Кляса живе і квітне о восьмій сорок п’ять – мені навіть вдається ігнорувати зомбічне флуоресцентне освітлення старшої школи Мідл-Боро. Містер Гретч за вчительським столом, довжелезна плюгава голова з поодинокими кустрами волосся і борідкою. Компанію йому складають газета і кактус; за двадцять секунд він перевірятиме присутність. Зліва від мене Дженна найкраща-дівка-на-селі Ролан, і запрошення точити баляси їй не треба:
- ...І вона така: «я тобі дам тіки якшо переможеш в поло». І потім, як би не так, програла в поло. От хвойда!
Дженна заливається, коли говорить про свою подругу Елізабет, «справжню» хвойду. Звлаща, коли подумати, Дженна ніколи не згадує про сім’ю, чи серіали, чи зрізи знань, чи підводні камені купівлі квитків на «Карабасі», як всі інші дівчата. Вона говоре винятково про потаскушність Елізабет.
- Ти би бачив, що вона начепила. Тако, ніби сміттєвий мішок і ще зверху презерватив…
- Бве-хе-хе! – сміється Ганна. Ганна друга за файністю тут – в класі математики, тобто. Вона сидить переді мною і має постійно ламати шию, щоб повернутись до Дженни, що тільки підфарбовує ту реальність, що Дженна є найфайнішою, а вона – другою файною. Дівчата дуже територіальні.
- Кхее-ююргх-ааа… - прочищає горло містер Гретч зі свого столу. – Еббі.
- Тут.
- Асу.
- Тут.
- Атборо.
- Тут.
- Азу, яка не Асу, - містер Гретч бездумно вшниплюється в кактус. Йому ніколи з того не боляче.
- Тут.
- Канігліа.
Христя піднімає руку. Я вилуплююсь на неї. Вона прекрасна.
- Тут.
Відводжу погляд.
- Дюконович.
- Тут.
- Горанський.
- Тут.
- Дут?
Йоєчки.
Осьдечки інтересна частина, частина, яка мене вкурвлює, відколи ми почали відмічати присутність (в п’ятому клясі). Я не можу відповісти «тут», коли мене кличуть. Вчителі плутаються. Я піднімаю руку і зголошуюсь: «Присутній». Хтось шушукається на перших рядах. Вони про мене шушукаються? Та? До нових віників не дізнатись. Я злапую один з друкованих "списків лохівства", привізеровую дату і ставлю позначку в графі «Глузування». Лист щільно прикрито від Дженни. Засим я нашорошуюсь знов, ловлячи повторного перешіптування.
«Списки лохівства» з роками вельми розвинулись: з’явилась графа «царя» категорії, наприклад, - а нинішня модель мала графи «Глузи», «Смішки», «В’їдливий закид», «Відмова кивнути головою у відповідь» (кождоденне вітання в старшій школі Мідл-Боро), «Відмова словесного вітання у відповідь», «Відмова у рукостисканні», «Прилюдна зневага до думки, з якою погодились наодинці», «Відмова повторити жарт» і «Закопування живцем» (все вище наведене). «Списками лохівства» я відстежую моє положення в суспільстві у вимірюваних, прицільних одиницях. Вони тримаються за сімома замками; заповнюючи їх позначками щодня, я пересвідчуюсь, що ніхто не помічає. Я ненавиджу позначки.
А містер Гретч шкарябає по дошці – пердун в математиці ні бельмеса не тямить, це треба визубрити і покласти на все болт. Він недочуває у зв’язку з, вочевидь, старістю, так що Дженна продовжує гелготіти, а я продовждую розвішувати вуха.
- І от, Елізабет така: «куди ми можемо сходити? Я машини, як ти, не маю». І байстрюк говоре, - Дженна понижує голос, - «а от посидь в мене на рурці, мала». І вона пішла! Очманіти.
- Бве-хе-хе, - вірить Ганна, вихиляючи головою, щоби ввібрати кожне слівце. На цьому менті шкільного року – майнуло середини жовтня – балачки про канікули серед підлітків вщухають. Погоду зробила чутка, ніби Джейк Ділінджер зробив звіра з двома спинами з Чехословацькою моделлю, яка крутила шашні з його батьком, і я в цю історію вірю. Джейк виробля що завгодно. Народ переважно обговорює вечірки минулих тижнів і PSATи, які вже дихають в потилицю. Чути розрізнені поголоси про гелоувінські данци.
- Я чула, Бріанна має, типу, п’ять любасів одразу? Це тому що з футболістами не вгадаєш, хто з них розтягне коліно і не зможе піти на танці? – подає голос Ганна. Дженна холодно мовчить.
- В мене було таке рік тому. Мій колишній зламав ногу, і коли ми танцювали, він тягався з милицями і в гіпсі, і це був швах.
Я переключаюсь від Дженни-Ганни до інших комірок життя в клясі. Маркс Джексон і ще один – насправді його ім’я Джексон Маркс – бесідують про комп’ютерні ігри. Роб гріє чуба над математичною задачкою, точно ускладнений матаналіз, прикладаючись то рота, то вуха, то носа, ніби вони в черзі. Барбарі затирає, що всі мають звати його «доктор Барбарі» віднині, бо він купив диплом через інтернет. А Христина, мовчазна у власній невидимій бульбашці за першою партою, просто гарно виглядає.
- О-о, я чула, у Христини Каніглії новий прихильник, - каже Дженна.
Ого!
- Дженна! – шепоче Ганна, ніби щось захищаючи. – Він же прямо тут!
Ще раз ого. Я сиджу спокійно, напружено. Спокійно. Спокійно. Моя голова повернута так, щоби їм і на думку не спало, що я слухаю, але я завжди слухаю. Я підключений. Мій погляд падає на Дженну. Вона зауважує мене так, ніби я лише заслоняю вид на дзегаря. Я обертаюсь.
- Так, це він, - продовжує Ганна. – Я чула, він написав їй листа.
Ніякого листа я їй не писав! І взагалі їй нічого не писав, ані разу, крім тільки «не тисни С7, батончики Рошен застрягають в апараті», бо я не можу заговорити до Христини. Мені лишається тільки дивитись на неї і достолиха про неї думати, бо вона гарна, шарите? В сенсі, розумна і мила і все таке інше, чим жінка має перевішувати вроду, але навіть будь вона придурошною, вона би все ще лишалась вродлива і мені все ще крутило би голову.
- Дивний він, - каже Дженна.
Невдалий день для початку подібних поголосів. В кишені заподіто шоколадного Шекспіра, ага, на штиб новорічних миколайчиків, але у формі Шекспіра, і я змагався дати його Христині сьогодні, на першій нашій театральній репетиції. Стискаю його.
Дженна бурмоче поза досяжністю слуху. Закриваючи «список лохівства» ліктем, я нашкрябую відмітину в графі «Закопування живцем», бо під чутки про мене виділяти категорію не доводилось. А пора. Тої ж хвилі Гретч прокручує наді мною тупійшу, банальнійшу визворотку старшої школи, і мені не віриться, що це правда зі мною коїться:
- То Джеремі, скажи нам, що за кут тут утворюється?
Мій зошит не розгорнутий. Він щитом захищає «листок лохівства». Нейрони не деполяризуються (ми це проходили на біології).
«Закопування живцем» нумер два.
За сніданком я тікаю до Майкла Мелла, свого найкращого друга. Майкл завжди на новому місці в кафетерії – іноді у внутрішній частині з довгими столами, іноді знадвору, де стовбичать посічені лавки для пікніків і гудуть велетенські бджоли – але його легко впізнати: він високий білий хлопець з афро і в неадекватних розмірів навушниках. Дріт останніх закручується, як у старих телефонів. Навушники дозволяють йому плюхнутись в яку завгодно компанію, до качків чи задротів з Вархаммеру чи за якийсь з дівчачих столиків (але Майкл сідає тільки до азіаток). Нікому не прийде в голову його туркати, коли він в них, бо, очевидно, людина має повну макітру справ.
- Шо ти? – питаю, наближуючись. В тих навушниках нич не грає, коли Майкл снідає. Він просто насолоджується з того, як вони сидять.
- Ммммгх, - відповідає він, глитаючи рибну канапку з сиром, яку запива шоколадним молоком. – А ти шо?
- Повна труба, - виймаю з кишені шоколадного Шекспіра (він змотаний у фольгу а-ля вікторіанські часи), викладаю на стіл, і спираюсь над ним на ліктях. – Я сумніваюсь, що можу подарувати це Христі.
- Мммммммрр. Йоов.
- Майкле.
- Йов.
- Ти доїдатимеш чи ні?
Майкл посміхається і дозволяє кульці пережованого їдла викотитись з-за розщелини в зубах. Вона падає до підносу, що стоїть попереду.
- Бовдур, - хихочу я. – Тебе хтось побачить.
- Нє-нє, - бурмоче Майкл. Його кадик опускається і піднімається, поки їжа випадає з рота. – Та, от, коротше, - він жлуктає молоко, втирає рота зап’ястком. – Що по Христі? Засцяв?
- Ну та, - я зважав з їжею. – Всьому кришка.
- Чому кришка? Я тут вже битий. Шо ти вже зморозив?
- Ну, нічого, але всі думають, що так. І це, по суті, те саме.
- Нє, - каже Майкл, даючи раду з апельсиновим морозивом, - те, що ти щось зробив, і те, що всі думають, ніби ти щось зробив, - ріжні справи.
- І всі думають, що я дав їй листа.
- Саня-друг, я пишу тобі лист, тому що давно тебе не чув, не бачив! – заливається Майкл, розкачуючись. Я торсаю його в плече. – Ай!
- Жодного Скрябіна, окей?
- Постараюсь, - складає долоні. – Хто, по-твоєму, написав Христі?
- Дженна Ролан. І вона патякала, що я її «новий сталкер».
- Ти така баба, - Майкл встає і зіштовхує все з підноса до найближчого смітника. – І шо? Христина про це шо думає? Це ж вона тобі робе погоду, та?
- Та-та, саме вона, але вона не єдина, хто важить у всій цій… Шкереберті, - кружляю руками в повітрі, наголошуючи на ситуації. – Просто типу, давати їй його чи ні? Я не зійду за сталкера?
- Джеремі, - Майкл поправляє ґудзики, - цей шоколадний Шекспір суперовий. Шоколад їй сподобається, бо шоколад подобається всім, крім тих ото пришелепків, які кохають самі тільки чипси… - Майкл зиркає на руденьку за столиком через один від нас, яка їх і жує. – І ви разом ставите Шекспіра, так що очевидно, що їй сподобається Шекспір.
- Але якщо вона вважатиме мене закоханим бідоською? – я берусь за салат з бобами на своєму підносі. Його подавали холодним, але відчувається він ще холоднішим.
- Чєл, - каже Майкл. – Уяви: як тобі буде, якщо не подаруєш його? Уяви: як буде вдома дрочити і знати, що ти впустив свій шанс?
- Ну та. Що ж, ех, я думаю…
Як і завше, як я і відчуваю себе щоразу, коли не знамагаюсь набрати номер чи рухатись на танцях чи правильно тримати руки. Так, як я і звик.
- Гівняно.
- Бачиш, тому дай їй…
- Йо, хмарочосе, ти або сідай, або не загорожуй бак! – шкварчить на Майкла Річ, з’явившись на сцені; тут він вже мастак. Він нижчий від нас, але накачаний. В нього світле волосся з пасмом червоного на потилиці, як в когута. Майкл відхиляється, і Річ жбурляє до смітника всього підноса, включно з самим підносом. Він втуплює в нас погляд.
- Шоє? Шелупонь.
В кінці дня я блукаю видовженим і файно мальованим холом Міддл-Боро – в моїй школі він такий, що, заходячи, ти потрапляєш в самий центр, і весь він нагадує Велику Стіну Метучену, Нью-Джерсі, відлунюють голоси команди з плавання з одного боку і звук дверей театру, що прочиняються і зачиняються – і саме туди я прямую.
Поки що в старшій школі (в середній я теж наклепав немалу купу грамот) я ролював в «Бурі» і «Ти хороша людина», і в обох випадках Чарлі Браун заробляв величальних відгуків від моєї матері. В шкільних виставах я обожнюю все: тусуватись в школі після школи, зубрити слова у вбиральні, як все йде шкереберть за тиждень до вистави, проте налагоджується останньої хвилини, як друга вистава завжди виявляється краще першої, всі виходять на уклін в кінці і батьки встають, виблискуючи мильницями, і костюм спекотний, та ти вирішуєш, гаразд, це ціна мистецтва – бам! Бенкет для учасників! Люблю бенкети для учасників. На жодному не був, але на них має бути файно.
- То ти граєш з нами? – питаюсь Марка Джексона з математики, сідаючи поруч, Ми нібито друзяки.
- Та троху вписався, - він грає гейм-боєм ес-пі. – Як вона там називається?
- «Сон в літню ніч», - відповідаю. – Ти не знаєш назви власної вистави?
Але останнього я не казав.
- «Сон в літню ніч-ч-ч-ого собі»! Шарю.
Я сиджу двома місцями від нього, в кріслі, замурзанім вмістом користованого презервативу, як видається, - не те, що я знаю, просто одного разу, коли я бив баклуші в себе в кімнаті, намагаючись уявити, як то вигляда в дзеркалі…
- Спекотно. До смерті спекотно, - блягузкає Марк.
- Що?
- Я з грою розмовляю, йо. Дбай свої собачі справи.
Заглядаю в його гру, або, ах так, «собачі справи», як виявляється. Здається, він ганяє SUV по залізничних коліях і стріляє надпотужною гвинтівкою в безхатьків, все це під землею.
- Не підглядати, занудос вонявос, - Марк відсуває гейм-боя, не вгамовуючи стрільби. – Я єдиний в школі, хто має ВВЛ три. Плати п’ятірку, якщо хочеш дивитись.
- Що таке ВВЛ три?
- Вколошкай Всі Люди. Три.
- Е…
- Ніколи не чув за «вколошкай всі люди»? Та ти звідки вилупився? – Марк вперіщується в мене. Я мовчу, дивлячись прямо вперед, і тримаю рота і голову напруженими. За мить Марк опускає одне з сидінь між нами, ніби в мене герпес (чи люпус, га? Люпус.) Я спускаюсь на ряд нижче.
- Бляха, Джеремі, шо ж ти таке пришелепувате? – зауважує він, коли я плюхаюсь на нове місце. А потім, із незвичним для себе запізненням, прибуває Христина. Минаючи Марка, вона закочує очі – можливо, що цей погляд на долю секунди чи дві падає і на мене. Отакої. Коли прийде вчитель?
- Аааааааа! – волає містер Рейз з-від входу. – Уваааааааааааааа! Всіх вітаю! Помітили ви чи ні, але я маю неймовірний фальцет! Баааааааааааа!
- Леле, цей бідака – фрукт з присмаком гейства, - ляпає Марк позад мене. Малюські цифрові безхатьки зі стогонами конають на екрані гейм-боя.
- Прелюбо бачити вас тут! – містер Рейз заходить на сцену, поза мікрофон, в якому не має потреби. – Я тішусь мати таку вдячну публіку свому голосу. Лааааааа! Я також радий мати таку гарну трупу. Ми блискуче проведемо час за роботою.
Містер Рейз гандрабатий, висушений, не носе ні бороди, ні вусів, вдягнений у костюм з краваткою. Вдень викладає англійську.
- Подивимось, хто тут є, і я роздам ролі. Джеремі Дут!
- Так, - я встаю.
- Сідайте. Просто запам’ятайте, що отримуєте роль Лізандра. Завдання клопітне, займатиме вам багато часу.
- Дякую, містере Рейз.
- Джейк?
Джейк Ділінджер теж бере участь? Видно, футбольної команди і походеньок з чехословацькою моделлю йому недостатньо, не згадуючи, що він голова шкільного уряду. Десь на нижньому ряду він рухається в кріслі, даючи про себе знати.
- Ти будеш Деметріусом, ще одна важкенька роль. Готуйся щедро зубрити.
- Круто, - кидає Джейк.
- Пак? Де моя Пак? Христя Каніглія? – вона тепер влаштувалась внизу, коло Джейка, і я бачу лише її світлу маківку.
- Не може бути! – викрикує вона. – Я Пак?
- Ви, кішасонько, Пак.
Христина підскокує з місця, розмахує кулаком. Всі слідкують за нею з повагою і солодкавою пихою (або це лише я). Дівчата, коли вони підриваються і гоцають, як в «Хто зверху», - наймиліше на світі видиво.
- Не кажіть гоп, Христе. Кількість реплік просто жахаюча. Жааах! – він минає Гермію, Єлену, Титанію, Боттома і ще з дюжину інших людей. Марк, позаду мене зі своїм гейм-боєм, грає когось штибу травесті-ельфа. Це заспокоє.
- Такі от ролі. Зараз маємо прочитання. Паняночки, принесіть кожна по двом металевим стільцям, і винесіть їх на сцену.
- Га? – дівчата на передніх рядах розгублені (ззаду їхня розгубленість веселить подригуванням плечей). Я чую тільки шепіт Христі: це ще як ми маємо носити стільці?
- Йдіть-йдіть, це рівний обмін, - підганяє містер Рейз. – Хлопці носитимуть завтра. І, до речі, хлопці! Оберіть серед вас представника, який бігатиме до вчительської розігріти мені пляцок.
- На цілу виставу? – не райдужно з цим застрягнути.
- Ні, Джеремі, лише сьогодні. Наступний раз це буде маруда для дівчат.
- Я не второпав, - Марк навіть поставив ВВЛ на павзу, - можете пояснити ще, будь ласка?
- Аргх. Один день дівчата ставлять стільці, а хлопці обирають представника, який грітиме мені пляцок. На другий день хлопці ставитимуть стільці, а хтось з дівчат піде розігрівати пляцок. І так заново… В когось є питання?
Так, звісно: хтось спереду має їх, і ще хтось, і ще. Коли все владнано, шепелявий Йонас йде за оладком, а дівчата ладнають стільців, і тоді містер Рейз виводить нас на сцену, де ми всідаємось в колі стільців (в дівчат воно вийшло замалим), ніби ми ставимо «Колосочок», а не «Сон в літню ніч», і я вже дорослий, я старшокласник. Мені запам’ятати це під силу.
Я сідаю обабіч Христини.
- Тож, мгм, мої вітання, - бурмочу, говорячи з повітрям прямо переді мною, в надії, що вона помітить. – З Пак.
- Що це взагалі за дупа? – вона повертається, розлючена. Блондинка, вона має, проте, карі очі. Зблизька вона виглядає як всі наймиловидніші телезірки, ті, які точно не знімались в кіно, але їхні фото друкуються в журналі «Віва!» чи десь, всі відфотошоплені з тою поправкою, що хтось клацнув прапорець «зберегти пропорції», щоби нічого не розпливлось. – Повірити не можу, що він змушує нас носити стільці – це законно взагалі?
- О, сумніваюсь, насправді, але це все кепсько…
- Та невже. Конституція не гарантує нам ніяких антидискримінаційних прав, чи як?
- Конституція не гарантує нам прав взагалі, бо ми школярі…
- Це просто дупа!
- Та… - постукую пальцями по голові Шекспіра. – Я Джеремі, до речі.
Витягую руку для потиску, але смикаю її назад. Не хочу, щоб хтось бачив.
- Я знаю тебе, ми разом на математиці.
- А, та… - вдаю, що не знав. – Але можна довго бути в одному класі і…
- Лізандр! – гукає містер Рейз. – Говоріть!
Я Лізандр, правда?
- Ем… Я Лізандр, правда?
- Так, - киває вчитель.
- Гаразд. Окей, ем… «Коли тебе так щиро любить батько, З ним одружись, дочку ж лиши мені.»
Містер Рейз: Дякую, Джеремі, - він ссе губу в дорослому жесті чи то злости, чи то розчарування. – Блискуче.
Я: «О князю! Я Деметрієві рівний І родом, і багатством. А кохання…»
Христина: Терпіти його не можу. Його уроки англійської кошмарні. Вчитель з нього як з мірошника хрін…
Я: Але найбільше важить ось що тут: Прекрасна Гермія мене кохає.
Христина: Подумую поскаржитись на нього в метученську домашню трибуну…
Гадки не маю, чи Христині подобаюсь я чи просто не подобається вчитель, але, так чи інакше, вона говорить, і це зараховується. Я продовжую, і кожен раз, натикаючись на особливо солодкий рядок на прочитання (а ви знаєте Шекспіра - його солодкі рядки дійсно солодкі), я спрямовую це їй, повертаючи голову так, щоби звукові хвилі зачепили певні молекули на її щоці, щоби вона зреагувала якимось неосяжним для сприйняття образом, який, можливо, існує лише в моїй уяві.
Справа в тім, що під час розмов з дівчатами в мене розвивається позатілесна свідомість, або несвідоме. Все набуває сенсів. Постава, ця квінтесенція безнадії, здобуває вигин, коли я випрямляю спину. Я відчуваю всі органи по належних місцях і до міліметру влучно визначаю відстань від моєї ноги до христиної, і коли вони стикаються, впадаю в роздуми, чи це через мене чи через неї чи воно само. Як може вона не помічати, що наші коліна торкаються? Як може вона не помічати нахабства мого периферійного зору? Моїх шкарпеток, що висовуються між черевиками і штанями? Останнє треба поправити.
- Лізандре, - знову горлає містер Рейз, коли ми продираємось крізь якусь сцену з феями. Я вовтужусь з текстом. Христина посміхається, що не допомагає, намагаюсь посміхнутись у відповідь, навіть якщо вона вже не посміхається, або посміхається не в тому плані, а по-злому, як над євнухом.
Все в порядку. Це вже крок.
- На добраніч всім вам, люди, Трохи оплесків, будь ласка, І скінчилась наша казка, - читає Христина. Кінець «Сну в літню ніч» без аплодисментів пустує. За півгодини шоста, я спітнів де тільки можна.
- Ргх…
Актори всезагально потягуються, відпихуючи стільці. Дехто пішов під час читань, але в колі нас лишається з дюжину включно з посопуючим містером Рейзом.
- Гаразд, отако, - він прокидається. – От і вся п’єса. Завтра ми приступаємо до сцен Лізандра і Деметріуса. Мааа! Присутність обов’язкова всім, бла-бла-бла.
Ми совгаємось, галакаємо, позіхаємо, і вчитель тоне в нашім шуканні портфелів. Мені треба 1)віддати шоколадного Шекспіра; 2)втнути це ніби з дружби, але з натяком на щось більше; 3)покинути театр переможцем.
- Тож, е, Христино, - спромагаюся перед тим, як вона сходе зі сцени, звертаючись до її потилиці. В лівій кишені мій кулак стискається-розтискається. Справа видовжується Шекспір. - Ти чула щось про те, що я написав тобі листа?
- Мм? – вона розвертається. Це мугикання недобре.
- Листа, ніби… Коротше, дівчина на математиці, Дженна Ролан, сказала, ніби я написав тобі листа, але я ледь знаю тебе, і могло статись, власне, непорозуміння…
- Я не вдупляю.
Я теж. І в тому річ. Хіба вона не знає, що таке непорозуміння? Я мовчу.
- Ти хочеш, щоби я тебе пересвідчила, що ти не давав листа?
- Той…
- Що? В чому річ? – Христина перехиляє складного стільця через стегно.
- Той, я просто не люблю, коли ходять плітки, вони, знаєш, небезпечні, і…
- Ти не робив цього – так?
- Так.
- Ти не давав мені ніякого листа. Ти задоволений?
- Ну, в певній мірі…
- Ти пишаєшся, що не давав мені листа?
Ой-йой. Вона заламує стільця.
- Це твоє досягнення за сьогодні? Не дати мені чогось?
- Ні, насправді, я…
- Та пофіг, - Христя спускається зі сцени і забирає наплічника. Я тягнусь до кишені за Шекспіром, але – матко Божа! – пальці зачерпують шоколадну твань, яка сталась з голови, і потрапляють в суп, оточений вінтажною фольгою. Відмінити місію! Шоколадна багнюка!
- Чекай, Христю!
Але вона вже виходить. Вона йде повільно, шось балакаючи до себе, може, про містера Рейза, але, скоріше, таки про мене, як я і боюся, і надіюся одночасно, і потім раптово вона спиняється під дверима і хмуриться: що ж, дізналась дещо – його звуть Джеремі. І затим її вже нема, ніби гігантський дракон прорвався з-під підлоги і забрав її собі за дружину.
Бляха.
Я маю бути в шоці, певно.
Але, правду кажучи… Я відчуваю дивне полегшення. Ніби я завжди знав, що це мало статись. Ні на що краще не варто було і розраховувати. Так вже працює для мене світ і – сюрприз-сюрприз! – вгадайте, що сталось знову. Провал виправдовує всі мої підготовку і нерви і планування. Я виявився правим. Я не зміг цього. Почуваюсь так, ніби небезпека проминула. Постава повертається до свого стану неіснування, нахабне периферійне бачення розслаблюється, і я вшниплююсь в підлогу. Човгаю до вбиральні, щоби прочистити кишені.
Мідл-Боро змінилась. Поки я займався «Сном», вправні молодчики з ради студентів розклеювали оголошення про гелоувінські данци, всі тамті картонні гарбузи. Їм не вистачає тільки лого «Сільпо» десь поруч, щоби гарбузи тримались за ручки і колували рекламним простором: «Гарбуз і бульба на побачення пішли і цілували одне одному роти». Закохані гарбузи.
У вбиральні схиляюсь над раковиною і вивертаю кишеню. Все не так і зле: більшість класика лишилось у фользі. Розмотуючи її, облизую пальці, милю руки і вишкрібаю зсередини. Тут спокійно: прочинена фіранка, клацання дозатора. Схоже на той момент, коли тільки покидаєш кабінет лікаря, весь обстежений, все тіло вібрує.
Двері розпахуються. Я відводжу погляд: це Річ, він йде до пісуарів і розстібає ремінь так, ніби його член настільки дебелий, що дістати його можна лише за особливих заходів безпеки.
- Шо ти, шерепо?
- Йо, Річ, - я не рухаюсь. Треба вийти з цього стану зляканого оленя в світлі фар, в який я впадаю щоразу, стикаючись з дівчатами – і хлопцями – і оленями – і особливо чужими членами.
- Чим ти зайнятий? Каляєш в кишеню? – Річ мочиться і заглядає через плече. Він залишається після школи задля якогось тестостеронового спорту.
- Не маю звички розмовляти з людьми, які сцють, - відказую. З тою поправкою, що я цього не роблю.
Річ наближається до сусідньої раковини. З нього, певно, все ще скрапує.
- Серйозно, чєл. Це шо таке? Ти носиш цукерки в штанях? – занепокоюється він.
- Та й таке…
- Не хочу бути очевидним, але ти любиш місити шоколад.
- Ем...
Я не до кінця розумію, але, чим більше думаю, тим очевиднішим стає заувага. Річ знов регоче і називає мене шерепою. Виходячи, не миє рук. Я видобуваю «список лохівства», закріпляю вологою долонею проти дзеркала, відмічаючи графи «Смішок» та «Заувага». З цією школою і з Річем кінця-краю їм не видно. В кожного Річа є свій допельгангер, Джордж чи Рю, і іноді я думаю перейменувати їх всіх, стояти в дверях школи на драбині і штампувати їхні чола, коли вони входять: Дихає Ротом, Втеряна Живиця, Викидень Еволюції, Троль, Скунс, Відсталий, Рідкі Мізки, Торч, Результат Пиття Під Час Вагітности, Жовті Зуби, Вонючка, Зальотна, Скоро З’явиться В Новинах В Рубриці Найстрашніших Автопогонь, тиць, тиць, тиць. Я їх добре знаю.
Потім я розмірковую, що серед цих людей, цих недоносків усіх конфесій і народів, деякі Круті, а деякі ні. Як так стало? Я довго бив над цим голову. Тому що, очевидно, бути Крутим – найперша справа на землі. Важливіша, ніж влаштуватись за спеціальністю, чи знайти дівчину, чи правити світом, чи гроші, бо всі ці речі уможливлює Крутизна. Вони завдяки ній трапляються. Вони на ній кріпляться. Глянути тільки: Саддам Хусейн був Крутим. Звісно, він шибеник, але треба мати хисту пробратися так далеко і засісти там так надовго. Олександр Великий був Крутим. Генрі Кіссінджер. Бен Франклін. Рік Джеймс. О. Дж. Білл Клінтон. І точно не я. Не знаю, чому ні. Не знаю, як це змінити. Можливо, то вроджене. Можливо, воно перескокує через одне покоління, бо батьки мої слили людьми відомими, влаштовували вечірки чи не кожен місяць – я в дитинстві обожнював ті вечірки і терся за диванами, глитаючи канапки з кухні. Можливо, все визначається твоєю роллю – забіяка чи приблуда – в дит’яслах. Може, все вирішує найперша конфронтація, перше «та чхати, не вартує кілків ожинка» замість «пшли ви всі, най ви шляк!»
В чому б не була Крутизна, я в будь-якому разі її прогавив, і тепер можу тільки спостерігати круговерть сексу, статусу, хвацьких вечорниць, свистоплясок і тіл, що одне одного обсмоктують за трибунами, а я якийсь виродок – от тільки я не виродок. Річ виродок. Жодного сумніву. Коли я виросту, краще, щоби це до всіх дійшло, і я отримав компенсацію, інакше я застрелюсь.
- Як школа?
- Шоколад розтав в мене в штанях, і я мав тікати від одного низькорослого шубравця, - от тільки я цього не озвучую. Як це все поясниш матері? Я торую простіше: - Нормально.
- От і добре.
Я завалююсь на канапу навпроти апарату «боуфлекс» у вітальні. Мати поставила її ще во время оно для батька, кохаючи надії, що він на нім займатиметься. Вона взагалі багато чого йому купляла: абонементи до спортзалів, курс здорового харчування Ольги Фреймут, гіпнотичні пластинки «Думай як струнка людина», консультації з ліпосакції, програму «Їж і не товстій», шведську стінку - з усих цих знарядь найлихішим був «боуфлекс». Няньо її огледіли і вирішили, що найкраще вона впишеться між телевізором і канапою; зараз вона стає йому в пригоді хіба висушуватись після душу зранку. Замість витиратись він всідається на апарат і хляскає рушником по розкроку під блягузкання Мосейчук. Впродовж дня ніхто не наважується торкатись машини, тож ввечорі вона все така ж, вряснена потом батькових кендюшків, і я доїдаю розігріті в мікрохвильовці сирні бурріто і баляндрашу з мамою.
- Багато задають?
- Нє.
- Я по горло в роботі, - мати у столовій, яка, в принципі, ідентична вітальні, але їх заслонено куртиною одна від одної, тож я ніби говорю до Чарівника країни Оз. – Час деякі гаєчки затягувати, розумієш?
Це термін розлучень. Мати – юрист з розлучень, точніше, одна з найвідоміших юристів з розлучень в (не рахуючи Ессексу) Нью-Джерсі, і на пару з батьком, і все завдяки її автобусним оголошенням. Вони тримають фірму «Дут і Дут» («треба було, шуткує мати, залишати дівоче прізвище Дам» - але насправді вона в дівоцтві Сімонсон), яка розміщує оголошення в автобусах Трентону, Нового Брунсвіку і Рахвея. Реклама зголошується: «Діяманти не обов’язково берегти навіки» - і демонструє золоту обручку, яку пожирає ласе полум’я. Круто, як на мене. Я називаю себе дитям розлучення з протилежного від всіх інших боку.
- Так, так, і сила-силенна полюбовників в місті вже цим нагодовані, не кажи ти поросятко… - мати продовжує читання документів. Її силует кружляє куртиною, вона схиляється над столом, за стосом конвертів.
- Ма, сьогодні почались репетиції.
- Як там твоя вистава називалась, нагадай?
Це риска в риску те саме, що питав годинами тому Марк.
- «Сон в літню ніч».
- Знаєш мою улюблену п’єсу? «Кіт на розжареній черепиці». Ви її поставите колись?
- Ні, ма. Ти могла би мені помагати іноді з діалогами?
- Спитай батька. Я в ділах.
- Ма, він не вдома.
Вмикаю традиційну сімейну передачу: перший-ліпший канал, затьмарюваний тінню «боуфлексу». Вмикається - а що ж іще? – «Відхилено». Воно завше вистрибує мене добити, настільки непередбачуване, апокаліптичне й підступне, що хочеться вдатись до шкільної стрілянини, аби тільки скинути провину на нього. Кому спало на думку згодовувати підліткам цю ? Що хотіли донести: ти не Крутий, якщо не маєш двох дівчат? Тобі положено двох? Де одна дівчина мені? А якщо ти дівчина, то невже тобі заласніше життя в постійно ворогуючому гаремі, ніж незалежність і автономія, як от в моєї матері зараз за куртиною? Ти була розведена для змагань, як кобила?
МТВ перемішує пари, дівчата ходять на побачення з двома хлопцями, з’являються геї чи лезбійки, але результат – криваве соціальне змагання цілий день і щодня; смерть незугарним; смерть заїкам; смерть обличчям зі шрамом з дитмайданчику – залишається незмінним.
Та все ж одна з кралечок азіатка, і я зобов’язаний подзвонити Майклу Меллу.
- Гей.
- Гей.
- Дивишся телек? – телевізор клацає, і Майкл хапає повітря, коли бачить її. Учасники знаходяться на звалці. Майкл мовчить.
- То як там? – нарешті спромагається він. – Що з Христею?
- О, я, кхе, почав питати її про лист, ага, і тепер вона зла.
- Придурок. Ти нашо це зробив?
Ха. Ніколи про це не задумувався. Самосаботаж?
- Ніби хотів чекнути, чи все гаразд, перед тим, як йти далі.
- Але ти говориш з нею, та?
- Та.
- Чудово, чуваче.
- Куди там. Вона зі мною не розмовляє, і Шекспіра я не віддав.
- Чуваче, я знав, що ти не віддаси. Ще на ланчі побачив, що ця бочка не покотиться.
- Дякую, приємно, - кажу. – Ну але. Ти як?
- Та брат знову воду варить. Тільки що дзвонив, він думає, що влада вталовує пігулки людям в мізки.
- Ага. Типу тих, яких він вжарив для PSAT?
- Та. Але цей раз все по-справжньому.
- Без бе.
- Зуба даю! – зіпає Майкл. – Мій брат? PSAT 1530? Яким лихом він вступає в Брауна? Він має ту пігулку, заприсягаюся.
- Має, має. Так от, - треба змінити тему, бо Майкла заносе. Трійка з телевізору раює в повітряній кулі. – Бачив оголошення гелоувінських данців?
- Нє. Яке мені діло?
- Їх пізно розклеїли.
- Ну і?
- Може, нам піти?
- Ти мене на побачення запрошуєш?
- Боже, Майкле. Серйозно. Чому не піти?
- Та йди собі. Христина теж буде, правда?
- Так, буде! – йойки, про це я зовсім не подумав!
- То йди. Хай щастить.
- Чекай, не піду ж я туди сам?
- Воу-воу! – дівчата з «Відхилено» перейшли до реслінгу в якійсь вівсянці прямо в кулі. Станик однієї розмито; щоразу, як на телебаченні щось розмивають, Майкл звертається до його…
- Час Сушарочки, крихітко! – мій друзяка кувікає – в нього талант кувікати. Я уявляю, як він перетинає кімнату з цим кувіканням і либою до вух, щоби вийняти Сушарочку з коробки. Сушарочка – така приблуда, яку можна дістати за триста баксів від якихось кадрів з Миколаєва і яку можна притокмати лише до плазми. Розпікселена картинка страпата, груди виходять кургузі й недобрі, але річ працює. Щоразу, як Майкл користає її, я цілком виправдано заздрю.
- Бляяяяяха, - тягне він. – Гарні соски. Темні.
- Господи, чуваче, зосередься, - спостерігаю своє нудне, позбавлене цицьок телебачення. – Я вже замахався дивитись на соски чи вислуховувати, як ти дивишся на соски. Нам треба справжніх дівчат.
- Нема дурних. Але викупаєш, зараз не той час, еволюційно кажучи. Типу, людство зараз досягло генетичного піку. Чув таке?
З Майкла просто пруть такі бебехи. Я лишень хотів обговорити данци.
- А я читав про це. Теоретично, ми всі можемо зустрічатись з ким завгодно, навіть якщо в них кепський зір чи вони немоцні чи щось. Якщо ти гном, ти знайдеш собі іншого гнома і ви будете трахатись і плодити інших гномів – так що еволюції вже хана. Ніякого природного відбору. Вчені вважають, що в такому пласкому кліматі замість виживання найсильніших виживають перші-ліпші, шариш? Важлива впевненість. Так що ми в дупі.
- Дякую, чуваче. Завжди знав, що я в дупі.
- Без питань. Я додивлюсь «Відхилених» сам вже, ок?
- Ок. Не бери вазелін. До завтра.
- Бувай.
Я повзу до себе… І залізаю в інтернет. Займаюсь я в ньому тим, чим і більшість підлітків – винятково дивлюсь порно.
На завтра я буду розкопувати, хто стоїть за поголосом про листа.
Перед тим, звісно, з’являюсь у вбиральні на «перевірку вигляду». Останнім часом я їх маю багацько, бо, що ж, я гидкий. Карі очі і темне волосся – нібито файно? – але на критичний погляд я якийсь пранцюватий. Обличчя довжелезне, очні ямки не того розміру, ніби зліва я мусив мати більше око. Волосся, здавалося б, густе, але лупа сипле з голови снігольотом, що реклама твого «Львівського різдвяного». Ми з Майклом влаштовували змагання з лупи, шкрябаючи голови під яскравим світлом, щоб побачити, хто ма більше цього блискучого лепу. Губи в мене моторошні і заправляються назад. Вуха велетенські. Коли в мене назбирається достатньо для операції, я почну з…
- Добрий ранок, - батько пролізає до ванної.
- О, привіт, - припиняю гледілки з дзеркалом, включаю воду, вдаючи, що вмивався. Батько повністю голий, як і завжди до десятої ранку, не рахуючи чорних шкарпеток. – Можна мені трохи самому побути тут?
- Сину, ти перериваєш мене.
- Це я чую.
- Не червоній. Уяви, що ми в армії. Єдиний вільний сортир. Салаго!
- Батьку, ти ніколи не служив, - повертаюсь до нього і одразу жалкую, бо вид його неприкритого гузна бентежить. Воно завжди таке, ніби його розплющило по склу.
- Як там мої два хлопчики? – наспівує мати з-за дверей. - Я хочу в душ.
- Тран-тарарам-брам! – бурмоче батько, стряхуючи цурупалок.
- Матко Боска, що ви за люди такі?
- Джеремі?
- Ти скоро? Благаю, - опускаю руки по сторонах раковини і заплющую стражденні очі.
- Джеремі? – мати розчиняє двері і шипить на батька: - Прикрийся!
- Тю, він же не баба, - спорить той. – Дівчат ми не мали.
Чути шурхіт рушника, який батько закручує довкіл своїх широких тілес. Мати проходить і кладе руку мені не плече.
- Щось не так, Джеремі?
- Нічого.
Розплющую очі. В дзеркалі видбиваємось ми з матір’ю, і її лице без макіяжу зморщене, а батько, ця жирна фізія на жирному тілі, стоїть праворуч і тримається рушника, ніби статуя щасливого Будди. Це – приклад людей, яким не варто розмножуватися, і результат їхнього розмноження.
Я наспівую, викарабкуюсь з ванни, вдягаюсь і прямую до школи з новеньким «списком лохівства».
Майже забув про дорогу до школи. Я живу близько до Мідл-Боро – треба проторувати навперейми полем, засипаний гравієм переїзд, сім дерев, смітник, і от ми тут – тому я йду.
В Метучені це дивниця. Ніхто не ходить пішака до школи. На третій і четвертий рік неодмінно треба мати машину, і це мусить бути блискуча і з програвачем тачечка. Якщо ти ще другий рік і ти Крутий, то маєш їздити з кимось з першої категорії (класно бути зі старшим братом чи сестрою – це автоматична Крута Людина). Задроти, диваки і зачустраші їздять з батьками. Первачкам ще можна кататись з батьками, але вони вже починають шукати старшеньких, хто буде підвозити їх на наступний рік. Босота сідає на автобус.
Однак, я ходжу, і сьогодні, і завжди, і, коли добираюсь, Христина на своєму традиційному місці на математиці. Я кидаю на неї погляд, проходячи повз – я, насправді, неприкрито зазираю їй в очі, винуватий і звомплений, але вона не помічає. Сідаю до себе.
І про кого ж це Дженна говорить сьогодні?
- Тоді Елізабет така: «я не знаю, як це робиться». А той чувак такий: «просто візьми оцю резинку і паличку»…
- Заглушися, - кажу. – Ригати вже тягне від цієї твоєї «Елізабет».
Але я цього не кажу, а дирявлю Христині спину поглядом.
- Ось і він знову, - заявляє Дженна. Я намагаюсь ігнорувати.
- Що? – питає Ганна.
- Сталкер, диви, - вона ледь помітно киває на мене головою.
- А, та, - повертається Ганна, буцімто розминаючи хрящики на шиї. Вона зиркає на Дженну, Дженна всміхається у відповідь, Ганна мене трошки жаліє, Дженна кидає спопеляючий погляд. Ніколи б не подумав, що дівчата вміють так спілкуватись, самим поглядом, як демонічні мавпи.
- Тільки мовч, бо він все записує, - шикає Дженна.
Дженна здогадалась про «списки лохівства»?
Та твою ж мамцю. Кислий клубень в моєму череві розтягається і лоскоче в сечовий міхур. Якщо знає Дженна, то знає ще з дюжини дві людей. Круті Люди як таргани: на кожного одного припадає тисяча ще таких у гнізді, з тою самою нервовою системою і баченням світу. Я втуплююсь перед себе, як і завжди в моменти скрухи, і не закарбовую цю біду у "список». Поки що.
- Що сталось? – оживляється Майкл, коли я виходжу з математики. – Ти норм?
Він сидить перехрестивши ноги в залі, я шукаю місцини оновити «список».
- Та, - нахиляюсь. Пробую дати п’ять, промахуюсь.
- Ще раз, - сміється він. Ми повторюємо. - Отако. Сідай.
- Чому це? Ненавиджу на підлозі.
- Тре.
- Нахіба?
- Повір.
Я вірю. Майкл починає:
- Є зсуви з Христиною?
- Ніц. Сьогодні все хріново.
- Ну то воно покращає, - Майкл бездумно теліпає дріт навушників. – Глянь.
Ми в абсолютно виграшній позиції для шпигунства за дівчачими колінами і гомілочками. Це, як видно, і є майклів задум, аж ось з’являється особливо привабливий парад ніжок. Це ноги Катріни, Стефанії і Хлої – Найгарячіших Дівчат Школи.
Майкл тримається з відзігорним спокоєм, коли вони виходять з якогось там свого уроку («людська сексуальність», гадаю – і я серйозно) трикутничком, Катріна за главу. От я собі дати ради не можу, сиджу як укокошене звірятко, смикаю зап’ясток, горло дере, і так весь час, що ноги проходять повз нас. Серце вистрибує, вся нижня частина тіла раптом починає щемити, безглуздий щем, який нагадує про нічні посиденьки в інтернеті.
- Гх…
Нечесно, що я ходжу в школу з такими трьома цабе. Вони зібрали весь набір речей, який тільки може приваблювати в дівчатах, якщо тільки вас взагалі цікавлять дівчата. Катріна білявка, Стефанія брюнетка, Хлоя руда (фарбована). Катріна носить яскравий, в стилі Барбі одяг, Стефанія – готське і з чокерами, Хлоя носить рейв. Всі її прикиди обтягуючі й вигадливі, тобто ти легко можеш вигадати, що їх нема. Найгарячіші Дівчата Школи з’явились всі одночасно в моєму класі і відтоді стали нерозлийвода, сила, з якою рахувались, яку обговорювали, аналізували і в яку входили чоловіки верхніх ешелонів Мідл-Боро.
Вони не помічають Майкла чи мене, проходячи.
Знов-таки, ми сидимо на підлозі.
- Ти маєш підкотити до одної з них, - пропонує Майкл.
- Замовкни, - потім: - Думаєш, я можу?
- А як же. Ти можеш все, що забажаєш. Ти ж ідеш на данци, та?
Я не подумав про данци. Я ніби щось лялякав про них вчора, вельми просторо. Тепер же, при світлі дня, з живими жінками, ця думка мене жахає. В мене нема позитивних спогадів про танці. Я не впорався навіть з тими супер-хіппі гоцалками, на які ходив у п’ятому класі. В мене не вийшло бути павуком як слід.
- Я типу той…
Христина крокує коридором. Можливо, вона затрималась, радячись з містером Гретчем чи друзями. Мої очі опиняються на одному рівні з її ніжками і литками і я вважаю їх кращими за ноги Найгарячіших Дівок. І я думаю про те, що комп’ютерщики, які роблять CGI для фільмів, найбільше марудяться з відбиттям світла зі складних поверхонь, але, але якщо би їм було треба моделі світла, ідеально відбитого від жіночих ніг, то – оце воно. Піксель в пік сель.
І ті дві речі, які змагаються за жилплощу в моєму мозкові, страх і похіть, досягають консенсусу, і я повертаюсь до Майкла.
- Так, я йду, - киваю.
- Правда? – він встає.
- Та. Ти так і не підеш?
- Такий план.
- Підкинеш хоча б? Після школи, чи шо? Після репетиції, о, та, до «Аврори», я куплю костюма.
- Ти й костюм влаштуєш для цього? З ким же ти підеш туди?
- А ні з ким. Але, - Христина поступово зникає в коридорі, - мені конче туди треба.
На читанні сидаю обабіч Христини. Без поняття, навіщо. Я точно збираюсь розбити собі серце, але в мене баржа думалка і я довіряю інстинктам. Якась Джессіка йде по пиріжок, поки хлопці ладнають горопашне коло стільців.
Моя рука ковзає, поки ми починаємо. Вона наближається до Христиної, статичний струм притягує наші волосинки на руках, мої чорні і її вигорілі. Якби ми обидвоє пітніли, краплинки би з’єднались і утворили Берингів пролив, через який мікроби перепливли з її шкіри на мою. Мені лишається звідкись витягнути репліку, щось таке, що оминає всілякі тренди і банальщину і політику, щоб її розговорити, як вчора. Щось типу: «гей, ти дивишся Рагулівну?» чи «Андрухович чи Дереш?» - але це може не пасувати. Якщо так подумати, виявиться, що пасує лише штук десять з тисячі.
- Гей, Христе, я десь почув, що люди перестали еволюціонувати.
- Га? – вона повертається, трошки збульверсована і роздратована. Чого ще очікувати? Це перший крок.
- Та, серйозно, - містер Рейз у повній відключці. – Я чув про це на, е, «Суспільному». Ми дістались еволюційного тупіка.
Вона відводить погляд на свої папери.
- Мій владарю, я привів діву ту, як ти велів…
Точно, в неї ж є слова. Коли вона кінчає, повертається і кидає найліпшу на світі фразу:
- А взагалі, я теж таке чула.
- Правда? – я майже забуваю шепотіти.
- Звісно, що ні, Джеремі, - її губи принадно вигинаються. – Тільки ти таке знаєш. Але звучить, ну, цікавсько.
В колі западає зловісна тиша. Христина штрикає мене (ручкою, не торкаючись):
- Твоя черга.
- М-м… Яка ж у цьому насмішка? Не знаю, чи глум коли родився у сльозах!..
- Побалакаймо після, добре? – шепоче Христина.
Я посміхаюсь так широко, що маю себе укоськати, бо широкі посмішки мені не личать. Христина клацає зубами.
Моя рука проїздить проти її руки. Тепер, зламавши лід, я знаю, що я завжди міг його зламати.
Опісля читання ми балакаємо, ставимо разом стільці. Я передаю їй ту балягу, як передав мені Майкл, слово в слово.
- …Тому ми еволюційно пласкі.
- Нічого собі, - її губи складені в замочок, вони і правда нагадують замочок. – Не думаєш, що люди в ході еволюції розумнішають?
- Думаю, - міркую, - жінки природно обирають успішних і багатих, а це ніяк не пов’язане з розумом.
Хе-хе.
- Ой, ні, - рукою Христина вказує йти за нею, поки вона збирається. – Успішні люди завжди розумні.
- Мій батько успішний. Він примурок.
- Навіщо ти так? Чим він займається?
- Адвокат з розлучень. А твій?
- Інспектор безпеки на водних гірках.
- А його кар’єра теж пішла вгору!
- Ем… Хороший жарт. Його звільнили, насправді. Він колись працював на «плюсах»…
- Ні! Ні… Я просто хотів, ну знаєш, вкинути жартик чи якийсь дотеп чи щось.
- Ага.
- Вибач, - павза. – Я жахливий співрозмовник.
- Але ми були розмовляли. Були.
- Так. Що ж. Тепер вже ні.
- Та й таке, - Христина морщиться. – Знаєш, що? Терпіти не можу хлопців, які не можуть вести діалог. Це просто незносно.
Ну і ну. Тепер вона тримає клунки, але чогось не вистачає, і вона дратується. Вона перехиляється через крісло і пантрує підлогу. Я смерть як хочу дістатись потрібної речі і стати в пригоді, аж ось помічаю: біла скрутка біля її ноги. Тягнуся підняти, але Христина нахиляється теж і сідає на мою шию.
- Ай!
- Ой.
- Віддай! – Христина суньголов припадає вниз, відштовхує мене і забирає штучку.
- Вибач.
- Аргх, - хуркає вона і вталовує штучку до сумки. Вона дивиться на мене новим поглядом, недобрим, розлюченим поглядом. – Джеремі, не можна чіпати дівчачі речі.
- Я хотів помогти…
Христина йде, тож я слідую теж; ми проходимо театральні двері разом, розділені лише металевою перегородкою.
- То якщо твій батько працює на гірках, ти ніколи не нудишся в чергах? В чергах на гірки. Не в черзі на театральні діалоги. Хе-хе.
- Ну… - каже Христина. – По-перше, він інспектор, а не оператор, і працює в офісі, а не в парку.
- Окей.
- Але так, в них є така політика, якщо ти якось пов’язаний з працівником, то можеш показати сертифікат «для друзів і сім’ї», і вони дають тобі бомажку, де вказано приблизний час очікування…
- І?
- І не перебивай. Так що замість стовбичити ті сорок п’ять хвилин в черзі, ти можеш піти куди завгодно, а потім з’явитись.
- Суперово! Як мені отримати такий сертифікат? Треба одружитись з тобою?
Бляха. Що я ляпнув щойно?
- Е… - Христина дивиться на мене так, ніби я виріс з якогось пня. – Ти можеш заробити лепру і втратити половину обличчя, так теж піде. Тоді ти отримаєш інвалідність.
Ми наполовину пройшли хол, прямуємо до виходу. Я вигадую якусь останню дотепну сентенцію, щоби перекрити воняву жарту про одруження (вона щось згадувала про лепру?), аж раптом помічаю в дверях фігуру: Джейк Ділінджер. Виглядає він як типовий президент студради і трахатель чехословацьких моделей. Він прикриває рота.
