Софійка було третьою дитиною у сім'ї: брат був найстарший, друга була сестра. Опісля Софійки у сім'ї Пугачів народилось ще троє дітей - усього семеро їх було. Дівчинка швидко виросла, бо треба було няньчити молодших братів і сестер, батьки були завжди у праці: то на полі, то на сінокосі чи на толоці. Середульші бавили молодших, а найстарші середульших. Але ігор вистачало на всіх: бігали в квача, бавились в хованки, крамницю, козаків-розбійників, кожен день на подвір'ї дівчатка справляли чиєсь весілля, купались на ставку, лазили по деревам, обносили сусідам неспілі яблука та аґрус в городі, ловили жуків та равликів, ховались в копицях сіна і будували замки з піску коло річки. Діти залишались дітьми, хоча і мали змалечку зобов'язання по господарстві. Кожен день був довгий, як рік, і не схожий на попередній. Сміх, жарти та пустощі ніколи не покидали подвір'я Пугачів. Наймолодші лиш прибігали пообідати, і вхопивши наостанок кусень хліба з цукром, бігли до сусідських дітей або за городи.
Найулюбленішою порою Софійки була осінь. Восени навіть земля мала інший особливий запах. Вона пахла урожаєм, тисячами відтінків, які не описали би і всі поети світу. Сад пахкотів спілими яблуками і синім виноградом, опале багряне і жовтогаряче листя - пізнім сонцем і теплом, поле - висохшим картоплинням, буряковою гичкою і гарбузами. У повітрі висіла тиша і спокій, пролітали срібні струнки павутиння. Земля розродилась усіма своїми дарами, і принишкла, милуючись красою світу та повільно готуючись до сну.
Софійка любила в цей час працювати на городі. Вона збирала яблука і грушки у плетений кошик. З побитих груш витікав солодкий, мов нектар сік, і від нього пальці злипались, як від меду. Сині, ніби покриті інієм, сливки нарешті стали м'які і нетерпкі. Софійка не могла дочекатись, коли мама зварить з них повидло, і вона потім зможе вилизькувати каструлю в якій воно варилось. Старші зносили, а молодші діти котили помаранчеві гарбузи з поля і складували їх за стодолою. Гарбузова пшоняна каша з дрібкою меду назавжди залишилась улюбленою осінньою стравою дівчинки. Вечорами запікали у вогнищі картоплю: сходились всі сусіди, дим виїдав очі, гарячі картоплинки обпікали руки, але смакували ліпше, ніж макові калачі. Батьки давали дітям ще одну роботу: вони мали різати на скибки грушки та яблука, нанизувати їх на ниточку і завішувати над піччю, щоб вони в теплі сушились на зимовий узвар. В самій печі на ніч досушували волоські горіхи.
Усі роботи в полі нарешті скінчились, а бабине літо тривало. Діти приходили додому лиш ночувати і на обід, а так бавились цілими днями на вулиці. Софійка якраз бігла до коліжанок1, коли через дорогу йшло весілля. Вона зупинилась коло криниці, аби перечекати, коли воно мине. До криниці підійшла стара Явдоха. Софійка згадала, що батьки про неї інколи говорили вечорами: щось казали про її чорний рот та лихе око. Мама, здається, навіть сказала, що її сусіди поза очі називають Яга і мара, але Софійку мало цікавили в її сім років сільські плітки та хто там з ким свариться , і як кого за плечима охрестили.
Явдоха зі злістю подивилась на дівчинку, весілля якраз пройшло, музика віддалялась, і стара попросила Софійку піднести їй відро води до хати. Дівчинка схопилась двома ручками за відро і силоміць тягнула його до самого Явдошиного подвір'я.
“А до хати зможеш мені його занести?” - спитала стара.
“Так, зможу”, - сопіла дитина.
Вона доволочила відро до самих дверей, але коли пробувала перетягти його через поріг, то перечепилась, відро упало до хати і вода розлилась по долівці.
“А щоб тобі так свого весілля ніколи не бачити, як мені нині кулішу!” - з люттю гаркнула стара відьма.
Софійка перелякалась, і побігла як найхутчіше від старої та її відер. Побачивши сусідських дітей, вмить про все забула, і вони, весело галасуючи, почали будувати печеру із купи опалого листя. З обіду до вечора пройшов, немов тиждень, і дівчинка прибігла ввечері додому весела і втомлена.
Йшов час, усі семеро дітей Пугачів поволі виросли. Найпершу посватали старшу сестру Софійки, потім найстаршого брата, потім відгуляли весілля ще двох молодших сестер, та наостанку двох наймолодших братів, і в хаті з батьками залишилась тільки Софійка. Батьки Софійки вже почали рахувати внуків, а вона так і не одружувалась. Почались шепотіти сусіди, мама плакала, і не могла зрозуміти, чому шестеро її дітей знайшли собі пару, а одна не може. Софія було і роботяща, і гарна, і мила, і доброзичлива та чуйна, але ніхто до неї не сватався. Родичі давали непрохані поради, сусіди радили піти до церкви висповідатись і поставати свічку за здоров'я. Хтось казав під церквою милостиню бідним на Великдень роздавати, інший - сірого кота до хати привести, треті говорили поїхати до Почаєва або давали адреси якихось шептух. Софія і її мама вже боялись вийти на вулицю, бо будь-яка балачка закінчувалась розпитуванням, коли вже відгуляють сьоме весілля у Пугачів.
Перед Різдвом Софія з батьками зібрались до міста на базар - продали мед, мак та горіхи і придбали усім на сорочки полотна та нитки до вишивання. На базарі було людно, усі троє купили собі по бублику, надивились на всяку всячину, яку там продавали, і по обіді вирішили їхати додому. При виїзді з базару, стояла старенька згорблена бабуся і побачивши Софію, попросила донести її дві торби до дому.
“Дитинко, чи можеш мені з накупленим помогти, а то я вже зовсім сили не маю сама їх нести”, - просила бабуся.
“Так, певно, що можу”, - відгукнулась одразу вона, їй стало шкода старої немічної жінки. Софія кивнула батькам: вони мали чекати її коло крамниці зі свічками, лампадками та іконами - ще треба було свічку на Святвечір купити, а сама закинула собі по торбі на кожне плече і пішла за бабусею. Бабуся хоч і повільно тупцяла із паличко та оповідала всю дорогу про старовину, але відстань від базару була недалека і незабаром Софія вже допомагала викладати квасолю, пшоно, мак та муку із торбин на стіл.
Бабуся красно подякувала Софійці і додала: “ А тебе вже колись так просили щось до хати піднести, але ти тоді не справилась”.
Софія подивувалась і не могла втямити про що говорить бабуся. Коли це її прохали щось комусь допомогти до хати занести, а тим більше, щоб вона комусь відмовила. Ні, не було такого.
“А ти мала ще тоді було, може лиш до школи пішла. Що в тебе можна було хотіти в той час... Та відро те розлите пам'ятаєш?” - провадила далі старенька.
І ось - перед очима враз повстало те перевернуте відро і вода, що калюжею розлилась по долівці. Звук скрипок і сопілок, що музики грали на весіллі, яке вулицею проходило, криниця, коло якої вона стояла, і в голові пролунали ненависні слова старої Явдохи. Софія стрепенулась, як вона могла про це забути, воно ж просто все стерлось з її пам'яті.
“Прокляла вона тебе, дитино моя. Зла вона було, і всім лиш горя і нещастя бажала, навіть тобі, малій дівчинці”.
“Та мені тоді було не більше семи, я не змогла перетягнути відро через поріг, я ж хотіла їй допомогти, сил мені не вистачило”, - почала виправдовуватись дівчина.
“Та ти не винна, серце в неї темне було, вона така до всіх було. А я як на тебе на базарі поглянула, то зразу на тобі темну пляму побачила, якусь таку давню, яку ти не заслужила собі. Я, бачиш, дар маю, виджу, те що від взору других людей скрито. Я тобі допоможу від неї позбавитись, тої відьми вже давно в живих нема, а проклін її досі на тобі лежить. А скажи-но мені, як тебе звати?” - запитала бабуся.
“Софія”.
“Ну, Софійко, добра ти душа, мені все видно, позбавишся ти від того - я тобі обіцяю. Лиш ніколи не кажи нікому про нашу розмову, нехай її потім вода забере і до моря з собою віднесе” - вчила її старенька.
“Очиститись тобі від того треба: водою і вогнем. З давніх-давен люди так робили і новими заново на світ родились. А перед тим нужденним поможи, особливо дітям. Скоро Різдво, потім Щедрий Вечір, пороздавай людям милостиню, попроси для себе благословенням. Головне має статись літом: мусиш літнього сонцестояння дочекатись, і на Івана Купала через вогонь перестрибнути - тобі ти лишиш своє минуле за собою, згорить воно в тому вогні. Сили світла в той час будуть найсильніші, Купало правитиме світом, а межа між світами буде особливо тонка. На самому світанку наступного дня, коли лиш з'являться перші промінчики сонця, лиш воно зажевріє за обрієм, лізь в річку і купайся в ній, поки аж не розвидніється. Ось так ти змиєш із себе, віддасиш річці усе те зло, що стара відьма тобі побажала. Як вийдеш з річки, не забудь ранішньою росою лице вмити, щоб і далі залишатись такою ж гарною і здоровою”, - бабуся закінчила свою розмову і присіла на стільчик.
Софійка стояла приголомшена, все відбулось дуже швидко, але бабусині слова вона запам'ятала добре. Запхала руку в кишеню і дістала якісь гроші.
“Це вам, бабусю, на Різдвяну кутю, візьміть будь ласка, як я ще вам можу віддячити за ваші слова”, - Софія вклонилась, поклала старенькій монети в поділ і побігла до батьків, які її чекали перед крамницею із купленою свічкою.
Софія зробила все, як її вчила бабуся: роздала милостиню нужденним та сиротам на Різдвяні свята та Святвечір. Після того, як відлютували останні морози - почало теплішати, прилетіли перші ластівки, зацвіли вишні - на землю спустилась весна. З весною прийшла надія, жити стало легше і веселіше. До червня було вже рукою подати.
На Купала вся молодь села зібралась коло озера. Запалили вогнище, хлопці зробили опудало Купала, дівчата прикрасили вербову гілку барвистими стрічками та польовими квітами і назвали її Марена. Як стемніло, почали стрибати через вогонь, Софія теж стрибнула разом зі всіма. Співали купальські пісні і водили хороводи навколо вогнища. Дівчата сплели вінки із трав та квітів і пустили їх по воді. Вінок Софії трохи покружляв на місці, а потім поплив рівненько і незабаром зник за очеретом. Того року, на щастя, нічий вінок не потонув. Наприкінці гуляння спалили опудало Марени та Купала і порозходились по хатам.
З самого засвітку, коли надворі була ще повна тьма, Софія встала і вислизнула з хати. Сіла на березі річки і почала чекати сонця. Як тільки з'явилась жовта пляма світла за небокраєм, Софія роздягнулась і зайшла у річку. Вода було прохолодна, але надавали сили. Софія чула, як вода наповнює її і перероджує, як малу дитину у хрещенській купелі. Сонце повільно вставало і нарешті розправило свої плечі на весь Божий світ. Дівчина ще трохи покупалась, вийшла, одягнулась коло заростей очерету і прийшла додому полем, щоб її не бачила ні одна жива душа. Як її і настановила бабуся, вона ніколи не обмовилась і словом про свій обряд очищення на Купала. Прийшла до хати і одразу ж почала поратись коло печі. Батьки лиш тільки повставали.
На осінь у селі купила хату та заселилась нова сім'я. У них був лиш один син Дем'ян, з Софією вони були майже однолітки. Сім'я Чубарів швидко обжилась, в селі їх одразу ж прийняли, бо люди вони були чесні та хазяйські. Дем'ян познайомився з Софією в неділю під церквою, усі зразу помітили, що вони припали один одному до душі, Софія навіть трохи зашарілась. Звичайно, назад по дорозі з церкви люди вже мали про що точити ляси і казали, що в селі з'явилась нова пара. І не прогадали. Вже наступної весни у церкві оголосили про заручини Софії і Дем'яна, а після Спаса відгуляли сьоме довгождане весілля у великій родині Пугачів.
