Шановні читачі, звертаюся до вас з великою повагою і метою розповісти ще одну гарну новину. Здається, я ожив. Не майже 22 роки тому, а ось нещодавно, кілька днів тому. Інакше я назвати це не можу. Спочатку я кайфую від музики. Потім пишу пафосну ахінею з банальними метафорами, епітетами, і, що важливо, отримую від цього сильне задоволення. Але от вечір серпня під номером 17 просто перевернув все з ніг на голову. Думав я до того, що жоден вірш не здатен ворухнути щось в моєму тілі. Сталося! Донині я дивився тільки інтерв’ю Іздрика, але не приступав до творчості. Планував закрити всі книго-гештальти(таких 4-5 зараз є) і сісти за флешку 2 гб(дуже хочеться написати панч про вміст флешки, за який можна сісти, але обмежусь тільки цими словами). Але, як то кажуть, півень в дупу клюнув мене вірші почитати Іздрика завчасно. Спочатку один. Непогано, але навіть назви не пам’ятаю. Другий. Краще вже, краще, пам’ятаю, що назва - невідоме мені слово, можливо, грецьке. Значення пов’язане з Сонцем і небом. Третій. Другий набагато цікавіший і ритмічніший, я по ньому плив, але все ж третій щось ворухнув в моїй коричнево-глиняній душі.
Пропоную почитати…
ми – крапельки ртуті на рівному полі
на сірій безмірній пустій площині
рухливі прудкі досконалі і голі
котитись навчились а жити – ще ні
щенячі забави щоночі щоднини
тваринна захланність звірячий запал
хоч крапелька кожна – це майже людина
і світло тремтливе відлите в метал
але проступають пророцтва забуті
і стеляться світом зневіра і страх
а ми розтікаємось краплями ртуті
по мінних..
по мінних..
по мінних полях
Гарно, правда?
Трошки допишу про ртуть. Дуже цікаво, що крапелька - це майже людина і світло. Не знаю, чому саме, але мені подобається така метафора. Знову ж не хочеться опошлити, але для мене ртуть тут дуже логічна через те, що для переходу в рідкий стан ртуті достатньо температури тіла людини. Тобто тіло іншої людини допомагає нам розтікатися. Я не знаю, чи думав про це Іздрик, чи послав би мене за таку банальність, але в мені це дуже сильно відкликається, тому що розтікаюся в руках дівчат, я просто починаю засинати біля них.
Вже на ранок іншого дня продовжую говорити про творчість. На подив я почав якось дуже сильно відчувати все мистецтво, що оточує мене. І наступна річ, що зворушила мене - пісня(?. не знаю як правильно це назвати). Посилання з таймінгом: https://youtu.be/Ol_5Erfhckw?t=794
Усе менше залишається книг-гештальтів, дочитую все, що біля місяця відкладав, або читав без поспіху. Сьогодні(на наступний день після попередніх слів) я дочитав “Доктор Серафікус” Домонтовича. Сумнівна книга, якщо чесно. Не можу назвати її чимось великим і вражаючим, проте вона мені сподобалася. Мені було цікаво пожити 4 години з Комахою, з жалем спостерігав за ним і Корвином в кінці. Зовсім не шкода 4 годин, що я витратив. Кілька цитат і думок собі я поцупив.
Мене ви дивуєте, Корвине! Я вас любила й люблю, але навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Я не розумію, чого ви хвилюєтесь? Ви, здається, починаєте забувати про те, що я вам казала з самого початку: кохання буде тільки тоді небайдужим, коли кінець кохання обернути на його початок…
Останню фразу, мабуть, кожен зрозуміє якось по-своєму, але вона цікава. Але про що саме говорить Домонтович? Глибока дружба чи байдужість? Задачка з зірочкою. На подумати.
Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш. А ви, Серафікусе, як кохаєте ви? Чи кохаєте ви себе, чи, може, в пориві піднесеного самозаперечення ви кохаєте Вер, тільки Вер, усе віддавши їй, для себе нічого не лишивши? Вас тішить думка, що ви кохаєте не себе, а Вер? Отже, пишаєтеся, Серафікусе, що в коханні ви плекаєте й пестите вибачливе почуття самовідданости?
Не знаю, чи помітно легко, що я виділяю в цитатах, тому продублюю “можна кохати своє кохання до жінки“. Було таке кохання в мене. Почалося все якось з раптової дружби, прийшло віддалення один від одного, а потім ми вже закохалися(а може ще й до того, насправді). Нічого надто хорошого з цього не виходило, крім любові до самих почуттів. Цю любов я ще дуже довго ніс в собі. Усвідомив її я тільки минулого літа. На той час ми вже не спілкувалися 2 роки. Зараз вже нічого не відчуваю навіть до тих почуттів, мабуть, час достатньо залікував мої рани. Отаке щось виходить.
Залишається мені ще годинку дослухати “Поштамт” Чарльза Буковскі. Поважаю його, тому що він був однією з літературних приваб. Якби не “Макулатура” - не прочитав би “Сендвіч із шинкою”. Якби не “Сендвіч із шинкою” - не прочитав би всі наступні книги інших авторів. Зараз, правда, я можу тільки ностальгічно слідкувати за його словами і ситуаціями. Нічого більшого між мною і Буковскі тепер немає. Провітрилась комірка моєї любові до Буковскі на пару з великою кімнатою любові до любові до світловолосої дівчини з ліцею.
Мабуть, в якійсь з наступних частин я розповім більше про своє життя, досить вже про творчість.
