обдурив.
– А ти, виходить, пам’ятаєш усіх, хто тобі винен? – спитав Горобець.
– Таких не знаю.
З рештою, Горобець купив дерев’яну ложку, а Халява довго торгувався за шматок сала так, ніби від його перемоги залежала доля всього козацького війська. Зрештою він пішов із салом, ложкою та переконанням, що його обдурили.
Тоді Хома й побачив стрічки. Вони лежали на маленькому прилавку поміж намиста, срібних хрестиків і дешевих скляних прикрас. В наявності були стрічечки червоні, сині, зелені, але одна, темна, майже чорна, з глибоким винним відблиском, одразу впала йому в око. Шовк м’яко переливався на сонці, а тонкий візерунок по краях нагадував вишивку на сорочці дівчини, яку він встиг розгледіти вчора.
Хома взяв стрічку між пальцями.
– Скільки?
Продавчиня назвала ціну. Горобець аж присвиснув.
– За такі гроші можна купити гуску, дві курки й ще лишиться на горілку!
– То й купуй собі гуску, – спокійно відповів Хома. – Може, вона хоч раз подивиться на тебе так, як дивилася на мене одна молодиця.
Халява поклав руку йому на плече.
– Брате, отямся. Стрічка – то шматок матеріалу. Тканина не кохає, не годує й не варить борщу.
– Зате мовчить, коли ти говориш, – відказав Хома.
Продавчиня пирснула зі сміху, а Горобець схопився за живіт. Хома ж іще раз оглянув стрічку, провів пальцем по гладкому шовку й, трохи повагавшись, відрахував гроші. Сума була немала, особливо для бурсака, котрий звик вважати зайвим усе, що не можна з’їсти, випити або використати в бійці. Проте заплатив без торгу.
– Оце вже погано, – промовив богослов Халява, проводжаючи поглядом покупку. – Коли чоловік перестає торгуватися, він або збожеволів, або закохався.
– А коли жінка перестає сперечатися? – запитав Хома, ховаючи стрічку за пазуху.
– То чоловік уже помер, – миттю відповів Горобець.
На цьому мудру дискусію було завершено, бо повз них провели таку товсту свиню, що Халява на мить забув, що хотів донести другові, й пішов цікавитися, скільки коштує це рожеве диво.
Чумаки біля возів торгували сіллю та рибою, а від лавок із ковбасами, вудженим салом і гарячими, щойно з печі, пампушками з часником розносився такий аромат, що у бурсаків слина текла прямо на свитки.
– Оце так базар! Оце я розумію богоугодна справа! – басом прогримів богослов, задивляючись на огрядну молодицю, яка торгувала печеними поросятами. – Подивися, Хомо, на ті реберця! Та за таке порося можна не те що псалтир, й цілий патерик від дошки до дошки безперервно прочитати!
– Тобі аби псалтир зажувати, – мовив Горобець, поправляючи свій вбогий жупан, та приміряючи своє звичне поважне риторичне обличчя. – Людина духовна повинна шукати на ярмарку не плотського насичення, а естетичної гармонії! Ось, приміром, які чудові люльки! З вирізьбленими головками, з мідними вічками! У моєму рідному Миргороді, звісно, люльки роблять із більшим знанням естетики, але й ці для простого люду вельми годящі.
– Та що той твій Миргород! – вишкірився Хома, грайливо підкручуючи молодечий вус і мрійливо поглядаючи на сонце, яке, як йому здалося, повзло по небу занадто повільно.
– Там у вас тільки й діла, що калюжа посеред майдану така велика, що в ній гуси ціле літо плавають, та міщани на призьбах мух ганяють! От на Київщині, ото базар так базар! Там як затягнуть «Многая літа», то аж дзвони на дзвіниці відлунюють!
– Не чіпай Миргорода, Бруте! – образився Горобець, циркаючи крізь зуби. – То не калюжа, а пам'ятка природи! А дівчата які! Гнучкі, станкі, які дукачі на шиях! Не те що ваші київські, все носа деруть.
– Е-ні, Горобець, – тихіше й соковито мовив Хома, згадуючи оксамитовий погляд дівчини зі вчорашньої гулянки та її тонкий стан у танці. – Є такі, що за один їхній погляд не гріх і ціле життя пропити. А якщо така краса тобі ще й зустріч увечері обіцяє.. то хай хоч увесь Миргород під землю провалиться!
Халява ж, скориставшись тим, що дебела перекупка відвернулася сваритися з чумаком за ціну макухи, спритно на халяву засунув в чобота чималий шматок сушену тараньку.
– Ти краще подивися, Горобець, на он того діда, що тютюном торгує, – засміявся Хома, намагаючись збити власний сороміцький азарт, і вказуючи на сивого дідуганя в величезній смушковій шапці, що сидів на бочці й смачно потягував люльку. – Чув, що у нього тютюн такий міцний, що як чхнеш, то з хати стріху здує!
– Брешеш, Бруте! – задиристо сказав Горобець. – Не буває такого тютюну, щоб ритора з ніг збив!
– Не буває? – Хома виклично примружив свої вовчі очі. Його зухвала, гаряча натура вимагала справедливості.
– А от давай закладемося! Бачиш отого огрядного шевця, що сукном торгує? Якщо ти нюхнеш дідового тютюну й не чхнеш так, щоб із того шевця шапка не злетіла, так тому й бувать, купую тобі цілий глечик найкращої наливки! А як чхнеш – цілий тиждень будеш за мене в семінарії свиням об'їдки носити й мої чоботи ваксою чистити!
– Згода! – вдарили по руках Горобець і Хома. Халява розбив їхні руки своєю широкою, засаленою долонею, вже передчуваючи, що наливка в разі чого дістанеться й йому.
Товариші підійшли до діда.
– Здорові були, батьку! – зухвало гукнув Хома, впершись ногою на дерев'яну бочку. – Ану, дай моєму товаришеві твого найлютішого тютюну! Хоче перевірити вашу тутешню зілля-траву!
Дід повільно вийняв люльку з рота, подивився на бурсаків своїми заспанними очима й посміхнувся беззубим ротом:
– Охо-хо, братці.. Тютюнчик у мене не простий, на трьох росах настояний, на пекельному сонці сушений. Нюхай, синку, тільки за стовп тримайся!
Ритор Горобець зверхньо хмикнув, зачерпнув своїми довгими пальцями добру пучку тютюну, заштовхав у обидві ніздрі й глибоко вдихнув. На мить довкола них настала тиша. Обличчя ритора почало міняти барви: червоне, як буряк, на початку, потім синє, мов стигла слива; очі вилізли з орбіт так, ніби він побачив перед собою самого ректора академії в спідньому.
– Е-е-е.. – вичавив Горобець.
– Тримайся, Горобець! – закричав Халява.
– АПЧХИ! – Наче гармата з київської фортеці вистрілила.
Зі столу здуло два сувої червоного сукна, а сам швець від несподіванки сів прямо в макітру з моченими яблуками.
– АПЧХИ-И! – вдруге дико заверещав Горобець, крутячись на місці, мов дзиґа. Його поношений жупан тріснув під пахвою.
– А-ПЧХИ-О-ХО!! – утретє жахнув ритор, і з голови чумака дійсно злетіла смушкова шапка прямо в кадуб із дьогтем!
На базарі зчинився невимовний ґвалт. Швець вискочив із яблук, лаючись найстрашнішими козацькими словами, чумак бігав за шапкою, перекупки верещали, а Хома Брут разом із Халявою заходилися таким шаленим сміхом, що аж впали на віз із соломою.
– Оце так тютюн! Оце так Миргородський ритор! – гиготів Хома, витираючи сльози. – Ну що, Горобець, тепер цілий тиждень мої чоботи блищатимуть, як лисина нашого префекта!
Горобець, усе ще сльозячись і червоніючи від сорому та пекучого тютюну, лише витирав носа рукавом і бурчав:
– Це не тютюн, це порох бісівський.. Не за правилами цей дід зілля мішає!
Та не встигли наші бурсаки як слід відсміятися з попередньої пригоди, як гамірний базар, що ще хвилину тому гудів, потроху почав стихати.
Торговці й перекупки неподалік позамовкали на півслові, повитягали шиї з-за своїх прилавків, а люд став розступатися обабіч вузенької стежини поміж рядами, перешіптуючись.
Повз вози, кошики й розкладені просто землі товари брів високий, широкоплечий хлопець, з поставою колишнього доброго козака. Та що вдієш, коли часом одна-єдина пригода здатна з людини зробити таке, чого не зробили б ані війна, ані голод, ані навіть люта мачуха? Жупан на ньому висів, мов на палиці, вицвілий та засмальцьований, а з-під розхристаного коміра визирала сорочка, роздерта на грудях. Волосся збилося в безладні пасма, а босі ноги ступали так невпевнено, наче земля під ними раз у раз провалювалася.
Парубок спотикався на рівному місці, хапав повітря пальцями, ніби хотів ухопити якусь невидиму нитку, що тяглася перед ним і все вислизала з рук.
Та була ще дивина! Як тільки десь коло лавок лунав дзвінкий дівочий сміх чи сварливі голоси жіночок, нещасний раптом сахався вбік, припадав до землі й затуляв вуха тремтячими долонями.
«Не треба.. Не прийду.. Згинь нечиста! Тільки не чіпай!»
Люди дивилися на нього з жалем.
– Господи милосердний, – пробурмотів богослов, забувши навіть про свою тарань, яку досі жував із таким завзяттям, наче збирався проковтнути разом із хвостом. Він перехрестився й підсунувся ближче до товаришів. – Чого він жіночого сміху сахається, мов чорт свяченої води? Чи, може, його якась молодиця качалкою так обробила, що тепер він на чужу спідницю дивитися боїться?
– Еге ж, вам усе жартувати, добродію, – озвався старий тютюнник, що сидів біля сусіднього прилавка й досі розкурював люльку. – Не дай Боже тобі такої долі. Бо якби й тебе таке спіткало, то вже й качалка не помогла б.
Він вийняв люльку з рота, сплюнув убік, а тоді, переконавшись, що ніхто чужий не підслуховує, нахилився до бурсаків.
– То Микитка, хлопці. Тутешній косар та коваль. Ще торік був першим красенем на все село. А голос мав – заслухаєшся! А вже як до танцю ставав, то й старі молодшали, дивлячись на нього.
– Та невже? – Горобець аж підкрутив свого тоненького вусика. – І що ж із ним сталося, діду? Чи в бійці голову розтрощили? Чи з коня гепнувся? А може, горілки перепив та розум свій у шинку залишив?
– Ех, бурсак, – зітхнув старий. – Якби ж то горілка! Її хоч водою розбавити можна, а от лихе кохання ніяким квасом не розведеш.
Халява скривився:
– То він, виходить, через бабу? Та що ж це за чоловік такий, що через одну дівку весь світ забуває? У нас у бурсі як хтось через дівчину журиться, то ми йому миску борщу підсунемо, наллємо горілки, він поїсть, і вже на іншу дивляється.
– Ти, Халяво, своє черево з людським серцем не плутай, – поважно зауважив Горобець. – Одне можна наповнити капустою, а друге, як розіб’ється, то й коваль не склепає.
– Тихо ви, шибеники, – урвав їх старий. – Тут не до сміху.
Він ще раз озирнувся на Микиту, який зупинився біля воза з полотном і, втупившись у білу тканину, беззвучно ворушив губами.
– Сталося це торік, на Зелені свята, приїхала до наших країв одна молодичка. Казали, буцімто з панського роду, з далекого хутора за лісом. Гарна була, сини мої, така гарна, що й сонце, здавалося, сходило не для всіх, а тільки для неї. Темне волосся, тонкий стан, а очі, мов чорна вода в глибокій криниці.
– А коваль, певно, вирішив, що йому така красуня до пари? – озвався Горобець.
– Не вирішив, а пропав, – відказав тютюнник. – Побачив її раз на дорозі, і все, – пропав чоловік! Відтоді тільки про неї й думав. Квіти носив, подарунки купував, під вікнами ночами стояв. Батько його сварив, мати плакала, а сердешний лиш сміявся та казав: «Не журіться, старі, бо ще й на весіллі моїм танцюватимете!»
– О, то він був певний, що справа вже в капелюсі! – пирснув Халява.
– Та вона йому усміхнулася, – продовжив старий, не зважаючи на Халяву. – Лиш раз усміхнулася, а тоді покликала його надвечір до саду. І Микитка пішов. Хто б на його місці не пішов? Молодий, здоровий, закоханий..
Старий замовк, повільно набив люльку тютюном і прикрив жар долонею.
– А на ранок повернувся вже не той чоловік, що пішов. Не впізнавав матері, не відповідав батькові, а все повторював про білі руки й солодку отруту. Казав, що вона його кликала, а тоді сміялася; що обіймала так ніжно, аж душа співала, а потім притиснула до себе, і стало йому холодно, наче в домовині.
Халява перестав жувати.
– Чи вона підсипала якого зілля?
– Хто ж його знає, – відповів тютюнник. – Парубок не міг до пуття розповісти. Як починав згадувати ту ніч, то кричав, ніби його живцем ріжуть. А як хтось заводив мову про жінок, то падав на землю й затуляв вуха. Відтоді він так і ходить.
Хома Брут, який досі мовчав, нарешті всміхнувся. Провів рукою по бороді та вусам, недбало знизав плечима, ніби почув не страшну історію, а чергову бабину вигадку про русалок.
– Та годі вам, хлопці! – мовив він. – Скільки можна слухати, як закоханий дурень сам собі голову морочить? Певно, випив зайвого, поліз до панночки без дозволу, дістав відкоша, на тому й все. Чоловікові, коли він уже надумався залицятися, треба мати не самі губи, а й трохи розуму в макітрі.
– А ти, Хомо, звідки знаєш, як треба залицятися? – хитро спитав Горобець. – Може, вже маєш неабияку науку?
– Та я, брате, ще в пелюшках знав, як до жіночого серця дорогу шукати, – самовдоволено відповів Хома. – Інша річ, що не до кожного серця варто стукати.
Він згадав темне волосся панночки, її спокійний погляд і ту мить, коли вона завмерла, почувши від нього: «моя чарівнице».
Ні, дурниці! Хома Брут не з тих, хто вірить у кожну нісенітницю, яку нашіптують старі люди на базарі.
– А я вам кажу, – знову озвався Халява, – що менше треба про баб думати, а більше про поросят, сало та перцівку. Від них принаймні ніхто ще глузду не втрачав!
***
Київський вечір повільно опускався на хутір важкою оксамитовою завісою, гаптованою срібним пилом. Повітря пахтіло степовим полином, розквітлим горицвітом та вогким мулом з байраку. Десь у вишневих хащах тьохкав соловей, але його спів Хомі здавався майже тривожним. Місяць, вигнутий, мов гострий турецький ятаган, висів над ясенями й дубами, заливаючи все примарним, фосфоричним сяйвом. У цьому сутінковому мареві кожна тінь здавалася живою, а шелест листя під ногами, шепотом прадавніх духів.
Груша, біля якої вони домовились стрітися була старою, кривобокою й такою вузлуватою, що, коли дивитися на неї проти вечірнього неба, можна побачити силуети згорбленого діда, і велетенського птаха, і навіть самого чорта. У його дуплі любили ховатися горобці, а в корінні, за чутками, колись знайшли срібну монету, чорну з одного боку й таку холодну, що вона не нагрівалася навіть у найпекучішу спеку. Відтоді старі жінки радили обходити грушу після заходу сонця, а молоді парубки, звісно, знаходили цю пораду надзвичайно дурною і ходили туди саме тоді, коли сонце заходило. Хома так само не вірив у бабські вигадки.
Він прийшов завчасно. А, як відомо, змусити Хому Брута прийти кудись раніше, ніж того вимагав голод або обіцянка чарки, було справою нелегкою. Та ось він уже стояв під грушею, підперши плечем шорсткий стовбур, і раз у раз поглядав на сонце, ніби хотів підштовхнути його до обрію.
Вдітий в чисту полотняну сорочку з широкими рукавами, підперезану темним поясом, він час він часу смикав свитк, накинути поверху. Та ось за хвилю вже зняв, бо стало спекотно, а тоді знову накинув на плечі. Волосся у філософа, по звичаю, не бажало лежати так, як йому наказували пальці; русі пасма спадали на чоло, і Хома раз по раз відкидав їх назад, сердячись на них так, ніби то були двоє його недоброзичливих товаришів.
Бурсак тупав сап’янцями по росяній траві вже без чверті годину. У його жилах гарячим окропом вирувала перцівка, помножена на дикий, неприборканий голод. Чоботи були вкриті пилом, свитка розстебнута на міцних засмаглих грудях, а в голові зі всорашньої днини палав лише один образ – оксамитові очі та тонкий стан дівчини з гулянки.
Враз повітря довкола нього змінилося.
Зник звичайний запах літнього вечора. Замість степових трав у ніс ударив дивний, солодкувато-гіркий аромат нічної сочевиці, розтертим у долонях полином і вогким, глибоким мохом, що ніколи не бачив сонця. Важка тінь впала на траву, хоч гілки груші навіть не здригнулися. Хома обернувся й серце його ухнуло десь у самі чоботи. Вона стояла прямо перед ним, хоч жодний шурхот спідниці чи листя, жодний звук її кроку не передував цьому. Вона явилася йому, ніби зіткана з самого тільки місячного сяйва та вечірньої тіні.
Хома сахнувся назад, гупом вдарився спиною об шорсткий стовбур груші, а рука мимовільно сіпнулася до грудей аби перехреститися.
– Господи милостивий! – вихопилося в Хоми, – чи ти з повітря соткалася?!
Вона злегка нахилила голівку і долиною пролунав її сміх, як дзвін срібних дзвіночків, перемішаний із дзюрчанням лісового джерела. Солодкий, звабливий, але холодний, від якого по шкірі Хоми пустилися дрібні мурашки.
– Що, бурсаче, перелякався? – солодкий голос бринів біля його вуха. – Такий сміливий у танку був, а від дівочої тіні в кущі сахаєшся?
Вона зробила повільний крок уперед. Місячне сяйво впало на її обличчя, і Хома знову забув, як дихати. Смоляно-чорне волосся було розпущене й спадало хвилями на білосніжну тонкопрядну сорочку. Рукава розшиті чорним та червоним шовком і складалися у візерунки, що нагадували прадавні язичницькі обереги. Її шкіра в місячному сяйві біла, мов мармур, а в глибині темно-оксамитових очей на коротку мить спалахнув смарагдовий, фосфоричний вогник.
Хома вмить опанував себе. Вона тут. Острах змінився зухвалою й хлопчачою гордістю. Він випростав плечі, вишкірив білі зуби й зробив крок назустріч, прикриваючи сором перед дівчиною своєю звичною чарівливою нахабністю.
– Перелякався? Я?! – засміявся Брут, проводячи рукою по короткостриженій бороді. – Та я самого біса за роги тримав, коли в семінарії за дровами ходив! Не чекав, що така краса так тихо пливе, і все тут.
Він нарешті наважився й поліз за пазуху. Дістав хустинку, розгорнув її на колінах і обережно витягнув стрічку.
У сутінках вона здавалася темнішою, ніж удень, а шовк ледь поблискував. Хома на мить затримав на ній погляд, тоді простягнув панночці.
– Оце я тут.. приніс.
Дівчина здивовано глянула на нього.
– Що се?
– Та невже не видно? Стрічка. Хоча, коли так дивишся, то я вже й сам починаю сумніватися.
Панночка засміялася, але подарунка не взяла відразу.
– Для мене?
– Ні, для Горобця. Він давно мріяв про таку прикрасу, тільки соромився зізнатися!
– Хомо!
– Ну, для тебе, для тебе, – поступився він, і в голосі його раптом поменшало звичної насмішкуватості. – Побачив на ярмарку й подумав, що сподобається.
– Дай-но сюди руку, – раптом сказав він.
– Навіщо?
– Та дай, кажу.
– Ти так просиш, наче збираєшся вчинити щось лихе.
– Якби збирався, то не попереджав би.
Панночка засміялася й простягнула йому руку. Хома обережно взяв її за зап’ястя. І тут сталося щось дивне: його звична сміливість, та сама, що допомагала йому встрявати в бійки з парубками, сперечатися з дяками й виходити сухим із найсумнівніших пригод, кудись поділася. Він тримав її руку так обережно, ніби в його долоні опинилася не рука живої людини, а маленька пташка, котру досить необережно стиснути, і вона вже ніколи не злетить.
Зап’ястя в панночки було тонке, майже невагоме. Хома відчував під пальцями ледь помітний рух крові й раптом усвідомив, як близько вони одне до одного.
Він поклав стрічку на зап’ястя панночки, обережно обвів шовк навколо руки й звів кінці докупи. Та стрічка виявилася вередливою: один край раз у раз вислизав із пальців, а вузлик уперто не хотів лягати рівно.
– Та що ж ти за бісова личина! – прошепотів Хома.
– Ти це мені? – поцікавилася панночка.
– Ні, се я з подарунком розмовляю. Він, бачте, норовливий. Мабуть, у вас паничів навчився.
– То, може, він не хоче, щоб його зав’язували?
– А хто його питатиме? Я за нього гроші заплатив.
Панночка засміялася, і Хома, почувши той сміх, мимоволі всміхнувся й собі. Він обережно перехрестив кінці стрічки, затягнув вузлик і розправив шовкові кінчики так, щоб вони спадали на її руку невеличкими хвильками. Нарешті вузлик був готовий. Хома розправив стрічку, ще раз перевірив, чи не затісно вона сидить на зап’ясті, й тільки тоді підвів очі.
– От і все, – сказав він. – Тепер твоя рука має вигляд значно поважніший, ніж моя.
Панночка повільно проводила по шовку пальцями, який темнів у сутінках та все одно здавався дивовижно гарним.
— Мені подобається, — прошепотіла вона.
— Стрічка?
Вона підвела на нього очі.
— І те, як ти її зав’язав.
Він ступив ще ближе, оглядаючи її з голови до ніг із тим відвертим, гарячим захопленням, від якого в будь-якої іншої дівчини запеклися б щоки. Хома відмітив що принади у незнайомки що треба, хоча, якби його запитали, він, певно, заприсягнувся б, що дивився виключно на її обличчя. Бо ж чоловіки, як відомо, бувають дуже побожні, коли йдеться про те, куди саме вони дивляться.
– Знаєш, панночко.. Я три роки латину гриз, святих отців читав, а такої науки, як у твоїх очах, ні в одній книжці немає, – мовив Хома м'яким, грудним голосом, зазираючи їй прямо в обличчя. – Ти як той медовий хміль: від одного ковтку вже й ноги не тримають, а душа прагне ще, і ще.
– Мудрий ти на язик, – тихо відказала дівчина, а її вуста вигнулися у зверхній заінтригованій посмішці. – Усі ви, бурсаки, вмієте слова мережати. А що за тими словами?
– Перевір, – зухвало вишкірився натомість він.
Хома був з тих відчайдушних козаків, що діяли за козацьким звичаєм, без зайвих розвезень, простими й пристрасними рухами. Нахилився, ніби бажаючи зірвати з трави квітку, а натомість простягнув руку й ніжно, але міцно охопив її гнучкий стан через тонку тканину плахти.
Дівчина здригнулася. Вона поглянула на нього з таким подивом, що він мало не розсміявся, але вчасно стримався. Але цей дотик гарячих, мозолястих чоловічих долонь викликав не гнів, а дике, солодке полум'я. Її губи ледь розтулилися, ніби вона збиралася відповісти, проте слова не прийшли. І тоді філософ, не бажаючи більше прикривати своїх почуттів ані жартом, ані балачкою, обережно торкнувся її щоки.
– Скажи мені зупинитися, – промовив він тихо, провівши пальцями до її шиї.
Вона лише підвела на нього очі. Хома притиснув її до себе. Повітря між ними розпеклося. Він вдихав запах полину, роси та її палкого тіла.
– Ти солодша за шинкарську наливку, люба дівчино.. – прошепотів він їй прямо в вуста. – І сьогодні я проп’ю з тобою все своє життя.
З рештою, вона тонкими, білими ручками огорнула його шию. Нігті впилися в шкіру, посилаючи солодкий біль по всьому тілу.
Хома накрив її вуста гарячим поцілунком із всім тим завзяттям голодного козака, що прийшов до своєї жінки з полю бою, перемігши всіх вологів й дорвався до омріяної плоті. Панночка відповіла з такою ж пристрастю. Їх подих став спільним, рвучким і задиханим.
Брут опустився на м'яку, росяну траву, затягуючи Панночку за собою в густу, непроглядну тінь під закрученим стовбуром груші.
Ніч довкола них ніби завмерла у млісному очікуванні. У хащах дикого терну розливався важкий, солодкувато-гнильний запах прілого листя. Десь далеко, на самому краю хутора, глухо й тужливо завив пес, але звук миттєво глухнув у густому, майже осяжному повітрі. Срібнолиций час від часу виринав із-за волохатих чорних хмар, кидаючи на росяний килим примарні, сріблясті плями, у яких кожна стеблина здавалася живим, затаєним створінням.
Сорочки й плахта шурхотіли в темряві з сухим, гарячим тріском. Сильні, мозолясті руки Брута із семінарійською спритністю й козацькою нахабністю зривали шовкові зав'язки, розкриваючи білосніжну сорочку дівчини. Під тонким полотном вималювалося тіло невимовної, фатальної краси. Шкіра її у срібнім місячнім сяйві здавалася виточеною з найчистішого білого мармуру, прохолодна на дотик, та зсередини повита ніжним теплом. Дівочі груди трепітно й важко здималися, ніби відгукуючись на кожне тріпотіння Хоминого серця, що билося від невимовного, солодкого захвату.
Брут припав вустами до її тонкої, лагідної шиї, торкаючись шовкової шкіри, вдихаючи запаморочливий, цілющий аромат нічних квіток та таємничого зілля, що нагадувало давню казку.
Панночка солодко зітхнула, й у тому зітханні, здавалося, заключалася вся закадкова туга її душі. Вона вплела тонкі пальці в його білявий чуб, пригортаючи парубка ближче до серця, пестячи його дужі плечі з такою ніжністю, якої досі не знав жоден смертний.
Жорсткі козачі руки горнули до себе її дівочий стан, дорожчий за все земне багатство. Кожен дотик був наче мовчки проречене клятвене слово, від якого на її шкірі розквітали палаючі сліди вірності. Її оксамитові зіниці на мить спалахнули глибоким, смарагдовим диво-вогнем, а вуста розкрилися в беззвучному, солодкому пориві любовного божевілля.
Хома був засліплений чистою, безкрайньою ніжністю, відчуваючи, як два серця зливаються в один суцільний ритм. Коли їхні душі й тіла з’єдналися в єдиній нерозривній таємниці, ніч довкола них вибухнула лагідним шелестом: вітер дихнув крізь крону давньої груші, скидаючи на закоханих срібні, кришталеві краплі нічної роси, мов благословення природи.
Єство світлого козацького духу та темної чарівності кружляли в солодкім, чарівнім танку кохання, від якого навіть столітні гілки дерев здригалися, ніби вклоняючись їхнім почуттям. Вуста панночки шепотіли найніжніші слова, впиваючись тонким нігтиками в його спину й полишаючи смуги від неможливості вмістити в собі це нове, дике й солодке почуття, що вперше так щемило її серце.
Враз росяна трава під ними почала м'яко, чарівно світитися, а польові пахощі стали такими соковитими й запаморочливими, ніби весь край занурився в казковий сон.
Коли тихий, солодкий вибух любовного захвату охопив їхні істоти, Хома з глибоким зітханням опустив голову на її груди. Серце калатало, мов дзвони церкви воскресного день, а чоло вкривали гарячі краплі поту. Він заплющив очі лише на одну-єдину мить, розпластавшись на росяному килимі, впиваючись невимовною блаженністю й теплотою, що пролилася по його жилах.
– Оце так.. оце так щастя, моя ясочко, — прошепотів він із тихим, закоханим сміхом, посміхаючись у темряву й простягаючи руку, щоб знову пригорнути її до себе.
Але рука знайшла тільки холодну, порожню траву. Хома миттєво розплющив очі й сів, спантеличено озираючись довкола. Панночки не було. Поруч не залишилося навіть найменшої вм’ятини на росянім килимі, ніби вона була лише примарним сновидінням чи місячним променем. Довкола панував тільки важкий, солодкувато-гіркий аромат чаклунського зілля та полину.
Пройшло декілька хвилин, коли свідомість прояснилася, й на юнака навалилося чудернацьке, моторошне відчуття. Це була не звичайна втома після палкої ночі, яку він впізнав би одразу, – натомість, із його тіла ніби випили всю животворну силу. Ноги стали ватяними, неслухняними, ніби залитими важким свинцем. У грудях залягла дивна, болюча порожнеча, а в голові закрутилося так шалено, що земля під ним хиталася, мов хвилі Дніпра.
Хома спробував звестися на ноги, спираючись рукою об шорстку кору груші, але лікті тремтіли, а подих перехоплювало, мов після важкої дальної дороги.
Ніч мовчала. Вітер ледь чутно колихав зчорніле листя, а Хома Брут стояв посеред чарівної темряви один, знесилений, із палаючою шкірою, запамороченою головою та незвичним, солодким і водночас моторошним страхом туги за тією, яка, здавалося, забрала із собою його серце й душу.
