Переклад дуже старого інтерв’ю для сайту correctura.narod.ru.
Розмова відбулась на фестивалі популярної літератури "POPLIT" перед зустріччю “Сапковський versus перекладачі” 2 червня 2005 року в Кракові.
1-ша касета
Про початок співпраці з росіянами
Тетяна Гладись: Перше питання — загальне. Я знаю, що Вас уже часто про це питали, та все-таки: яка Ваша оцінка перекладів Євгенія Павловича Вайсброта?
Анджей Сапковський: Радше позитивна. Мені здається, що то дуже солідна робота, адже мені його рекомендували спочатку як перекладача Лема, як людину, котра розбирається у польській фантастиці. Треба визнати, що в моєму випадку Вайсброт виявився в складній ситуації, оскільки я був глибоко розчарований у різних російських видавництвах, котрі коїли зі мною, що завгодно, і давали зрозуміти, що я з того мушу бути задоволеним, бач, “Скажи ще спасибі”.
Т. Г.: (згідно киває).
А. С.: Я вирішив, що так далі продовжуватись не може, і різко спротивився. І Вайсброт, котрий звернувся до мене з позиції перекладача, відразу зіткнувся з дуже сильною неприязню. Я сказав, що не веду переговорів із перекладачами, я веду переговори з видавцями, причім виключно з перевіреними видавцями, оскільки з мене годі, і текст: “Я Вас буду перекладати, а потім невідомо що” — мене більше не цікавить. І треба віддати Вайсброту належне, він витримав це моє первинне виключне несхвалення, і доти переконував, доки не переконав. І так сталось, що він перекладав трохи втемну, і вже з готовим перекладом пішов до АСТ, до Науменка. Науменко те приняв, оскільки польську фантастику в Росії завжди цінували, тут не треба було долати бар’єр неприйняття, як-от “що це за прізвище на -ський” та “Це ще що таке? Фентезі? Поляки і фентезі? Поляки най пишуть про Валенсу, а нам непотрібні книжки про зебр, написані ескімосами, — у нас повно ескімосів, які пишуть про моржів”. Адже якщо поляк пише фентезі, то це немовби ескімос почав писати про зебр — бувала така реакція. У Росії, на щастя, такого не було, у зв’язку з чим книжки були видані, і достатньо швидко в московських університетських кампусах крига скресла, стався поштовх, АСТ зрозуміло, що за таке можна платити, і співпраця триває до сьогодні. Звісно, подібно кожному перекладачеві, Вайсброт — особистість творча… Часом у тій творчості так розмахнеться… що треба його трохи пригальмувати. У нього є добра звичка — добра чи ні, важко сказати, сьогодні на тему перекладачів я ще буду говорити — однак безумовно добре, коли перекладач, якщо чогось не знає, то питає. Існують різні школи: одна вчить, що “я краще знаю”, друга говорить “а яка мені різниця”, а третя — “нащо питати”. Існує ще четверта, котра стверджує, що питати треба. Вайсброт питає. І ефекти в цілому оцінюю позитивно, а оцінювати можу, оскільки розмовляю російською не гірше, аніж польською, аж ніяк не гірше.
Т. Г.: Я чула.
А. С.: У росіян великі проблеми з тим, щоби безпомилково розпізнати в мені іноземця, особливо при тому, що там [прим.: в колишньому СРСР] від акцентів в очах рябить і ніколи невідомо: латиш? Литовець?..
Т. Г.: Знаю не з наслухів.
А. С.: Казах? Ніхто не знає. Ці відхилення від норми наголосів та інтонацій їх самих часом вводять в оману. Тому й кажу: у мене тут немає жодних претензій. Вайсброт накоїв багато помилок, причім неймовірно смішних, сьогодні я навіть дозволю собі з цього приводу невеличку виставу влаштувати.
Довкола 3-ох оповідань
Т. Г.: Можна ще підкинути списочок помилок?
А. С.: Будь ласка. Я цього ніколи не вивчав.
Т. Г.: Я виписала лише декілька, бо я порівняла поки що тільки три оповідання (тобто я порівняла більше, але тільки три з них були в перекладі Вайсброта: “Питання ціни”, “Дещиця істини” [прим.: оригінально “Зерно правди”] і “Відьмак”) і зробила коротенький списочок таких найбільш впалих у очі помилок. Ось, наприклад, з найбільш серйозних: у оповіданні “Дещиця істини” слуги при виді Нівеллена “в крик і в ноги!”, а у перекладача ми отримали: “начали реветь и кланяться” [прим.: у Легези правильне перефразування “у крик і дременули геть”].
А. С.: (сміх).
Т. Г.: Позаяк “в ноги” він зрозумів як “упали в ноги” [прим.: в українській мові є обидва вирази: “братися в ноги” — тікати, “упасти в ноги” — кланятись].
А. С.: Точно. Вайсброт скоїв колись аналогічну помилку, не зрозумів потрібне слово, … але зараз уже не згадаю. Згадаю — скажу.
Т. Г.: Там було “у лицаря були неймовірні борги” (…nieprawdopodobne długi), а у Вайсброта “был невероятно длинным” [прим.: до речі, українській мові ця помилка більше “пасувала” б, адже в нас є слово “довг”, схоже на “довгий”, — кумедно].
А. С.: Так, так, так.
Т. Г.: Втім, таке не тільки в нього, але й в інших перекладачів поспіль. Наступне — і тут я, чесно кажучи, мушу Вас спитати: у реченні “Геральт,
котрому знайома була схильність полестити клієнтові, поширена серед портретистів (…)” (Geralt, któremu nieobce były skłonności do schlebiania klientom, rozpowszechnione wśród portrecistów): це “знайома” значить, що він знав про такі схильності, поширені серед портретистів, або що він сам полюбляв лестити? Як на мене, друге не підходить, одначе можна і так зрозуміти.
А. С.: “Була знайома” в сенсі “він знав про неї”.
Т. Г.: Проте Вайсброт переклав: “Геральт, который и сам, на манер некоторых портретистов, бывал склонен польстить клиентам, (...)”! Так і переклав! [Прим.: у Легези правильно: “Ґеральт, якому відома була (…)”].
А. С.: Хибно, абсолютно хибно.
Т. Г.: Далі: коли Нівеллен запрошує Геральта в дім, там такий текст: “сказав він по формі” — “відповіла істота теж по формі, хоч і недбало”, а в перекладача: “сухо ответил” — “ответило чудище столь же сухо”. Але ж… [Прим.: у Легези відповідно “формально”].
А. С.: Помилка.
Т. Г.: …Відразу відчувається в цій сцені якась ворожість, хоч йдеться про ритуальну формулу запрошення…
А. С.: Звісно. Про формулу.
Т. Г.: …і відповіді!
А. С.: Таких моментів чимало. Подібність деяких слів у мовах інколи збиває з путі.
Т. Г.: Окрім того, наприклад, “русалки і плачки дітей крадуть”, — а в перекладача отримуємо “русалки да нищенки детей умыкают” [прим.: у Легези правильно “русалки і жалібниці”]. “Вибач, Геральте, якщо в тебе інша думка про чарівників, припускаю, за твого фаху вона в тебе є”, де “вона” — “думка”; в перекладі читаємо: “Полагаю, в твоем цеху их тоже немало” — тобто чарівників серед відьмаків! Волосся на голові дибки встає, коли бачиш такі речі в тексті! Це ж жах як псує загальне враження від читання. [Прим.: у Легези правильно: “(…) якщо маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму фахові напевне маєш (…)”].
А. С.: Traduttore — traditore [прим.: “Перекладач — зрадник” — крилатий вислів], напевне, стається таке і з усіма іншими. Я того всього, звісно, не виявлю, я бачу лише речі виразно катастрофічні. Пам’ятаю такий фрагмент, коли я написав, що донесли на якусь бабу, що вона займається нелегальними абортами. Я написав: “літає вночі на ожогу, а вдень плоди виганяє”, тобто робить нелегальні аборти, а Вайсброт переклав “по ночам летает на помеле, а днем ворует фрукты”.
Т. Г.: (сміх). До цього я йще не дійшла.
А. С.: Коли я прочитав, що вона цупить фрукти замість здійснення абортів, у мене дійсно волосся на голові дибки встало.
Т. Г.: А такі речі, як-от “обурення і зневага гордого відьмака” — у перекладі отримуємо “нарекания почтенного ведьмака”.
А. С.: Такого не помічаю.
Т. Г.: Теща, котра хотіла “нагорлати на зятя” — у перекладі в нас “набить морду зятю”.
А. С.: (сміється) Дійсно, адже “napyskować”.
Т. Г.: Коли “писок” — то морда, тоді “напискувати” — це “набити морду”. Отака бойовита теща!
А. С.: (сміється) Таке трапляється… виходять отакі речі.
Т. Г.: Тому я це обговорюю: багато таких помилок докорінно змінюють наше сприйняття персонажів, те, як ми їх собі уявляємо. Починається із зовнішності, коли Вереєна, брукса, розходжує в обтяжній сукні, у Нівеллена ведмежа голова (цікаво, як він збирався з такою головою цілуватися), або, наприклад, хоча б те, як у сцені бою з упирицею [прим.: стригою] Ви пишите “новий, відчайно сильний удар срібних шипів на рукавиці відкинув упирицю”, — а в перекладі в нас: “новий могутній удар срібних шипів відкинув упирицю”. Тут уже немає нічого “відчайного”, немає оцього “було ой як нелегко”. Взагалі. Тут Геральт — це якийсь богатир (один із трьох), вдарив — і нема проблеми.
А. С.: (зітхає) Так.
Т. Г.: І ми абсолютно інакше сприймаємо героя!
Про домисел збентежених перекладачів
А. С.: Що ж, праця нелегка. Як мовиться у старому італійському прислів’ї, “traduttore — traditore”, “перекладач — зрадник”, позаяк він завжди зрадить тебе, безперечно. Усі так роблять.
Т. Г.: Але як ставитись до таких помилок, адже вони багацько змінюють: починаючи з зовнішності, сприйняття, і до мови персонажів, де також стаються істотні зміни (і про це буде наступне питання). Наскільки сильно, по-Вашому, такі помилки заважають?
А. С.: Авжеж заважають, звісно.
Т. Г.: Як до того поставитись? Це щось гідне осуду або ж треба дивитись на таке крізь пальці?
А. С.: Такого всюди повно. Я, наприклад, ніколи не купляю книжок в польському перекладі, якщо можу прочитати їх мовою оригіналу. Ніколи не купляю, оскільки знаю, що перекладач завжди щось перебрехає, обманить…
Т. Г.: Що-небудь завжди буде.
А. С.: Тому я мушу купувати книжки мовою оригіналу. І ніколи ще притім не вскочив вище халяв. Свого часу польські видавництва влаштували щось на кшталт плебісциту: хто як напсував у перекладі. Звісно, світові рекорди бив Дуглас Адамс, «The Hitch Hiker’s Guide to the Galaxy», котрий з властивим йому почуттям гумору — хай Господь впокоїть його душу — написав, що кораблі вогонів “висли над землею так, як цеглини ніколи не висять” (сміх). Речення саме по собі класне, однак дивне: “висли так, як цеглини ніколи не висять”.
Т. Г.: І що ж сталось із цеглинами?
А. С.: Перекладачі зробили з ними неймовірні речі, але рекорд, як на мене, побив той, хто написав: “висіли, мов цеглини, наповнені гелієм”, — оскільки за будь-яку ціну хотів придати цим цеглинам летючості. Зовсім не зрозумів ані гумору, ані жарту. Вирішив, що автор, напевно, дурень (ну як цегла може висіти?) і наповнив цеглини гелієм, написав: “кораблі вогонів висіли над землею, як наповнені гелієм цеглини” — бо як інакше цегла зможе висіти? Таких речей чимало, а ми часом навіть про них не знаємо.
Т. Г.: Точно.
А. С.: А ми навіть не знаємо. І тоді яка різниця, відкинув упирицю таким чи інакшим ударом. Якщо виходить якась явна дурість — винуватий автор!
Т. Г.: Стосовно дуростей… На форумі одного російського сайту, присвяченого Вашій творчості, — я там брала трохи участі в дискусіях, воювала за точність перекладу (тяжкі бої з артобстрілом) — є тема “И на старуху бывает проруха”. Там вишукують різноманітні хиби у Ваших книжках. Коли я туди зазирнула, вмить спростувала 60 (я не перебільшую, вчора полічила — 58) відсотків “хиб”, оскільки виявилось, що то вина перекладача. Замість “з того року” — “з цього року”, і народ уже гадає, куди цілий рік подівся. Тощо. Наприклад, “кушнір” перекладено “арбалетник”. Стріляють із луків — “прекрасный выстрел, господин арбалетчик!”
А. С.: Приклад.
Т. Г.: Це була одна з виявлених “хиб”. Адже “kuśnierz” — це “кушнір”, а не “арбалетник”!
А. С.: Звісно. (Іронічно) Безсумнівно “арбалетник”.
Т. Г.: Безсумнівно.
А. С.: У чехів теж є такий форум. У своєму журналі “Ikarie” — він як польська “Nowа Fantastykа” — у них є ціла рубрика під заголовком “Як перекладач нарубав дров”, і там наводяться відповідні фрагменти. Дуже, дуже смішно. До речі, про чехів — коли вже говоримо про різні типи помилок — є й такі, котрі інколи закрадаються тому, що для перекладача деякі речі настільки очевидні в його власній мові, що…
Т. Г.: …Що навіть не перевірить?
А. С.: …Що навіть не подумає. “Отрок” (слово, котре я взяв у Голубєва) значить у польській мові — і в російській, здається, також [прим.: і в українській теж] — хлопчина, підліток.
Т. Г.: (підтверджує)
А. С.: По-чеськи “otrok” — “раб”. І в якійсь главі, коли мова йшла про те, що “хлопчик, підданий відьмацьким перетворенням… страждав” і тому подібне, і де я умисно використовую дуже архаїчний вираз, оскільки то був фрагмент якогось стародавнього літопису чи щось таке, чех побачив “отрок” і переклав “раб”, через що повністю змінилась перспектива світу, вийшло, що це були раби, коротше кажучи, у відьмаків перетворювали рабів. Чому? Коли? Як? — невідомо.
Т. Г.: А “серед відьмаків є чарівники”? “Гадаю, в твоїм цеху їх теж немало”! Людина подумає: “хвилинку, щось у всій цій сазі не так”!
А. С.: Одначе найсмішнішою для мене назавжди лишиться помилка на підставі різниці культур (сміх). Я це завжди всім розповідаю і сміюся до впаду, бо Вайсброт одного разу написав… Мені здавалось, що в мене в тексті вельми дотепно… Відбувається така сцена: десь у вогнища сидить компанія, яка жаліється на свою долю, і говорить таке: “Ми щавель та лободу їмо (…) і водою запиваємо”. І тут один ковтнув із фляжки і “у-хе-хе!” — пересмикнувся…
Т. Г.: Так-так, я пам’ятаю цей фрагмент.
А. С.: …що мало дотепно натякати, що у флязі було зовсім не вода. Вайсброт коротко мене спитав, у чому справа, бо не зрозумів, і написав: “відхлебнув із пляшки і злегка стряхнув її”. Я кажу: “Що це таке?”, — а він: “А в чому справа була?” Я: “Випив і пересмикнувся, бо там була горілка”. А Вайсброт дивиться мені у вічі й каже: “То вас у Польщі від горілки пересмикує?”
Т. Г.: (сміх) Факт!
А. С.: У них би пересмикнувся, якби там, у флязі, гас був. А від горілки? А я “бр-р-р”, як у Польші. А в них не так. Хліб нюхнув — і спасибі; кого там пересмикне? Ну і, авжеж, “шматочок судака” [прим.: dzwonko sandacza — звінок судачини] — теж б’є всі рекорди. “Я — каже — не розумію, у яких таких судаків є дзвінки, де той дзвінок у судака?” Я кажу (сміх): “Не дзвінок, а звінок” — “Ну так, але де в судака дзвінок?” — “Ніде нема! Звінок — шматочок судачини!”
Т. Г.: Так! Адже звінок, а не дзвінок!
А. С.: (Сміх) На щастя, в книжку не потрапило, ми прояснили це ще на стадії обговорення, оскільки його здалось те підозрілим.
Т. Г.: Багато таких помилок відпало?
А. С.: Ого-го! Незліченна кількість! Незліченна!
Т. Г.: Подумать тільки, що ми могли отримати! Добре, що в нього була така можливість — спитати автора. У мене ще два питання, стосовних до власне перекладу й окремих помилок. Коли я спілкувалась на форумі, з’явилась така думка, що в цілому переклад справляє враження доволі неохайного. Й ось чому: зустрічаються, наприклад, (звісно, я розглядаю на прикладі лише трьох оповідань) так звані “хибні друзі перекладачів”, зокрема “стілець” (krzesło) всюди переклали як “крісло” — у трьох оповіданнях поспіль. “Підвіконня” (parapet) перекладене як “парапет”, попри те, що по-російськи “парапет” — це дещо зовсім інше… Окрім того, такі певні неточності — я навіть виписала, — наприклад, при описі меча Вайсброт пише по черзі: про клинок, про ефес, про руків’я і… знову про ефес, оскільки кулясте навершя (głowicа kulistа) переклав як ефес.
А. С.: Так, це абсолютно інша річ.
Т. Г.: …тобто меч завершується ефесом, що само по собі дивина. Окрім того, герої повсякчас “стрибають”, позаяк такий вираз як “скочив [прим.: або кинувся] до неї / до нього” (skoczył do niej / ku niemu) Вайсброт переклав дослівно, себто “стрибнув”. Тож вони лишень такими стрибками і переміщуються. Замість “оглядітись по сторонах” “озираються назад”, і ця помилка повторюється постійно. Крім того… хоча б така річ, як-от “зупинив (…), учепившись у стегно — це з “Питання ціни” — в перекладі у нас “затримав (…), схопивши зубами за стегно”. Ну як можна вчепитися зубами в стегно, перепрошую! Ну розкиньте мізками! Це в голові не вкладається!
Про Гуситську трилогію
А. С.: Помилка, помилка. Це помилка. Звісно, важко сказати, скільки часу було приділено перекладу і яким чином, оскільки ми всі знаємо, який вигляд те має: як редактор може стояти над душею у перекладача і як просто-напросто змушувати його працювати в темпі, котрий, звісно, відзначається на якості перекладу. Я того не знаю і ніколи не дізнаюсь, оскільки мені про таке ніхто не повідомить. Якщо Вайсброт потрудиться спитати про щось, чого не розуміє, то я йому це поясню, і сподіватимусь, що те з’явиться в тексті. А якщо не потрудиться спитати, тоді… Все. Позаяк з думкою автора в даному випадку ніхто не рахується. Я Вам скажу одне: все те, що досі траплялось у всіх цих “Відьмаках”, я ще міг… витерпіти. Але кількість помилок в “Вежі блазнів” — це вже не смішно. Виявилось, що цією середньовічною мовою, історією і латиною я людину просто зарізав.
Т. Г.: А “Вежу блазнів” теж перекладав Вайсброт?
[Прим.: Українською же Гуситську трилогію перекладала не та сама людина, що “Відьмака”].
А. С.: Так. І вийшло просто сміховинно. І я поставив умову, котрої раніше… не знаю, чи ставив хто-небудь коли-небудь таку умову: я буду приймати переклад. Я хочу читати і приймати переклад.
Т. Г.: Тобто переклад “Відьмака” Ви не приймали?
А. С.: Звісно, що ні! Ніхто так не робить!
Т. Г.: Ага, зрозуміло.
А. С.: До перекладача в нашій галузі ставляться як до митця. Він творить.
Т. Г.: А якщо він створює щось докорінно інше, замість того, що Ви написали?
А. С.: Нічого не поробиш. Я не маю права втручатися. Редактор має право.
Т. Г.: А щодо чисто емоційної реакції? Мене, наприклад, оце бісить, але я — холерик, завжди бурхливо реагую… Що відчуваєте? Образу? Злість? Яке це відчуття, коли читач отримує зовсім не те, що ти написав?
А. С.: І злить, і смішить… Але повторюю: зробити тут нічого неможна, позаяк просто непринято. Претензії до перекладача може мати редактор, котрий те читає і, звісно, якщо він сам знає оригінал, може деякі речі вхопити. Якщо сам знає мову — може дещо вхопити. Якщо сам знає власну мову, то може вхопити деякі речі, наприклад, що неможна вчепитися зубами в стегно, і може спитати: “а де там таке написано?”
Т. Г.: А в тексті саме що так!
А. С.: Зате письменник уже не має права голосу. Звісно, він може влаштувати страшний скандал потім, але зазвичай ніхто так не робить. Якщо переклад не повна нісенітниця, ніхто так не робить, так не прийнято. Одначе, як я вже сказав, після “Вежі блазнів” я заявив, що жарти скінчились, і я вимагаю представити мені наступний том, тобто “Божі воїни” — я хочу бачити весь російський текст. Звісно, я не зможу виловити всі помилки, про таке й мови бути не може, але після прочитання “Вежі блазнів”, коли закінчилось тим, що я просто-напросто жбурнув книжку в стіну, думаю, що деякі речі я помічу.
Т. Г.: Навіть на форумі читачі виявили: якийсь розбійник Кір’єлейсон. Думають, швед чи хто? А потім хтось здогадався і каже: “Та це ж Kirie Eleison і слід було перекласти як “Господи-помилуй”!”
А. С.: Звісно.
Т. Г.: І каже: “Ну, гаразд, я не зобов’язаний того знати, але ж то перекладач!”
А. С.: Там були й інші речі. Ось Огончик — польський герб, який не має зовсім нічого спільного з хвостом! А людину всю книжку кличуть Хвіст.
Т. Г.: Я не читала російський переклад.
А. С.: Неправильно, абсолютно неправильно! Тут треба прийняти польську назву. Гербове ім’я (przydomek herbowy) у цьому випадку не перекладають. А там Хвіст! Ні до ладу ні до прикладу той Хвіст! З одного боку, називають повне ім’я та прізвище людини, і зненацька починають його величати Хвостом! А все просто — це гербове ім’я, як Саріуш-Вольський! Вольський, щоправда, герба Єліта, але гербове ім’я — Саріуш.
Як перекладає Вайсброт
Т. Г.: Я чому говорю про всі ці недбалості, бо один із моїх співрозмовників на форумі висунув таку ідею (це десь у мене записане, але не хочу зараз копирсатися), що… як він це сформулював: “зігнали рабів із студентів, а потім Вайсброт лишень пригладив текст”. Так що виникла теорія, що Вайсброт взагалі цього не перекладав, а лише редагував. Я хотіла б її спростувати.
А. С.: Думаю, всі подібні підозри безпідставні. Вайсброт — перекладач старої закваски, він ніколи не погодився б на щось таке.
Т. Г.: Ага. Такий аргумент теж з’являвся.
А. С.: А ось наскільки його підтискав час… Я б шукав причину саме в тому… Практика, котру я бачу щоденно, доводить, що тиск на перекладача — “давай текст, неважливо який, важливо, щоб був” — зустрічається повсюдно, і в те я б повірив, і того, думаю, варто очікувати. Пйотр Холева, котрий сьогодні буде тут виступати, один із найкращих польських перекладачів, кинув перекладати відому подвійну трилогію Дональдсона про Томаса Кавінанта саме по цій причині: видавець призначив йому строк і сказав: “Мене не цікавить якість”. А Холева відповів: “А мене дуже цікавить”. І розійшлись.
Т. Г.: Зрозуміло.
А. С.: І наступні книжки Дональдсона перекладав уже хтось інший, звісно, набагато гірше. Але такий тиск був і буде. Все йде на потік, треба працювати в темпі, книжка має бути готовою негайно… Скільки разів Вайсброт благав мене, щоб я йому, наприклад, надіслав ті фрагменти, котрі вже написав, щоб щось напишу — одразу вислати. Він не може зрозуміти, що в мене все піддається редагуванню до останнього. А потім ще йде редакторська обробка. Тому я можу надіслати йому тільки готову книжку, оскільки аж до самої публікації в мене все є subject to change. Все ще може змінитися.
Т. Г.: Скоро зайшлося про текст. У добродія Вайсброта був той самий текст, котрий ми бачимо тут, у польських виданнях?
А. С.: Безумовно. Безумовно.
Т. Г.: Тому що в мене є книжка, і іноді, ну, такі помилки, що… наприклад, написати замість “подвійний” — “повільний”. Мені кажуть: “Напевно, просто були якісь зміни в тексті, і в тебе не той текст”. Я кажу: “Я беру книжки з полиці в книгарні!”
А. С.: Було кілька серйозних змін у редагуванні книжки, але не до тої міри, щоб те вплинуло на переклад. Ніт.
Т. Г.: Тобто це можна розглядати як джерело перекладу?
А. С.: Так. Ніколи не було такого, щоб він працював на основі якихось чернеток, речей ще невичитаних, непідданих правці, нередагованих. Ніколи, і я того суворо дотримуюсь (…).
Про стиль мовлення і лайку
Т. Г.: Два останніх питання стосовно помилок. На жаль, повсюдно трапляється деяке заниження стилю на півтону. На прикладі цих трьох оповідань: у “Відьмаку” градоправитель Велерад і вельможа Сегелін говорять почасти такою самою мовою, що й бандит у трактирі, з сильною загрубою. Усюди всі репліки щонайменше на півтону нижчі.
А. С.: Добрий перекладач мусить таке вловлювати. Однак іноді мова такого не терпить. Я Вам розповім як приклад, що нещодавно в Іспанії в розмові зі мною кілька журналістів і літературних критиків підозріло часто питали, чого я хотів досягти такою виключно непристойною мовою в своїх книжках.
Т. Г.: Зачекайте, але де там “виключно непристойна мова”?
А. С.: Я відповідав на ці питання і все думав: а де там така мова? Невже такого аж настільки багато? Виявилось, що так! Тому що для іспанського перекладача і “холера”, і “чорт забирай”…
Т. Г.: …Сильна лайка?
А. С.: (…) Він усе просто порахував за еквівалент відомого іспанського виразу (…), себто тяжкої образи.
Т. Г.: Якраз з чимось подібним я зіткнулась у Вайсброта. Я ще не аналізувала перший том саги, але одного разу натрапила на таку сцену, коли Трісс знаходиться в Каєр-Моргені й, дізнавшись про регули у Цирі, каже: “Я повбиваю цих клятих дурнів”. Знаєте, я теж лаюсь, бува. Я знаю, що коли людина встане о 8 ранку і садоне мезинцем о тумбочку, то вона не скаже “матінко люба”…
А. С.: (погоджується).
Т. Г.: …а згадає матір, але в докорінно іншій тональності. І в той момент у Вайсброта Трісс видає такий букет, що в мене, як кажуть по-руськи, вуха зав’яли. Притім, що я теж лаюсь, і навіть… гм… непогано. Але тут у мене щелепа ногу причавила! [Прим.: тут йдеться про переклад “Jasna i pieprzona cholera!” (“ясна драна холера”) як “Затраханные мудаки!”, коли вираз явно безособовий, а також далі “дурнів” яко “кретинів”] (…).
А. С.: Як я вже сказав, це питання мовного чуття, наскільки перекладач те відчуває. Він мусить розуміти, — а це доволі складно, особливо у випадку такого штибу слів, — що можна і що не слід казати при дамах, і що в суспільстві дозволене. “Чорт забирай” та “повія” — нікого не обурить, і ніхто не зомліє, чи не так?
Т. Г.: (сміх) Я не зомліла, значить, можна.
А. С.: А з цим чуттям бувають проблеми.
Т. Г.: Я питаюсь щодо цього всього, бо намагаюсь, так би мовити, заручитися підтримкою, оскільки я вказую на помилки, і не хотіла б взяти через край, щоб не було такої ситуації, коли я, наприклад, щось знайду й скажу, що це груба помилка, а Ви скажете: дурниця, все чудово перекладено.
А. С.: Ні, помилка є помилка, з тим нічого не поробиш, і їх не має бути. Але я ставлюсь до того доволі спокійно, оскільки немає безпомильних перекладів, такі практично не існують. А якщо такі є, то їх ставлять на п’єдестал, як, наприклад, у Польщі переклади Стіллера, із фантастики — переклади Холеви або Пауліни Брайтер, коли ти абсолютно впевнений в якості. Але й вони бува схиблять. Це нормальне діло. До того ставишся як… ніхто не виє, ніхто не кричить, тому найчастіше цього навіть не помічаєш. Я ж теж не сиджу, як бенедиктинський монах, і не перевіряю кожне речення. Я беру книжку — тир-р-р — гортаю, дивлюсь, який у цілому має вигляд. І це все. Та й узагалі, мене це не надто й цікавить. Звісно, так не має бути, але настали такі огидні часи, кола нема редактора. Немає редактора, котрий такі речі виловлює. Це справа редактора.
Т. Г.: З іншого боку, абсолютно змінилось мовлення королеви у “Питанні ціни”. Замість “твоя пропозиція мене вельми доткнула” вона каже в перекладі: “ти зробив мені боляче”. Адже там таке чудове речення, яке характеризує її стиль: “Моя дочка мусить вийти за відповідного чоловіка, бо це моя дочка”. Все, крапка! А що в нас у перекладі? “Донечка, доця, зятьок”. Це абсолютно інший персонаж. Мовний бік образу героїні змінився…
А. С.: Ні, ні, помилка, помилка.
Т. Г.: Причому катастрофічно!
А. С.: У таких ситуаціях, коли немає явного спотворення тексту, перекладач вправі — я сам багаторазово захищав це право — вправі вважати себе митцем і писати (перекладати), як він те сприймає. Якщо сприймає явно не так, — значить, сприймає не так.
Т. Г.: Але навряд із того оповідання можна винести такий образ Каланте! І ще одна річ, з котрою я зіткнулася головно в “Дещиці істини” і “Питанні ціни”. Власне кажучи, це дві різні речі. У “Дещиці істини” було, припустимо, три означення поспіль, наприклад, “пішов далі, повільно, вздовж стіни” — і два з них пропущені. І в мене є ціла сторінка таких прикладів: речення, три означення — одного бракує; речення, три означення — двох бракує… Це ж якесь збіднення картини.
А. С.: А я для прикладу Вам скажу, що зіткнувся з отакою кандидатською роботою, написаною кимось із побережжя [прим.: порубіжжя, закордону?]: “Переклад Вайсброта і текст Сапковського”. І там, окрім численних, звісно, помилок, наводиться приклад того, як Вайсброт мене виправляє. Коли я пишу про якийсь рядок дерев, “а Вайсброт виправив, оскільки дерева ніколи не ростуть вряд”… Ростуть.
Т. Г.: Схожий приклад, який викликав величезну дискусію на форумі (…)
[Прим.: Тут скінчилась перша сторона магнітофонної касети, на яку записували інтерв’ю. Пані Тетяна розповідала щось про волосся упириці-стриги]
2-га касета
Знову про перекладацький домисел
Т. Г.: І друга річ, про котру я хотіла би спитати — і це вже буде останнє питання, яке стосується власне перекладу… До речі, ще про такі недбалості: у Їжака в “Питанні ціни” в перекладі свиняче рило. Попри те, що він їжак! У нього рило! [Прим.: однак у їжачків якраз рильце].
А. С.: Це помилка.
Т. Г.: Так ось, у “Питанні ціни” я зіткнулась із чимось, що мене дуже… “обурило”, напевне, це буде підходящим словом. А саме: в оповіданні перекладач чотири рази від себе дописав фрагменти, у котрих герої здійснюють різні мовні помилки, що сильно спотворює авторський текст. Ось, будь ласка, конкретний приклад. В оригіналі такий прозорий натяк на те, що Геральт одягнений недоречно: “одягти” — “ви хотіли сказати переодягти” — “одягти”. Що ми отримали в перекладі? Мовну помилку: “одягти” — “надягти” [прим.: в українській мові немає такого протиставлення: плаття можна як одягти, так і надягти], і потім Вайсброт ще додає від себе речення, щоби "підігнати” текст під свою версію. Потім такого ж типу помилка з’являється у Геральта (адже виставляти одного лише кастеляна “неграмотним” негарно). Після чого двічі — це вже в мові королеви — дописує свої фрагменти, щоби підтягнути те під одну ідею.
А. С.: Це стиль роботи перекладача. Теоретично це допустимо. Не має бути, але буває, допускається. Мені те не подобається, звісно, оскільки текст має бути таким, яким його написали.
Т. Г.: Ми отримуємо текст, просто-напросто домислений перекладачем!
Цензура й порнографія
А. С.: Це щось на кшталт тих наповнених гелієм цеглин: перекладач виявив у автора “помилку” і намагається витягнути його з тої печери. Себто наповнює цеглу гелієм. Одначе і те добре, що коли справа дійшла до цензури, то Вайсброт лежав в АСТ, мов Рейтан [Прим.: історична персона, кинувся на поріг сейму, на якому погодили 1-ий поділ Польщі], коли мене ті панянки, красиві, до речі, і молоді дівчата, звинуватили в порнографії, вилучили величезний шмат тексту і, ба більше, змінили дівчину на хлопця… Ви не знаєте тої історії? [Прим.: схоже, йдеться про якусь спробу росіян позбутися лесбійського нахилу Цирілли].
Т. Г.: (З цікавістю) Ні-ні. Про це буде на сьогоднішній зустрічі?
А. С.: Можливо. Може, я згадаю цю історію. Діло було в тім, що деякі лесбійські прояви вони порахували за виключно брудні й, не повідомивши про те автора, ухвалили вирішити питання дуже просто: замінити одну з дівчат на хлопця, і все буде ОК.
Т. Г.: Мене б серцевий напад стався.
А. С.: І Вайсброт різко спротивився (тому мені взагалі про це повідомили) і змусив їх зберегти оригінальний текст. Однак увесь той фрагмент сильно вихолостили. А позаяк уся історія складалась із трьох речень, то після вихолощення зосталось дуже небагато. Оскільки виявилось, бачите, таке — суцільна порнографія. Рекорд побила тільки “Варшавська газета”, котра друкувала з продовженням останню частину пенталогії, “Володарку озера” (…) Наша з газетою співпраця закінчилась, бо в тексті виявили порнографію, і “вони такого надрукувати не можуть”. Я кажу: “Народе, покажіть мені цю порнографію”, навіть не я, а мій видавець, котрий помчав у редакцію і говорить: “Послухайте, я задоволений і плачу людині чималі гроші, бо вважаю, що він добре пише, і такі моменти в нього теж добре виходять”. “Але — кажуть в редакції — ні, порнографії ми не стерпимо” — “А де ж вона? Вкажіть мені пальцем!” — “А ось де!”. І показали речення в сцені у бібліотеці, сцені, яка ввійшла в канон фантастичної літератури не тільки в Польщі: “Фрінгілья крикнула. Відьмак того не почув, оскільки вона стисла ноги у нього на вухах”.
Т. Г.: (сміх)
А. С.: Газета порахувала те настільки огидним текстом, такою порнографією, що “вони того надрукувати не можуть”. Тож АСТ і ось це… Якби то були якісь висохлі старухи або знаменита мадам Фурцева із Міністерства культури (колишнього, колись Фурцева була міністром культури). А-ні! Дві молоді 20-літні дівчини! Кинулись із (сміх) ножем для обрізання на мій текст. Бо той “брудний”. А Вайсброт захищав.
Про фанатські переклади
Т. Г.: І таке питання: яке Ваше ставлення до так званих “народних перекладів”, тобто до таких любительських, коли хтось перекладає як хобі або просто тому, що йому подобається, або бо просто дивитись не може на помилки й бажає виправити їх.
А. С.: Жодної проблеми. Звісно, я мушу вже думати про такі речі в категоріях бізнесу. Перекладач і видавництво мають певні права. Тому коли хтось робить те як хобі — будь ласка, на здоров’я. Коли ж те робиться з метою заробити, тоді, — на жаль, ні, я не можу того ані схвалити, ані похвалити. Адже тоді це порушення авторських прав.
Т. Г.: Наприклад, я зіткнулась із таким перекладом (зараз я його розбираю, буде чергова моя стаття на сайті). Це переклад Ірени Брюн, котра переклала “Щось закінчується, щось починається” і сама попереджає (ми обмінялись кількома листами), що вона не знає польської мови, що в неї був лише словничок, і той не найкращий. І там дійсно з’являється кілька типових помилок людини, яка не знає польської, наприклад: “прибув краснолюд, що цікаво…” (przybył krasnolud, co ciekawe…) вона зрозуміла як “що чекали”. Такого штибу помилки. Але цих помилок, скажемо так, не більше, аніж у Вайсброта, зате чудово, як на мене, передано стиль. Там немає спотворень тексту, немає заниження стилю, там збережені всі нюанси, це так читається… Я читала те і говорила на моєму форумі, що те, що я зараз читаю, — це Сапковський, тільки російською. А те, що написав Вайсброт, — просіяне через якесь сито, щось абсолютно інше, зовсім інакшого стилю. Тому я задала це питання, оскільки бувають любительські переклади, котрі дійсно хороші. Зрозуміло, що там теж бувають помилки, але це не… свідома зміна стилю, наприклад.
Перекладацькі залаштунки
А. С.: Взагалі-то, монополія на переклад не має належати одній людині. Але, як я вже казав, настали такі огидні часи, що ніхто так не робить. Видавництва в інших країнах не працюють у цьому жахливому поспіху, як наші. Вони працюють нормально. Є стандартною процедурою, коли фрагменти тексту дають кільком перекладачам і потім порівнюють результати, й обирають перекладача з більш-менш численної групи (оскільки видавці також, як правило, працюють зі своїми перекладачами). А тут… Я дійсно багацько провини поклав би на редакторів. По-перше, кожен переклад мусить бути вичитаний, перевірений, дуже ретельно, і навіть не щодо відповідності оригіналу, а щодо питання російської мови, того, чи є в тому сенс, чи нема сенсу, як звучить…
Т. Г.: На жаль, деякі речі в перекладі не мають сенсу, видно, що коректор того не читав.
А. С.: І редактор, навіть незнайомий із моєю творчістю, без володіння польською мовою, мусить те вловити. І підкреслити хвилястою лінією і спитати перекладача: покажи мені, будь ласка, польський текст, подивимось, оцінимо, чи дійсно так має бути. Ніхто того не робить. Друге питання — це, звісно, тиск на перекладача, причому тиск за принципом відверто розбійницького здирства. Там текст “або переклад через місяць, або тебе звільнено, а ми знайдемо собі іншого” — звичайне явище. Багато хто заплющує очі, не всі як Холева, котрий скаже: “Йдіть ви до чорта! У такому разі я це перекладати не буду. Моє ім’я щось таки значить, і в моєму перекладі не можуть з’явитися помилки через те, що раптом починаємо сіяти через грубе сито”. А хтось інший каже “гаразд” і пішов, пішов, не глядячи.
Т. Г.: Але тоді він мусить не мати претензій, коли хтось інший вказуватиме на його помилки.
А. С.: Звісно, і я вважаю, що так і має бути. Тому добре, що є такі сайти, сподіваюсь, що це хтось читає!
Т. Г.: Тобто Ви схвалюєте?
А. С.: Звісно, схвалюю! Так і має бути!
Т. Г.: Ось який вид має наша головна сторінка. Сайту якраз нещодавно виповнився рік.
А. С.: Сподіваюсь, що хтось це читає, і хтось звертає на це увагу!
Т. Г.: Близько 40-60 осіб на день.
Про обкладинки
А. С.: Але повторюю: стосовно “Відьмака” я деякі речі ще терпів. Однак трагедія, котра трапилась із “Вежею блазнів”… Спершу, коли мене почастували полум’яною пагодою і самураями на обкладинці…
Т. Г.: Так. Над цим уже сміялися на форумі.
А. С.: …і Науменко з АСТ, знизавши плечима, говорить: “А в чому, власне, справа? Красиво ж”.
Т. Г.: Ну, а що не так? Те ж місце, та ж історія.
А. С.: Він взагалі не розумів, чим я невдоволений: “А що, не любиш самураїв?”
Т. Г.: (сміх).
А. С.: … “Що в тебе за претензії до самураїв?”
[Прим.: А десь за десять років панові Сапковському доведеться боротися із відеоігровими обкладинками до книжок Відьмацької саги].
Про погані переклади
Т. Г.: Ще два питання від друга… Це взагалі дуже цікава історія. Два роки тому він мене питає: “Слухай, а що з польської фантастики варто почитати?” Я йому кажу: “Знаєш, є така чудова книжка, власне кажучи, серія, але, знаєш що, не читай те в російському перекладі, бо…” і навела кілька помилок. І він вивчив польську. Зараз він доволі добре володіє польською, бачу, як він відповідає на польському форумі, іноді мені щось польською пише, й іноді я, коли не перемикнуся, йому пишу листи польською… тож і так бува…
А. С.: …І так бува. Для мене таке не новина, оскільки мені був вельми близький той бум фантастичної літератури, котрий колись мав місце в Польщі. Адже то був мій час. Я тоді головно читав фантастику, то був час, коли я працював у зовнішній торгівлі і міг привозити книжки із закордону, і привозив їх море. Саме тоді я вивчив канон фантастики, котрий, в принципі, раніше теж знав непогано. То був час, коли я вже думав про те, щоби писати, і невдовзі почав писати. І доволі скоро склалось так, що… зараз я в цім колі знаю всіх, абсолютно всіх. Кожного, хто перекладає, видає, пише, вдає, що пише, редагує… Я знаю абсолютно кожного. І доволі скоро я познайомився з людьми, котрі… не буду називати прізвищ, це було б неґречно, але відомий цикл Андре Нортон “Чаклунський світ”, видаваний у Польщі (про сам цикл нічого не сказу, позаяк ані англійською, ані польською із “Чаклунського світу” нічого не читав, бо зовсім не зацікавило), — але те, що я чув від інших, — це просто-напросто кричить до Небес про мсту. А від перекладачів цієї серії — одного з численних перекладачів — я почув, що в нього, бач, немає часу, і якщо він нічого не розуміє, тоді пропускає фрагмент. Отак пропускають і їдуть далі. Читач того не помітить. Я чув про такі випадки. Вогонські кораблі, завислі мов цеглини, про яких ми вже говорили, — це раз. Далі: “Кальварія приходить на виручку” [Прим.: Кальварія — містечко в Польщі].
Т. Г.: (дивується).
А. С.: Ну, U.S.Cavalry.
Т. Г.: (схлип).
А. С.: Відома фраза: “Не бійся, кіннота йде на виручку”. “Кальварія прибува!”, “Не бійся, Кальварія вже в дорозі!” Отож, Кальварія, затим абсолютно повсюдне явище перекладу англійського слова “pathetic” [прим. “жалюгідний”] як “патетичний” [прим. “пафосний”]. Абсолютно повсюдне явище!
Т. Г.: Ага, адже зрозуміло, що це значить те саме, що в польській. Так само, як усі ті “парапети”, “крісла” або…
А. С.: “З’явився на порозі й виглядав патетично”. Прямо плакати хочеться, так патетично виглядав! І всюди ця “патетика” повторюється з завзяттям, вартим більш гідного заняття, чесне слово. І таких прикладів… ім’я їм, як сказано в Біблії, — легіон.
(…)
Т. Г.: Останні три питання, котрі я отримала сьогодні вранці електронною поштою. Мій друг (до речі, саме той, котрий вивчив польську мову і дуже підтримує мене в моїй діяльності, і котрий створив для мене той сайт) пише таке: спитай, “чи згоден він з тим, що Вайсброт занизив рівень тексту, тому в Росії ставляться до Сапковського менш серйозно, аніж у Польщі, оскільки частина літературного рівня виявилась відсічена примітивізацією мови?…”
А. С.: Ну… (розводить руки), що поробиш. З тим нічого не вдієш.
Т. Г.: “…гумор зберігся, але став більш грубим, більш примітивним”.
А. С.: Звісно, я незгоден, і знаю, що те завдає мені шкоди, зокрема матеріальних збитків. Оскільки результати могли бути кращими. Іноді, на жаль, стається, що перший вихід на ринок — провал, причім невідомо чому. Висуваєш претензії до себе, а виявляється, що то перекладач напартачив. У Польщі теж були такі випадки з фантастикою. Чудові автори — й осічка на польському ринку, бо переклали так, що ніхто не зацікавився другою книжкою. Таке стається. Тому те, що взагалі подіяло, що ти собі якусь репутацію на тому ринку заробив, і твої книжки купують — і це чудово. І так чудово.
Про інтертекстуальність
Т. Г.: Наступне питання: “Уся гра слів, літературні алюзії — це для себе, для кмітливих читачів або для критиків?” Адже чимало таких натяків Вайсброт повністю пропустив.
А. С.: Так, знаю. Передусім вони, звісно, для мене, як і все в книжці, але вони створюють своєрідний колорит…
Т. Г.: Ми також сперечаємось про те, чи треба всі деталі точно перекласти з відповідними посиланнями тощо.
А. С.: Ні, як на мене, багато таких деталей — це просто слова-ключі, і не треба писати, що оце Шекспір, зате треба… [Прим. Сапковський заперечив проти наявності приміток, коли пані Тетяна мала на увазі узгодження цитат із оригінальними текстами та їхніми перекладами].
Т. Г.: …але якщо ти це колись читав, то ти знаєш…
А. С.: …але якщо… саме так: коли це виразно Шекспір: “Комусь — на варту, інший спить” [Прим.: “Гамлет”, дія 3, сцена 2; у польському перекладі вираз змістовніший: “ktoś nie śpi, żeby spać mógł ktoś” — “хтось не спить, щоб спати міг хтось (інший)”], треба взяти оригінал — я не один раз це казав Вайсброту: “Не вигадуй! Йди в бібліотеку, візьми Шекспіра, візьми Данте, адже їх вже перекладали, ти не змусиш мене повірити, що “Божественну комедію” Данте не перекладали на російську, тож не вигадуй, а бери оригінальний текст в найбільш канонічному перекладі!” Так для нас канонічним перекладом Шекспіра є Пашковський чи Сломчинський, і саме цей текст ми маємо отримати. Були відомі фокуси з Вінні-Пухом у Польщі. Дехто його навіть Фредді Кіх-Кіх називав… Але ми знаємо Ірену Тувім, і для нас нема інших перекладачів! Це — канонічний переклад, і П’ятачок — це П’ятачок!
Т. Г.: Таких речей з іменами, на жаль, загублено чимало…
А. С.: Наприклад, той Хвіст. Я йому казав, що деякі речі він абсолютно дарма перекладає! Я навіть сміявся з нього.
Т. Г.: Мій друг дивується, наприклад, відкриває книжку і читає: “Ауберон і Цирі”. Який ще “Ауберон?” Відкриває оригінал…
А. С.: От-от.
Т. Г.: “Оберон”…
А. С.: Так.
Т. Г.: Й одразу зрозуміло, про кого мова…
А. С.: Саме так.
Т. Г.: А так незрозуміло, про кого йдеться!
А. С.: А з якого дива — і це ще одна вкрай огидна манера Вайсброта — він англіфікує тексти! Іноземні власні назви в нього виходять англійськими! Італійські — німецькими!
Т. Г.: Ага, або французьке слово читає по-німецькому — таке теж було.
[Прим.: український перекладач Сергій Легеза робить абсолютно те саме: Ґізельгер став Ґіселером, Режис Роеллек — Регісом Рогеллеком; вгадати читання ірландських імен навіть не намагався: Фельтьярна, Тиршах спотворені до невпізнання].
А. С.: За яким правом він це міняє? Я знаю, що це складно, адже кирилиця мусить передавати фонетику, але Боже ж ти мій! Щось виразно французьке неможна переробляти в німецьке! Неможна “і” міняти на “ай”!
Т. Г.: …а таких прикладів повно.
А. С.: А такого до біса багато! Я іноді скаржусь, кажу: Вайсброте, чому ти так зробив? А він: “Ну, я подумав, що так має бути”.
Знову про стилістику
Т. Г.: І останнє з трьох питань друга: “роль архаїзації: чи є чітка межа між історичною і просторічною стилізаціями (ми по це досить багато говорили на форумі), і як краще передати, якщо точно неможливо: чим жертвувати в першу чергу?” Тобто найперше намагатись передати просторіччя або архаїку? Якщо неможливо передати обидва прояви.
А. С.: У тексті архаїзація виконує певну роль. У мене вона найчастіше слугує, щоб показати різницю в інтелектуальному рівні людей. Тому найчастіше такою дивною мовою, “голубєвською”, у мене розмовляють які-небудь вартові, якісь-то бабки на базарі… саме таку функцію виконує архаїзація. Вона, так би мовити, розподіляє для читача: оце перевізник на поромі чи селянин, а оце чарівниця, яка закінчила університет. Вона говорить не старопольською, а нашою сучасною мовою, і це мусить показати, що існували різні рівні мови, так, як вони завше існують.
Т. Г.: На жаль, цього іноді зовсім не видно у Вайсброта, у котрого чимало героїв балакає однаково.
А. С.: А це треба показать! Мій іспанський перекладач теж жаліється, що, бач, він просто клякне над деякими фрагментами тексту, позаяк іспанська мова не зазнала такої еволюції, через що він не може віднайти необхідного слова, бо куди, до наскільки далекого минулого йому звертатися, щоби ось так архаїзувати мову?
Т. Г.: …І хто б це тоді зрозумів?
А. С.: Саме так. У тому й проблема. Він потім сидить над цими текстами і не знає, що робити. Оскільки у нього немає чогось такого, що, бач, оце брама (сміється) [Прим.: а не ворота] або що хтось сидить не на стільці, а на krale [Прим.: karło — дантеска без спинки, оздоблений табурет з перехрещеними ніжками], — такого штибу речей, котрі нас одразу відсилають до середньовіччя. За це, до речі, мені висувають претензії в Польщі: чого мої герої говорять абсолютно сучасною мовою? А якою вони мусять балакати?!
Т. Г.: Звісно. Хто б їх інакше зрозумів? Тож, коротко підсумовуючи питання, якщо неможливо передати в перекладі обидва прояви, тоді більшою втратою була б втрата архаїки чи просторіччя?
А. С.: Тоді б я волів поставити хрест на архаїзації і пошуках точних відповідників для різниці між “отроком” і “підлітком”. Хай буде “підліток”, облишмо “отрока”, головне, аби читач зрозумів, про що мова.
Т. Г.: Щоби вказати натомість різницю в мові героїв.
А. С.: Щоби вказати різницю. Не виключено, що існують інші можливості, котрі можна використати. Кінець кінцем, у росіян є ця мова візничих, селян тощо, у котрій можна вплітати усілякі “цейво”, щось, що покаже, що то візник, а не професор університету. Оскільки професор так не висловлюється.
Нюанси слововжитку
Т. Г.: І останнє питання. Коли ми розбирали цей переклад, деякі речі нас завели просто в глухий кут. Ми просто-напросто не знали, як це інтерпретувати, оскільки можливі були різні трактування. Не знаю, чи можу я поморочити Вам цим голову, одначе… Таке коротеньке питаннячко: wykroty, котрі przestępuje кінь відьмака — це повалені дерева чи ями від вирваних із коренем дерев? [Прим. відповідно українською мовою: це вирви чи вивертні переступав відьмацький кінь?]
А. С.: Ями. Wykrot — це саме яма на місці вирваного з коренем дерева…
Т. Г.: …Бо словник подає обидва значення…
А. С.: Так. Але правильним є лише одне. Це яма, причім яка зазвичай з одного боку “надбудована” вивернутим деревом.
Т. Г.: Тобто кінь не може оце “спокійно переступати”?
А. С.: Не думаю.
Т. Г.: Ага! Я була права!
А. С.: Звичайно, це доволі великий об’єкт, тому я не певен, що кінь на скаку перескочить, а переступати — аж ніяк! Дерева кінь може переступати. Однак те значать присутність ями. У більшості випадків.
Т. Г.: Упириця, котра перед тим, як остаточно збігти, перед тим, як Геральт спустився у підземелля, “zakręciła się w miejscu”. Вона здійснила кілька обертів? Розвернулась на п’ятці й утекла? На те пішло кілька сторінок на польському форумі, та ніхто не зміг цього пояснити, тобто у кожного була своя версія.
А. С.: Вертітись навколо своєї осі в такій ситуації — радше ідіотизм, тому слід розуміти, що вона розвернулась на п’ятці, просто змінила напрям. Бо якби вертілась навколо своєї осі, був би повний ідіотизм.
Т. Г.: І знову я була правою. Скоро мова про упирицю… Тут, здається, проблема з міфологією, оскільки в оповіданні “Відьмак” Вайсброт доволі непослідовний в перекладі назв різних істот: один раз одна істота названа в нього один словом, а в інший раз — іншим…. Ось оця “упириця”… Чи є у Вас якась пропозиція, як слід було назвати оцю “упирицю” російською? Бо в польській мові є і upiór (упир), і strzyga. Російською Вайсброт перекладає це: “упир” і “упириця” [Прим.: у Легези “стриґа” без польського Ж, але з польським Ґ], але так виходить, що це одна істота, лишень різної статі. Чи є у Вас які-небудь пропозиції щодо того, як це має бути?
А. С.: Мабуть, ніт. Стрига дуже сильно зрощена з польською мовою, і якщо в російській мові явного відповідника немає, то, напевно, оця “упириця” є найбільш точним варіантом.
Т. Г.: Зрозуміло. І після того, як Геральт ударив упирицю тим сріблом… “Перша спроба, як він і розраховував, пройшла нормально. Срібло було вбивчим для стриги” (Pierwsza próba, tak jak liczył, wypadła pomyślnie. Srebro było zabójcze dla strzygi) — я це знаю вже майже напам’ять опісля всіх цих розборів. Ця “pierwsza próba”: її слід розуміти як якийсь закінчений етап боротьби або це радше така перша… спроба… [Прим.: кумедно, що в Легези цілком “вдала” спроба стала лишень “нормальною”].
А. С.: Тест.
Т. Г.: Тест?
А. С.: Саме така спроба.
Т. Г.: Коли я стикаюсь з такою проблемою, як-от нетипове словосполучення, наприклад, коли ми аналізували “меч зашипів”, всі, кого не питала з поляків, реагували: “Що? Меч не може шипіти!”
А. С.: Може. Меже-може.
Т. Г.: Однак, мабуть, це не найтиповіше словосполучення? Ви б хотіли, щоб російською таке було передане теж якимось так само нетиповим словосполученням? Адже це також елемент стилю.
А. С.: Не знаю, як таке роблять, одначе меч може шипіти. І в мене він ніколи не шипів просто так, а шипів у піхвах.
Т. Г.: … “Меч зашипів у піхвах і коротко блиснув у світлі каганців”.
А. С.: При вийманні меча або шаблі з піхов чути чітке шипіння [Прим.: радше шерхіт], це річ очевидна, і хто стверджує, що ні, — той просто ніколи не тримав у руці холодної зброї.
Т. Г.: (сміх) Мої співрозмовники не тримали.
А. С.: Окрім того, це питання licentiа poeticа, за тим самим принципом шаблі свищуть чи співають.
Т. Г.: Тобто це слід було передати при перекладі?
А. С.: Звісно. Ба більше, думаю, в світі існує батальна література, в котрій такі речі передаються подібним чином, і не техніками, а письменниками і поетами. Я теж можу сказати, що “у лукомор’я дуб зелений” — я в житті не бачив ніякого дуба ні на якому лукомор’ї, чи не правда?
Т. Г.: Ще таке питання: чи можу я послатися на цю нашу розмову на сайті? Як Ви до цього ставитесь? Я, звісно, вишлю Вам увесь матеріал для перегляду.
А. С.: Я хотів би, коли Ви хочете це цитувати, щоб Ви узгодили це зі мною.
Т. Г.: Звісно! Я мала на увазі, чи можна взагалі розглядати такий варіант? Я тоді б касети переписала…
А. С.: Можна.
Т. Г.: …І надіслала б.
А. С.: Можна, але тоді, будь ласка, з авторизацією.
Т. Г.: Я, звісно, процитую лише те, що Ви дозволите. Це потрібно мені, як я вже казала, оскільки я шукаю якихось аргументів у свій захист, бо мені кажуть, що я вигадую, а в перекладі все гаразд.
А. С.: Ні. Там, де помилка, — там помилка. Я маю на увазі, що не варто надавати цьому форми якогось хрестового походу. Я стільки таких речей у житті бачив, що на деякі питання, як то мовиться, махнув рукою.
Т. Г.: Чи можна ще попрохати автограф для нашого сайту?
А. С.: Будь ласка.
Т. Г.: Красно дякую.
А. С.: Будь ласка. Було дуже приємно.
